UAMedia

— Не зрозуміла? А хто це вирішив, що ви там жити будете? Ви в кого дозвіл питали? – здивовано дивилася на невістку свекруха.

— Ми переїжджаємо на вашу дачу – повторила жінка. – Вивозьте свої речі, нам вони заважають, – Марина стояла в дверях міської квартири свекрухи, нервово смикаючи ремінець сумки.

Олена Павлівна завмерла з недомитою чашкою в руках. Був звичайний четвер, початок листопада. Вона збиралася присвятити день прибиранню, а тут – такий візит.

— Що значить – переїжджаєте? – вона акуратно поставила чашку на стіл.

— Те й означає. Діма втратив роботу. Квартиру винаймати більше не можемо. А тут ваша дача пустує всю зиму.

У кімнаті через галас з’явилася Наталя – донька Олени Павлівни. Вона тимчасово гостювала в матері – приїхала зі свого міста на тиждень, допомогти з ремонтом у ванній.

— О, з’явилася – не запилилася, – Марина скривилася, побачивши сестру чоловіка.

— Теж мені, господиня знайшлася. Я тут виросла, між іншим, – парирувала Наталка. – А ти хто така, щоб указувати?

Олена Павлівна підняла руку, зупиняючи перепалку, що починалася:

— Почекай, Марино. Як – втратив роботу? Що сталося?

— А то ви не знаєте!? Скоротили його. Оптимізація, бачте. Три роки в цій конторі гарував, і що? Викинули як собаку!

Олена Павлівна насупилася. Син справді давно не заходив, тільки дзвонив іноді. Усе ніколи, ніколи… А тут таке.

— Чому він сам не прийшов? – запитала вона.

— На співбесіді, – буркнула Марина. – Третя за сьогодні. Толку тільки… Скрізь досвід інший вимагають, кваліфікації не вистачає.

Вона пройшла у квартиру без запрошення, важко опустилася на стільчик:

— Тож вирішуйте. Або дозволяєте нам пожити на дачі, або… або не знаю що.

— Ні, так справи не робляться, – Олена Павлівна сіла навпроти невістки. – Спочатку розкажи все по порядку.

Марина смикнула плечем:

— А що розповідати? Місяць тому приходить Діма – очі червоні, руки трясуться. Виявляється, усіх програмістів їхнього відділу під скорочення пустили. Новий директор прийшов, вирішив команду зі своїх набрати.

— І що, зовсім без вихідної допомоги? – запитала Наталя.

— Два оклади дали. Тільки цього вистачило тільки щоб за орендовану квартиру заплатити і кредит за машину погасити. Але машину продали вже, щоб погасити повністю кредити…

Олена Павлівна зітхнула. Вона пам’ятала, як радів Діма цій вживаній «Тойоті» – першій своїй машині.

— А чому він мені не подзвонив? Не розповів?

— А ви б що зробили? – огризнулася Марина. – Грошей дали? Так у вас самих пенсія… – вона осіклася, спіймавши важкий погляд свекрухи.

— Річ не в грошах, – тихо сказала Олена Павлівна. – Він мій син. Я маю право знати, що з ним відбувається.

Повисла важка пауза. З вулиці долинав шум дощу.

— Я піду чайник поставлю, – несподівано мирно сказала Наталка.

— Не треба чайник, – Марина різко встала. – Ви не зрозуміли? Нам з’їжджати треба. Завтра! Господиня квартири попередила – якщо затримаємо оплату ще на день, речі на вулицю виставить.

— І куди ви всі речі повезете? – практично запитала Олена Павлівна. – На дачу? Там же холод собачий, опалення немає.

— Є грубка, – вперто сказала Марина. – І електрообігрівачі купимо.

— На які гроші? – хмикнула Наталя з кухні.

— Знайдемо! Діма підробіток шукає, я… я теж що-небудь придумаю.

Олена Павлівна уважно подивилася на невістку. За удаваною агресією явно ховався страх. Звичайнісінький людський страх – залишитися на вулиці.

— Знаєте що, – раптом розлютилася Наталя, виходячи з кухні. – Досить цього цирку! З’явилася тут, вимагає… А де ти була, коли мама в лікарні лежала? Коли їй операцію робили?

— До чого тут це? – Марина схопилася. – Я про справжнє говорю! Про те, що нам жити ніде!

— А ми, значить, маємо все кинути і бігти вам допомагати? Після того як ви носа не показували півроку?

— Доню, почекай… – почала було Олена Павлівна.

— Ні вже, мамо, не почекай, – Наталка розчервонілася. – Нехай знає! Думаєш, я не бачу, як ти переживаєш? Як чекаєш їхнього дзвінка щонеділі? А вони що? Раз на місяць забіжать на півгодини, і то якщо припре щось!

— Та як ти смієш! – Марина зробила крок до жінки. – Ми працювали як прокляті! У нас часу не було…

— На матір час має бути завжди! – відрізала Наталка. – А ти його тільки відваджувала від сім’ї. Думаєш, я не знаю, як ти фиркала, коли мама кликала вас на дачу влітку? «Ой, у нас інші плани, ми в Туреччину летимо»…

— Так, летіли! На кредитні, між іншим! Тому що я хотіла, щоб у нас було нормальне життя! Не як у вас – грядки, банки, соління…

— Нормальне життя? – Наталя розреготалася. – І де воно тепер, твоє нормальне життя? Прибігла ж на ці самі грядки, як припекло!

— Дівчата, припиніть! – Олена Павлівна стукнула долонею по столу.

— Ні, нехай договорить! – Марина вже кричала. – Нехай скаже, як я зіпсувала її дорогоцінному братові життя! Як я його від сім’ї відвадила! А ти знаєш, що він сам не хотів сюди ходити? Тому що ви йому дорікаєте кожним кроком! То не так живе, то не так працює…

— Неправда! – скрикнула Олена Павлівна. – Я ніколи…

— Правда! Ви весь час порівнюєте його з батьком! «А ось тато в твої роки вже начальником був! А ось тато ніколи б не взяв кредит! А ось тато»…

— Не смій! – Олена Павлівна побіліла. – Не смій говорити про батька! Ти… ти…

— Що я? – Марина вже не стримувалася. – Правду кажу! Запарили зі своїм татом! А Діма що, не людина? У нього своє життя бути не може?

— Яке своє життя? – здійнялася Наталка. – В орендованій квартирі, без роботи…

— А ти де живеш? У своїй квартирі? Ах так, тобі ж чоловік усе купив! Пощастило прилаштуватися!

Наташа почервоніла:

— Та як ти… та що ти…

— А ось так! Думаєш, не знаю, як ви з мамою перешіптуєтеся? «Ой, а наша Мариночка знову в новій сукні, ой, а вони знову у відпустку зібралися». А тепер радієте мабуть – дострибалися!

— Замовкни! – Олена Павлівна встала. – Зараз же замовкни!

— Не замовкну! Дістало все! Ви ж тільки й чекали, коли ми провалимося! Коли приповземо на колінах! Особливо ти, – вона ткнула пальцем у бік Наталі. – Вічно вдаєш із себе ідеальну доньку!

— Пішла геть із мого дому! – Наталка схопила Марину за плечі.

— Руки прибрала! – Марина вивернулася. – Не твій це будинок! І дача не твоя!

— Дівчата… – Олена Павлівна намагалася встати між ними.

— А чия? Твоя чи що? – Наталя вже теж кричала. – Думаєш, раз заміж за Дімку вискочила, то все тобі тут належить?

— Та краще під мостом жити, ніж із вами! – Марина схопила сумку. – Подавіться своєю дачею!

Вона рвонулася до дверей, але раптом похитнулася і схопилася за стіну, ледь не втративши свідомість. Олена Павлівна встигла підхопити невістку під руку:

— Господи, а ти часом не в положенні?

У кімнаті повисла дзвінка тиша. Марина повільно осіла на банкетку і розридалася.

— Восьмий тиждень, – схлипувала Марина. – Дізналася якраз перед Діминим звільненням…

— І мовчала? – Олена Павлівна похитала головою.

— А що казати? Щоб ви ще й цим дорікали? «Знайшли час дитину заводити».

— Безглузда ти, – раптом тихо сказала Наталя. – Ох і безглузда…

У передпокої пролунав звук дверей, що відчиняються. На порозі стояв Діма – змарнілий, неголений.

— Що тут відбувається? Марино? Ти чому тут?

— Явився! – Наталка почала заводитися знову. – Сам, що мовчав? Чому матір не попередив?

— Про що? – Діма втомлено притулився до одвірка.

— Про те, що тебе звільнили! Про те, що жити вам ніде! Про те, що дружина твоя дитину носить!

— Дитину ? – Діма перевів погляд на Марину. — Ти… ти справді?

— Так, – вона витерла сльози. – Я хотіла дочекатися, поки ти роботу знайдеш…

— Маринко, ну як же так? – він опустився поруч із нею навпочіпки. – Чому мовчала?

— Тому що я сама не знала, що робити! – знову схлипнула вона. – Ти весь змучений, на співбесіди бігаєш… А тут ще господиня з квартирою…

— Так, – Олена Павлівна рішуче встала. – Дімо, швидко у ванну – голитися. Марино – на кухню, тобі не можна голодною. Наталко…

— Уже ставлю чайник, – буркнула та, але вже без колишньої злості.

— А потім сядемо і спокійно все обговоримо, – закінчила Олена Павлівна. – Як дорослі люди.

— Мамо, – Діма підняв голову. – Вибач, що не сказав одразу. Я думав упораємося…

— Усі ви думаєте впоратися самі, – вона провела рукою по його неголеній щоці. – Як батько твій колись…

На кухні, за чаєм із бутербродами, які Наталя мовчки спорудила для всіх, почалася важка розмова.

— Скільки вам потрібно на оренду? – запитала Олена Павлівна.

— Мамо, не починай, – поморщився Діма. – Я знаю, скільки в тебе пенсія.

— У мене є заощадження.

— Ні! – Марина стукнула чашкою по столу. – Не візьмемо ми ваші гроші!

— Знову за своє, – зітхнула Наталя. – Гордість свою побережи, тут дитина на кону.

— А ти не лізь! – огризнулася Марина.

— Так, усі замовкли, – Олена Павлівна постукала ложечкою по чашці. – Дмитре, які варіанти роботи є?

— Є одна пропозиція… В інше місто тільки.

— Куди? – стрепенулася Марина.

— У Запоріжжя. Дистанційка частково, але перші півроку потрібно там бути.

— А я? – голос Марини здригнувся. – Я тут одна? В положенні?

— Тому й мовчав, – Діма потер перенісся. – Знав, що засмутишся.

Олена Павлівна задумливо подивилася у вікно:

— А що з дачею думаєте?

— Мамо, там же холод собачий, – почав Діма.

— Та почекай ти! Я що пропоную: поживіть поки що в моїй квартирі.

— А ти? – здивувалася Наталка.

— А я якраз на дачі. Там грубка хороша, котел я ще влітку перевірила. Головне – дров напиляти.

— Одна на дачі? Взимку? – обурився Діма.

— А що такого? Мені там спокійніше. Сад, город… Усе життя мріяла зиму на дачі прожити, та все ніколи було.

— Ні, мамо, – Діма рішуче встав. – Не пущу тебе на дачу одну.

— Та що зі мною трапиться? – відмахнулася Олена Павлівна.

— А тиск? А серце? – підхопила Наталка. – Мамо, ти з глузду з’їхала!

Марина раптом теж піднялася:

— А давайте… давайте всі разом на дачі? У місті квартиру здамо, гроші підуть на ремонт дачі. Там місця багато…

— Щоб ми одне одному горло перегризли за тиждень? – хмикнула Наталя.

— Не перегриземо, – несподівано твердо сказала Марина. – Я… я постараюся.

Олена Павлівна уважно подивилася на невістку:

— Що ж ти раніше так не говорила? Усе гонор показувала?

— А ви думаєте, легко це? – Марина опустила очі. – Ви ж мене з першого дня не злюбили. «Не пара вона тобі, синку», – передражнила вона свекруху.

— Була справа, – спокійно визнала Олена Павлівна. – Бо бачила – горда ти занадто. Усе сама та сама.

— А як інакше? Мене життя навчило – нікому вірити не можна.

— Сім’ї-то можна, – тихо сказав Діма. – Потрібно.

Повисло мовчання. За вікном щось прошуршало – вітер ганяв опале листя.

— Значить так, – нарешті сказала Олена Павлівна. – На дачі чотири кімнати. Нам усім вистачить. Діма буде на роботу їздити. А ми тут якось уживемося.

— Мамо… – почала Наталка.

— А ти, донечко, у гості приїжджай. Частіше. Чоловік твій – мужик рукатий, допоможе з ремонтом.

Через тиждень вони перевезли речі. Діма з Наталченим чоловіком утеплили вікна, перевірили котел. Олена Павлівна діставала з комори старі штори, розкладала посуд по шафах – у кожної речі була своя історія.

— А це ще що? – Марина дістала з коробки пошарпаний альбом.

— О, – усміхнулася свекруха. – Це наші перші фотографії з дачі. Ось, дивись – тут тільки ділянку купили, голе поле…

Марина обережно перегорнула сторінку:

— А це Діма маленький?

— Так, йому п’ять років. Батько гойдалку йому сколотив, бачиш? Досі стоять.

У двері просунулася голова Наталі:

— Мамо, там ці гойдалки вже скриплять так, що сусідів лякають. Михайло каже, треба міняти.

— Не треба, – раптом сказала Марина. – Нехай стоять. Може… може моїй дитині знадобляться.

Олена Павлівна мовчки обійняла невістку за плечі.

Увечері, коли всі вже розійшлися по кімнатах, на кухні залишилися тільки Марина і Наталка – мили посуд.

— Знаєш, – неголосно сказала Марина, протираючи чашку. – Але ж я справді вас усіх ненавиділа спочатку.

— За що?

— За те, що ви… справжні. Сім’я. А я завжди була чужою.

Наташа забрала в неї чашку:

— Ось ти даєш, звісно. Начебто розумна дівка, а дурепа дурепою їй-богу! Ніхто тебе чужою не вважав. Це ти сама… відгородилася.

— Знаю, – Марина сіла за стіл. – Страшно було. Раптом не приймете? Раптом проженете?

— А тепер не страшно?

— Тепер… тепер по-іншому страшно. Раптом не впораюся? Раптом поганою матір’ю буду?

— Не будеш, – пролунав голос Олени Павлівни. Вона стояла в дверях у старому халаті. – Впораєшся. Ми допоможемо.

За вікном падав перший сніг. Дача, така величезна вдень, уночі здавалася затишною і теплою. З кімнати лунав голос Діми – він розмовляв телефоном із потенційним роботодавцем. У котельні неголосно гудів котел.

— Знаєте, – раптом сказала Марина. – Але ж добре, що так вийшло. Що діватися нікуди було.

Олена Павлівна налила всім чаю:

— Діватися є завжди куди. Просто іноді треба не діватися, а залишатися. З тими, хто поруч.

Будинок засинав. Попереду була довга зима – з морозами, хуртовинами, побутовими труднощами. Але тепер вони знали – впораються. Бо вирішили бути родиною. Не з примусу, а за вибором.

А навесні в саду зацвіла стара яблуня. Та сама, що Діма з батьком колись саджали. А коли на ній вже зʼявилися запашні плоди, то під нею стояв маленький дитячий візок.

Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!