— Тільки не хвилюйся. Тобі давно потрібен відпочинок.
Чоловік поставив переді мною конверт і поклав руку мені на плече.
— Прага. Сім днів. Хороший готель, сніданки включені. Я все вже організував.
Я подивилася на нього й уперше за багато років подумала, що мені справді пощастило.
Мені було сорок п’ять.
Ми з Романом прожили разом одинадцять років.
У нас не було дітей, але я ніколи не вважала це трагедією. Ми багато працювали, подорожували, будували плани, купили невелику квартиру в центрі міста, а три роки тому я відкрила власну студію дизайну інтер’єрів.
Роман завжди казав:
— Твій бізнес — це твоя заслуга. Я просто поруч.
Я йому вірила.
Того ранку він навіть посміхався якось особливо.
На столі стояли мої улюблені круасани, кава і маленька коробочка з сережками.
— Це за що? — засміялася я.
— За те, що ти весь час думаєш про всіх, крім себе.
Я обійняла його.
А через дві години він стояв у нашій вітальні й казав своїй матері:
— До наступної середи вона навіть не здогадається, що відбувається.
І саме тоді я зрозуміла, що людина, яку я щойно поцілувала перед від’їздом, насправді чекала не мого відпочинку.
Вона чекала моєї відсутності.
Я вже майже сіла в таксі, коли біля під’їзду мене зупинила наша сусідка Віра Павлівна.
Їй було сімдесят один.
Вона все життя пропрацювала бухгалтеркою, а після виходу на пенсію ще кілька років допомагала знайомому нотаріусу з документами.
— Мар’яно, — сказала вона, — ти справді їдеш?
— Так. Роман зробив сюрприз.
Віра Павлівна подивилася на валізу.
Потім на мене.
Потім на машину, яка стояла через дорогу.
— А хто ті люди?
Я обернулася.
Біля чорного мінівена стояли троє.
Свекруха Романа — Лідія Степанівна.
Його молодший брат Артем.
І ще якийсь чоловік років п’ятдесяти з великою шкіряною текою.
— Може, родичі Романа, — відповіла я.
— Не схоже.
— Чому?
Вона підійшла ближче й сказала майже пошепки:
— Бо твоя свекруха вже двадцять хвилин дивиться не на під’їзд. Вона дивиться на вікна твоєї квартири.
Я посміхнулася.
— Ви надумуєте.
— Можливо.
Вона взяла мене за руку.
— Але я б на твоєму місці сьогодні не їхала.
Я засміялася.
— Віро Павлівно, це подарунок від чоловіка.
— Саме тому.
Я вже хотіла сісти в таксі, але раптом помітила, як чоловік зі шкіряною текою відкрив багажник мінівена.
Всередині лежала металева валіза.
На ній була наліпка:
«Документи».
Щось усередині мене неприємно стиснулося.
— Ви думаєте, вони щось задумали?
Віра Павлівна подивилася на мене.
— Я нічого не думаю. Я просто знаю, що коли люди приїжджають до чужої квартири з паперами та сейфом, це рідко буває через сімейну вечерю.
Я подивилася на свій квиток.
До відправлення залишалося двадцять п’ять хвилин.
Потім — на вікна квартири.
І раптом згадала одну дивну річ.
Учора ввечері Роман кілька разів питав мене:
— Ти точно завтра їдеш?
Я ще посміялася.
— А куди я подінуся?
Тепер це питання прозвучало в моїй голові зовсім інакше.
— Я залишуся, — сказала я.
— Що?
— Скажу, що мені стало погано.
Віра Павлівна нічого не перепитувала.
Лише кивнула.
— Тоді роби вигляд, що поїхала.
Я піднялася до квартири через службовий вхід.
У нас був невеликий комірчиний простір біля кухні, куди Роман майже ніколи не заходив.
Я сховала валізу в шафі на балконі.
Телефон перевела в беззвучний режим.
Потім вимкнула світло й залишилася там.
Через кілька хвилин почула, як відчинилися вхідні двері.
— Ну що? — це був голос Романа.
— Вона поїхала? — запитала Лідія Степанівна.
— Так. Машина забрала її о сьомій сорок.
— Слава Богу.
Я завмерла.
Почулися кроки.
Хтось поставив на стіл пляшки.
Почав відкривати шафи.
— Романе, покажи ще раз квартиру, — сказала свекруха.
Я ледь не вийшла.
Покажи квартиру?
Це була наша квартира.
Точніше, моя.
Я купила її за чотири роки до знайомства з Романом.
Документи були оформлені лише на мене.
Роман знав це.
Усі знали.
Але зараз Лідія Степанівна ходила по кімнатах так, ніби вже оглядала майбутнє житло.
— Тут можна буде зробити дитячу, — сказала вона.
— Мам, яка дитяча? — нервово засміявся Роман.
— Ну а що? Артемові й Оксані треба буде десь жити.
Я затамувала подих.
Оксані?
Я не знала, що брат Романа планує переїзд.
— Вони поки поживуть у нас, — відповів Артем.
— У вас і так тісно.
— Тому й треба вирішити все зараз.
Потім пролунав голос незнайомця.
— Панове, давайте не відволікатися.
Я почула шелест паперів.
— Нам потрібна її згода.
Роман засміявся.
— Вона її вже дала.
— Особисто?
— Формально — ні.
— Тоді ризик залишається.
Лідія Степанівна різко сказала:
— Вона нічого не зрозуміє.
— Не будьте такими впевненими, — відповів чоловік.
Роман замовк.
Я притиснула руку до рота.
Хто це був?
І що означало «її згода»?
Через кілька секунд на кухні знову заговорили.
— Дивіться, — сказав чоловік. — Основне питання не квартира.
— А що? — запитав Артем.
— Її компанія.
Я відчула, як у мене холонуть руки.
Моя студія працювала вже три роки.
Я мала сім працівників.
Постійних клієнтів.
Договори.
Орендований офіс.
Рахунки.
І пристойний оборот.
Роман ніколи не втручався.
Принаймні я так думала.
— Якщо переоформити частку зараз, — продовжив незнайомець, — то після розлучення вона вже не зможе забрати бізнес цілком.
— Я не хочу з нею розлучатися, — сказав Роман.
Лідія Степанівна пирхнула.
— Не сміши мене.
— Я просто кажу, що це не обов’язково.
— Романе, — втрутився Артем, — ти сам сказав, що вона ніколи не погодиться віддати компанію добровільно.
— Тому ми й зробимо все до її повернення.
У мене запаморочилося в голові.
До мого повернення.
Я повільно дістала телефон.
Увімкнула диктофон.
Поклала його між коробками на нижній полиці.
І почала слухати далі.
— Я підготував довіреність, — сказав незнайомець.
— Вона її підпише?
— Якщо ні — є інший варіант.
— Який?
— Тимчасове управління.
— А якщо вона почне перевіряти документи?
Чоловік відповів:
— До того часу гроші вже будуть виведені.
Мене наче облили холодною водою.
— Скільки?
— Перший транш — двісті сімдесят тисяч.
— А потім?
— Ще сто вісімдесят.
— І цього вистачить?
— Для початку.
Я дивилася на екран телефону.
270 000.
Я не мала таких вільних грошей на особистих рахунках.
Але компанія мала.
І раптом я зрозуміла.
Вони не збиралися красти мої заощадження.
Вони збиралися забрати гроші мого бізнесу.
— Романе, а якщо вона повернеться раніше? — запитав Артем.
— Не повернеться.
— Звідки така впевненість?
— Я знаю Мар’яну. Вона ненавидить міняти плани.
Усі засміялися.
Я стиснула зуби.
Він справді мене знав.
Саме тому й придумав усе так.
Але потім почувся голос Лідії Степанівни:
— А що буде з квартирою?
— Її не чіпаємо поки.
— Чому?
— Бо якщо використати її одразу, буде занадто очевидно.
— Але ти казав…
— Мамо, спочатку бізнес.
— А квартира?
Роман після паузи відповів:
— Після розлучення вона сама відмовиться від претензій.
Я заплющила очі.
Вони вже вирішили, що я розлучуся.
Вирішили, що підпишу.
Вирішили, що віддам.
Вирішили навіть, де житимуть його родичі.
Без мене.
А потім чоловік зі шкіряною текою сказав:
— Є ще одна проблема.
— Яка? — запитав Роман.
— Григоренко.
У кімнаті запала тиша.
— Він знову телефонував?
— Сьогодні вранці.
— Чого хоче?
— Грошей.
— Скільки?
— П’ятдесят тисяч.
— У нього немає доказів.
— Є.
Роман різко відповів:
— Що саме?
— Відео.
Я перестала дихати.
— Яке відео?
— З тієї ночі в офісі.
— Він його ще має?
— Так.
— І що там?
— Видно, хто заходив у кабінет Мар’яни.
Я не розуміла.
Який офіс?
Яка ніч?
Чому хтось мав відео?
Роман кілька секунд мовчав.
Потім сказав:
— Він блефує.
— Не думаю.
— Він не посміє.
— Уже посмів.
— Тоді треба вирішити питання з ним сьогодні.
Я відчула, як телефон ковзає в долоні.
Григоренко.
Незнайоме прізвище.
Але очевидно, що ця людина знала щось важливе.
Я не хотіла більше чекати.
Потрібно було отримати документи.
Не просто слухати.
Мати докази.
Я знала, що в кабінеті Романа є невеликий сейф.
Ключ він завжди ховав у книжковій шафі.
Але код знала лише я.
Не тому, що він мені довіряв.
Просто колись сам попросив мене встановити код.
Я тихо відчинила двері комори.
Крок.
Ще один.
У квартирі було тихо.
Голоси долинали з кухні.
Я пройшла до кабінету.
Відчинила сейф.
Всередині лежали документи.
Конверти.
Флешки.
І папка з написом:
«М. Гавриленко — передача прав».
Моє серце забилося сильніше.
Я відкрила папку.
Перший документ.
Моя компанія.
Другий.
Довіреність.
Третій.
Заява про передачу управління.
Четвертий.
Чернетка договору.
А внизу лежав документ, який змусив мене сісти прямо на підлогу.
«Угода про відчуження корпоративних прав».
Покупцем була компанія, яку я ніколи не чула.
А кінцевим бенефіціаром значився…
Артем.
Молодший брат Романа.
Я швидко сфотографувала всі сторінки.
Потім знайшла флешку.
Поклала її до кишені.
І саме тоді за дверима почувся голос:
— Романе, де ти?
Я завмерла.
— У кабінеті.
Я швидко повернулася до сейфа.
Закрила його.
Відійшла.
За кілька секунд двері відчинилися.
На порозі стояв Роман.
Ми дивилися одне на одного.
Він зблід.
— Мар’яно?..
Я усміхнулася.
— Сюрприз.
Він мовчав.
Я теж.
Потім Роман зробив крок до мене.
— Ти ж мала бути в Празі.
— Мала.
— Чому ти тут?
— Передумала.
Він подивився на сейф.
Потім на мене.
— Ти щось брала?
— Ні.
— Ти була в моєму кабінеті?
Я засміялася.
— У твоєму?
Він зрозумів, що сказав.
— Я не це мав на увазі.
— Звичайно.
— Мар’яно, давай поговоримо.
— Обов’язково.
Я пройшла повз нього.
На кухні всі замовкли.
Лідія Степанівна дивилася на мене так, ніби побачила привида.
Артем підвівся.
Незнайомець зі шкіряною текою завмер.
Я підійшла до столу.
Подивилася на келихи.
На документи.
На пляшку шампанського.
— Гарно влаштувалися.
Роман спустився за мною.
— Мар’яно…
— Не треба.
Я взяла один із документів зі столу.
— Це що?
Незнайомець різко простягнув руку.
— Не чіпайте.
— Моє ім’я тут.
— Це попередній проєкт.
— А мій підпис?
Він замовк.
Я подивилася на Романа.
— Ти хотів, щоб я підписала це після повернення?
— Це не те, що ти думаєш.
— Я вже чула цю фразу.
Лідія Степанівна втрутилася:
— Дівчинко, ти не розумієш, у яку ситуацію потрапила сім’я.
— А я тут до чого?
— Роман хотів врятувати брата.
— Моєю компанією?
— Тимчасово.
— А моїми грошима?
Вона замовкла.
— І квартирою?
Тиша.
Я подивилася на кожного.
— Чудово. Значить, ви вже все обговорили.
Роман підійшов ближче.
— Давай без скандалу.
Я подивилася йому в очі.
— Скандал? Романе, ви влаштували засідання з приводу мого майна у моїй квартирі, поки я мала бути в іншій країні.
Він стиснув щелепи.
— Ми хотіли тебе захистити.
— Від чого?
— Від фінансових проблем.
— Яких?
Ніхто не відповів.
— Яких проблем?
Тоді Артем тихо сказав:
— У мене борги.
Я повернулася до нього.
— І тому ви вирішили взяти гроші моєї компанії?
— Я збирався повернути.
— Коли?
— Коли бізнес піде.
— А якщо не піде?
Він мовчав.
— Тоді що?
Роман сказав:
— Я б усе вирішив.
Я подивилася на нього.
— Саме це мене й лякає.
Я витягла телефон.
— Хочете почути, що я чула у вашій коморі?
Роман зблід.
— Ти записувала?
— Так.
— Це незаконно!
Я спокійно відповіла:
— Тоді поясни це адвокату.
Він зробив крок до мене.
— Віддай телефон.
Я відступила.
— Не чіпай мене.
— Мар’яно!
— Не чіпай.
Він зупинився.
Я відкрила запис.
Увімкнула.
І квартира наповнилася голосом Романа:
«До наступної середи вона навіть не здогадається, що відбувається».
Лідія Степанівна опустила голову.
Далі прозвучало:
«Перший транш — двісті сімдесят тисяч».
Артем закрив обличчя руками.
Потім:
«Після розлучення вона сама відмовиться від претензій».
Роман кинувся вимикати телефон.
Я відсахнулася.
— Стій.
Запис продовжився.
І нарешті всі почули про Григоренка.
Коли запис закінчився, ніхто не говорив.
Я поклала телефон на стіл.
— Тепер можете продовжувати.
Роман дивився на мене так, ніби вперше бачив.
— Навіщо ти це робиш?
Я навіть не зрозуміла питання.
— Що саме?
— Руйнуєш усе.
Я тихо відповіла:
— Ні. Я просто перестала прикривати те, що ви вже зруйнували.
Я не викликала поліцію того вечора.
Не влаштовувала бійку.
Не виганяла людей силою.
Я просто сказала:
— Усі залишають квартиру.
Лідія Степанівна обурилася:
— Це і синів дім!
— Ні.
— Ви одинадцять років разом!
— Так.
— Він тут жив!
— Так.
— Він вкладався!
— Тоді нехай це доведе документами.
Вона замовкла.
Я повернулася до Романа.
— Завтра о дев’ятій ранку я буду у свого адвоката.
— Мар’яно…
— І ще одне.
Я подивилася на нього.
— Не заходь більше до мого офісу.
Він зблід.
— Чому?
— Бо я вже знаю про документи.
Він зрозумів.
— Ти була в сейфі?
Я нічого не відповіла.
Цього вистачило.
Наступного ранку я зустрілася з адвокаткою Софією Черненко.
Я принесла все.
Запис.
Фотографії.
Флешку.
Документи.
Квиток до Праги.
І навіть коробку з сережками.
Софія довго переглядала папери.
Потім сказала:
— Найголовніше зараз — нічого не робити самостійно.
— Я вже зробила достатньо.
— Саме тому.
Вона склала документи в окрему папку.
— Ми перевіримо реєстри. Банківські рахунки. Корпоративні зміни. Електронні підписи. Довіреності. Усе.
— А якщо вони вже щось переоформили?
— Тоді будемо оскаржувати.
— А гроші?
— Спочатку треба встановити, де вони.
— Їх багато?
Вона подивилася на мене.
— Більше, ніж ти думаєш.
Я мовчала.
— За останні вісім місяців із рахунків твоєї компанії було проведено операцій приблизно на шістсот тисяч доларів.
Я заплющила очі.
— Я цього не бачила.
— Бо частина проходила через підрядників.
— Яких я не затверджувала.
— Саме так.
Я подивилася на неї.
— Роман?
— Поки ми не встановимо все документально, не роби висновків.
Я майже посміхнулася.
Навіть зараз юристка говорила зі мною мовою фактів.
І саме цього мені було потрібно.
Через три дні знайшли Григоренка.
Його звали Максим.
Він колись працював менеджером у моїй студії.
Я звільнила його за кілька місяців до цього.
Тоді я думала, що він просто не впорався з роботою.
Але Максим прийшов на зустріч і поклав переді мною папку.
— Я боявся.
— Чого?
— Що ви мені не повірите.
— А тепер?
— Тепер у вас уже є запис.
Він дістав флешку.
— Тут відео з офісної камери.
Я вставила її в ноутбук.
На екрані з’явився запис із коридору.
Ніч.
Офіс майже порожній.
Потім двері мого кабінету.
О 23:47 туди заходить Роман.
За ним — Артем.
А ще через кілька хвилин — той самий чоловік зі шкіряною текою.
Я дивилася на екран.
— Що вони там робили?
Максим відповів:
— Вивчали документи.
— Які?
— Папку з договорами клієнтів.
— Навіщо?
Він поклав ще один аркуш.
— Вони шукали ваші підписи.
Я відчула, як у грудях стає порожньо.
— Для чого?
— Щоб зрозуміти, як їх краще копіювати.
Я довго мовчала.
Потім запитала:
— Чому ти не сказав раніше?
— Я сказав.
— Кому?
— Вам.
Я подивилася на нього.
— Коли?
— Вранці після тієї ночі.
Я нічого не пам’ятала.
Максим дістав телефон.
Показав мені старе повідомлення.
«Мар’яно, я бачив Романа в офісі вночі. Думаю, вам треба перевірити документи».
Я прочитала.
І згадала.
Я тоді відповіла:
«Не хвилюйся. Він мій чоловік».
Максим гірко посміхнувся.
— Саме це я й зрозумів.
Після цього все розсипалося дуже швидко.
Банк заблокував підозрілі операції.
Реєстратор отримав запит на перевірку.
Спроба переоформити корпоративні права зупинилася.
Юристи знайшли ще кілька документів, де стояв мій підпис.
Експерт підтвердив, що частина підписів була виконана не мною.
Роман спочатку все заперечував.
Потім сказав, що «нічого не підробляв, а просто використовував старі зразки».
Потім заявив, що я сама дала йому доступ.
Потім — що не знала, наскільки великі суми.
Потім — що хотів урятувати сім’ю.
Версії змінювалися.
Документи — ні.
Вони залишалися такими, якими були.
Найважче було не втратити гроші.
Не зіпсувати репутацію.
Не навіть пережити розлучення.
Найважче було прийняти одну просту річ:
Роман знав мене настільки добре, що міг передбачити кожен мій крок.
Він знав, що я не люблю конфліктів.
Знав, що я довіряю родині.
Знав, що не стану перевіряти документи, які він приносить додому.
Знав, що я мрію про Прагу.
Знав, що після одинадцяти років шлюбу не запідозрю чоловіка в тому, що він купив мені квиток не для того, щоб порадувати, а для того, щоб прибрати мене з дороги.
Він використав не мою слабкість.
Він використав мою любов.
Через кілька місяців Роман попросив зустрічі.
Ми сиділи в кабінеті Софії.
Він виглядав втомленим.
— Я хочу сказати правду.
Я мовчала.
— Все почалося з Артема.
— Я знаю.
— Він набрав боргів.
— Знаю.
— Я думав, що допоможу йому один раз.
— А потім?
— Потім треба було закривати попередню проблему.
— І ти взяв мої гроші.
— Я планував повернути.
— Потім вирішив узяти ще.
Він опустив очі.
— Так.
— Потім придумав продати частину моєї компанії.
— Це мало бути тимчасово.
— А квартиру?
Він мовчав.
— Романе.
— Я хотів використати її як заставу.
— Без мого дозволу?
— Я думав, що зможу переконати тебе.
— А якщо ні?
Він не відповів.
Я знала відповідь.
Якби я не погодилася, вони все одно планували зробити це без мене.
— А Прага? — запитала я.
Він подивився на мене.
— Що Прага?
— Чому ти обрав саме її?
— Бо ти хотіла туди.
— Ні.
Він мовчав.
— Скажи правду.
Він довго сидів, дивлячись у підлогу.
— Бо я знав, що ти точно поїдеш.
Я кивнула.
Ось і все.
Не було потреби слухати більше.
Розлучення тривало майже рік.
Не було красивого фіналу.
Не було сцени, де всі раптом усвідомили свою провину.
Не було чарівної кнопки, після якої гроші повернулися на рахунок.
Були документи.
Суди.
Експертизи.
Адвокати.
Перевірки.
Частину коштів вдалося повернути.
Частину — стягувати окремо.
Корпоративні права залишилися за мною.
Квартиру не переоформили.
Компанію вдалося зберегти.
Артем продав частину свого майна, щоб закрити борги.
Лідія Степанівна більше не приходила до мене.
А Роман зрештою з’їхав.
Він ще кілька разів писав.
Іноді:
«Я сумую».
Потім:
«Ми можемо все виправити».
А одного разу:
«Ти могла просто поговорити зі мною».
Я прочитала це повідомлення кілька разів.
А потім відповіла:
«Я могла поговорити. Але ти вирішив поговорити замість мене з банком, нотаріусом і моїми документами».
Більше він не писав.
Через рік після того дня я все-таки поїхала до Праги.
Не з Романом.
Не як «подарунок».
Не з валізою, яку хтось інший зібрав.
Я сама купила квиток.
Сама забронювала готель.
Сама обрала маршрут.
У перший вечір я сиділа біля Влтави, дивилася на воду й думала про той конверт, який колись лежав переді мною на кухонному столі.
«Відпочинь. Цього разу я подбаю про тебе».
Я тоді подумала, що це найромантичніше, що Роман робив за останні роки.
Тепер це здавалося моторошним.
Бо він справді подбав.
Про все.
Про квиток.
Про готель.
Про те, коли я маю виїхати.
Про те, хто буде в квартирі після мого від’їзду.
Про те, як швидко вони зможуть оформити документи.
Про те, як заблокують мені доступ до грошей.
Він продумав кожну деталь.
Але не врахував одну.
Я могла передумати.
Вранці мені зателефонувала Віра Павлівна.
— Ну що, Мар’яно?
— Я в Празі.
— Цього разу справді?
— Справді.
Вона засміялася.
— А пам’ятаєш, як ти хотіла сісти в те таксі?
— Пам’ятаю.
— І якби сіла?
Я подивилася на річку.
— Не знаю.
— Знаєш.
Я мовчала.
— Ти повернулася не через недовіру, — сказала вона. — Ти повернулася, бо щось усередині тебе сказало, що треба перевірити.
Я усміхнулася.
— Напевно.
— Оце і є твоя професія.
— Яка?
— Розуміти, коли цифри не сходяться.
Я засміялася.
— Шкода, що на чоловіків це правило не поширюється.
— Поширюється.
— Тоді чому я не побачила?
Віра Павлівна відповіла:
— Бо ти перевіряла документи. А не людину, яку любила.
Після дзвінка я довго сиділа біля вікна.
І думала.
Я втратила одинадцять років.
Втратила частину грошей.
Втратила чоловіка, якого вважала найближчою людиною.
Але знайшла дещо важливіше.
Я більше не боялася власного «ні».
Більше не підписувала документи лише тому, що хтось казав: «Довірся мені».
Більше не вважала любов доказом чесності.
І більше ніколи не дозволяла людині переконати мене, що перевіряти правду — це образа.
Через кілька тижнів я повернулася додому.
На столі в офісі лежав новий договір.
Я відкрила його.
Прочитала кожен пункт.
Перевірила кожну цифру.
Поставила кілька запитань юристу.
І лише потім підписала.
Моя співробітниця подивилася на мене й усміхнулася:
— Ви тепер усе перевіряєте по три рази.
Я відповіла:
— Ні.
Вона здивувалася.
— По чотири.
Ми засміялися.
А ввечері, коли я поверталася додому, біля під’їзду стояла Віра Павлівна.
— Мар’яно.
— Так?
— Знаєш, що найсмішніше?
— Що?
Вона показала мені невеликий конверт.
— Сьогодні знову прийшов лист від Романа.
Я взяла конверт.
Подивилася.
Не відкривала.
— І що написано?
— Не знаю.
— Не цікаво?
Я похитала головою.
— Уже ні.
— А чому?
Я подивилася на свою квартиру.
На вікна.
На двері.
На будинок, який колись мало не став заставою для чужих боргів.
І сказала:
— Бо тепер я знаю, що моє життя не закінчується там, де закінчився мій шлюб.
Віра Павлівна усміхнулася.
— Оце вже правильна відповідь.
Я поклала конверт у смітник.
І пішла додому.
Без страху.
Без поспіху.
Без чоловіка.
Але вперше за одинадцять років — абсолютно впевнена, що ключ від мого життя знаходиться в моїй руці.
І більше нікому я його не віддам.