Не назавжди — спочатку хоча б на кілька місяців.
За цей час я встигла відкласти трохи грошей і зробити те, про що давно мріяла: купила невеликий будинок у передмісті Львова для мами.
Не палац і не маєток.
Звичайний добротний будинок із трьома кімнатами, невеликим садом і старою кухнею, яку я планувала поступово відремонтувати.
Мама мала переїхати туди навесні.
Але через роботу я не змогла приїхати.
Тому сказала їй:
— Мам, вважай це моїм подарунком тобі. Хочу, щоб у тебе нарешті був свій дім.
Я навіть не підозрювала, що через пів року, повернувшись без попередження, почую біля хвіртки фразу, після якої мені стане соромно за те, що я так довго нічого не помічала.
Я приїхала близько одинадцятої ранку.
Не стала телефонувати.
Хотіла зробити мамі сюрприз.
Поставила валізу біля хвіртки й подзвонила у двері.
Відчинив чоловік моєї молодшої сестри Андрій.
Він подивився на мене кілька секунд, але не впізнав.
— Ви до кого?
— До Олени.
— Її зараз немає.
— А де вона?
Андрій кивнув у бік подвір’я.
— Якщо ви по прибиранню, зайдіть через бокові двері. Там вона.
Я не одразу зрозуміла.
— Що?
Він уже почав зачиняти двері.
— Мені ніколи. У нас сьогодні люди будуть.
Я поставила руку на двері.
— Андрію, це я. Марина.
Він завмер.
На його обличчі промайнула розгубленість.
— Ти?..
— Так.
Він кілька секунд мовчав.
Потім відкрив двері ширше.
— А ти чого не попередила?
— Хотіла маму здивувати.
Він відійшов убік.
— Вона на подвір’ї.
Я зайшла.
І тоді побачила маму.
Вона стояла біля сараю й руками мила старі пластикові стільці.
На ній була вицвіла кофта, гумові рукавички й старі спортивні штани.
Поряд лежала купа брудного посуду.
— Мам?
Вона підняла голову.
Спочатку просто дивилася.
Потім випустила з рук губку.
— Маринко?..
Я підійшла до неї й обійняла.
Вона схопила мене за плечі.
— Ти приїхала…
— Приїхала.
Я відсторонилася й подивилася на її руки.
Шкіра була суха, місцями потріскана.
— Що ти робиш?
Мама усміхнулася якось винувато.
— Та нічого. Допомагаю.
— Кому?
Вона нічого не відповіла.
Я подивилася на будинок.
— Мам, це ж твій дім.
Мама опустила очі.
— Знаю.
— Тоді чому ти миєш стільці у дворі?
Вона важко зітхнула.
— Маринко, давай не зараз.
І саме тоді я зрозуміла, що щось серйозно не так.
За годину ми сиділи на кухні.
Андрій пішов у магазин.
Сестра Світлана була на роботі.
Я поставила перед мамою чай.
— Розкажи мені все.
— Нічого особливого.
— Мамо.
Вона довго мовчала.
Потім сказала:
— Коли ти купила цей будинок, Світлана попросила пожити тут із Андрієм, поки вони закінчать ремонт у своїй квартирі.
— Так. На два місяці.
— Спочатку так і було.
— А потім?
Мама знизала плечима.
— Потім вони не поїхали.
Я відчула, як у мене стискається щелепа.
— Чому?
— Казали, що ремонт затримується. Потім грошей не вистачило. Потім Андрію скоротили зарплату.
— І?
— Вони почали користуватися будинком як своїм.
Я мовчала.
Мама продовжила:
— Спочатку просто зайняли одну кімнату. Потім сказали, що їм незручно зберігати речі в маленькій. Перенесли все в іншу.
— А ти?
— Я залишилася у своїй кімнаті.
— Якій?
Мама подивилася на мене.
— Тій, біля кухні.
Я знала цю кімнату.
Маленька, холодна, з одним вікном.
— Чому?
— Світлана сказала, що їм потрібна більша спальня.
Я не могла повірити.
— І ти погодилася?
— Це ж моя донька.
— Мамо, це не відповідь.
Вона зітхнула.
— Я не хотіла сваритися.
Потім я дізналася ще дещо.
Світлана почала просити маму допомагати по господарству.
Спочатку — приготувати вечерю.
Потім — прибрати.
Потім — попрати.
А згодом мама вже майже щодня займалася всім сама.
— А якщо ти не хочеш?
Мама довго дивилася на чашку.
— Тоді Світлана ображається.
— І що каже?
— Що вони й так мене утримують.
Я завмерла.
— Що означає «утримують»?
Мама почервоніла.
— Вони платять за світло.
Я навіть не знала, сміятися мені чи плакати.
— Я щомісяця переказую тобі гроші.
— Знаю.
— Скільки вони платят