Коли мені було двадцять років, я отримав сильні опіки від вибуху газу на кухні. Моє обличчя, шия та спина назавжди залишились шрамами.
З тих пір ніхто не дивився на мене без жалю та страху. Тож я сховався.
Перед дзеркалом.
Перед людьми.
Перед любов’ю.
До того дня, коли я зустрів сліпу вчительку музики.
Він чув лише мій голос. Він не бачив моїх шрамів. Він відчував мою доброту. Він любив мене такою, якою я була насправді.
Ми зустрічаємося більше року. Потім він зробив мені пропозицію
Всі сміялися з мене:
— Ти вийшла за нього заміж тільки тому, що він не бачить, яка ти потворна!
Але я посміхнувся і відповів:
– Я б краще вийшла заміж за чоловіка, який бачить мою душу, ніж за того, хто судить мою шкіру.
Наше весілля було скромним, але красивим, наповненим музикою, яку грали його учні. Я вдягнула сукню з високим коміром, яка покриває все. Але вперше в житті мені не стало соромно.
Нарешті я відчуваю себе побаченим не очима, а любов’ю.
Зайшов у нашу маленьку квартиру минулого вечора. Він ніжно висунув мої пальці, по обличчю…. навколо плечей. Тоді він прошепотів:
— Ти навіть красивіша, ніж я собі уявляла.
Це викликало у мене сльози на очах.
До тих пір, поки його наступні слова не викликали у мене мурашки
— Я бачив твоє обличчя раніше.
Я завмер.
— Обінна… зрештою ти сліпий.
Він повільно кивнув головою.
— Я ТАМ БУВ. Але три місяці тому, після невеликої операції в Індії, я почав розрізняти тіні. А потім форми. Потім обличчя. Я нікому про це не розповідаю. Навіть тобі.
Моє серце колотилося як божевільно.
— Чому так?
Він відповів:
— Тому що я хотів любити тебе в тиші, без шуму світу. Ніякого тиску. Я хотів любити тебе, не бачивши тебе, як і раніше.
А потім він додав:
— Але коли я побачив твоє обличчя… Я плакала. Не шрамами, а силою.
Виявляється, він бачив мене
І незважаючи ні на що, він обрав мене.
Любов Обінни народилася не з його сліпоти, а з його мужності.
Сьогодні ходжу з високо піднятою головою. Тому що мене бачили єдиними очима, які дійсно мають значення: тими, які можуть бачити поза болем.
