— Ти серйозно це зараз сказав? — тихо перепитала Віра, дивлячись на чоловіка через стіл.
— Абсолютно серйозно, — Максим навіть не намагався пом’якшити тон. — Моя мати мала рацію від самого початку. Ти завжди була для мене тимчасовим варіантом. Зручною жінкою, яка тримала на собі побут, поки я будував кар’єру.
Віра мовчки дивилася на нього.
На столі між ними стояли дві чашки охололого чаю, тарілка з недоторканим пирогом і конверт із квитанціями, які вона ще пів години тому збиралася розкласти по папках.
Максим підвівся.
— Я завтра переїжджаю.
— Куди?
Він усміхнувся.
Цього разу — самовпевнено.
— До Софії.
Віра повільно відклала виделку.
— До якої саме Софії?
— До Софії Руденко. Дочки власника «Руденко Груп».
Віра кілька секунд просто дивилася на чоловіка.
— Ти з нею зустрічаєшся?
— Якщо хочеш назвати це так — так.
— А давно?
— Майже три місяці.
— І ти вирішив сказати мені тільки зараз?
— Бо тепер уже немає сенсу приховувати.
Максим узяв зі спинки стільця піджак і почав спокійно надягати його.
— Софія — зовсім інший рівень, Віро. Вона знає людей, які приймають рішення. Вона буває на закритих заходах. Вона може відкрити мені двері туди, куди ти навіть не знаєш, як постукати.
— А ти, виходить, уже вирішив, що ці двері відкриваються саме для тебе?
— Не будь наївною.
Він нахилився до столу.
— Я п’ять років сидів у цій квартирі, їв твої дешеві супи, слухав твої розмови про тканини, замовлення і клієнток, які торгуються за кожну гривню. Я втомився.
Віра відчула, як усередині щось холодно клацнуло.
Не розбилося.
Не заболiло.
Просто стало на своє місце.
— Значить, ти п’ять років їв мої супи?
— Не перекручуй.
— А квартиру, в якій ти зараз стоїш, теж їв?
Максим скривився.
— До чого тут квартира?
— Просто питаю.
Він нервово глянув на годинник.
— Ми все одно будемо ділити майно.
— Можливо.
— І я не збираюся залишати тобі все.
— Я й не прошу.
Максим явно очікував сліз.
Але їх не було.
Віра просто сиділа навпроти нього і дивилася.
— Ти навіть не будеш мене зупиняти? — не витримав він.
— А навіщо?
— Тому що ми чоловік і дружина!
— Ти щойно пояснив мені, що я — твій тягар.
Максим стиснув губи.
— Я просто чесний.
— Ні, Максиме. Ти просто вперше за п’ять років сказав уголос те, що давно думав.
Він схопив телефон.
— Чудово. Тоді все вирішено.
— Майже.
— Що ще?
Віра піднялася.
— Ти забув одну річ.
— Яку?
— Перед тим як переїжджати до своєї Софії, поверни мені те, що належить мені.
Максим засміявся.
— Господи, ти зараз про що?
— Про машину.
Його усмішка зникла.
— Яку машину?
— Мою.
— Вона куплена під час шлюбу.
— Ні.
— Віро, не починай юридичні ігри.
— Вона була куплена за два роки до нашого шлюбу. За гроші, які залишив мені дідусь. Документи є.
Максим замовк.
— І ще, — додала вона. — Ти забув про кредит.
— Який ще кредит?
— Той, яким ти оплатив свій останній курс з управління проєктами.
Він нахмурився.
— Я все поверну.
— Звичайно.
— Ти не маєш права мені дорікати.
— Я не дорікаю.
Віра посміхнулася.
— Я просто складаю список того, що ти називав «нашими спільними досягненнями», хоча оплачувала це переважно я.
Максим різко відсунув стілець.
— Знаєш що? Мені набридло це слухати.
Він попрямував до коридору.
— Завтра приїде мама. Вона допоможе мені забрати речі.
— Нехай приїжджає.
— І не смій влаштовувати сцен.
— Не буду.
— І не дзвони Софії.
Віра подивилася йому вслід.
— Не хвилюйся. Я не збираюся втручатися у твоє нове щасливе життя.
Максим зупинився біля дверей.
— Ти ще пошкодуєш.
— Можливо.
Він грюкнув дверима.
Віра залишилася сама.
І вперше за багато років дозволила собі глибоко вдихнути.
Наступного дня о десятій ранку у двері подзвонили.
Віра навіть не здивувалася.
На порозі стояла свекруха.
Лариса Миколаївна.
Жінка зайшла без привітання, тримаючи в руках три великі картонні коробки.
— Максим сказав, що ти будеш чинити перешкоди.
— Які саме?
— Не прикидайся.
Лариса Миколаївна оглянула квартиру.
— Його речі де?
— У спальні.
— Добре.
Вона пройшла всередину.
— І запам’ятай, Віро: мій син нарешті отримав шанс вибратися з цієї провінційної рутини.
— Я дуже рада.
Свекруха різко обернулася.
— Не треба цього фальшивого спокою. Ми всі знаємо, що ти зараз страждаєш.
— Ні.
— Не бреши.
— Я не страждаю.
Лариса Миколаївна примружилася.
— Софія — зовсім інша жінка.
— Не сумніваюся.
— Вона освічена, вихована, має зв’язки.
— Чудово.
— Її батько особисто запропонував Максиму керувати новим напрямком компанії.
Віра на секунду замовкла.
Потім тихо запитала:
— Особисто?
— Так.
— А що саме він йому запропонував?
— Велику зарплату, службовий автомобіль і перспективу стати партнером.
— А Софія?
— Що Софія?
— Вона погодилася?
Лариса Миколаївна самовдоволено всміхнулася.
— Вони чудова пара.
— Зрозуміло.
Свекруха підійшла ближче.
— І ти повинна змиритися. Ти не можеш тримати людину поруч лише тому, що колись була для неї зручною.
Віра подивилася їй просто в очі.
— А я ніколи й не тримала.
— Тоді чому він так довго залишався?
— Вам краще запитати це в нього.
Лариса Миколаївна фиркнула.
— Ти думаєш, що без тебе він нічого не вартий?
— Ні.
— Тоді що?
— Я думаю, що людина, яка щиро вважає себе успішною лише тому, що її запросили за чужий стіл, має бути дуже обережною.
Свекруха зблідла.
— Не смій принижувати мого сина.
— Я його не принижую.
Віра спокійно відчинила двері спальні.
— Забирайте речі.
Через сорок хвилин коробки стояли в коридорі.
Лариса Миколаївна вже збиралася виходити, коли її телефон задзвонив.
Вона глянула на екран.
Обличчя одразу змінилося.
— Так?
Кілька секунд слухала.
— Що?
Ще кілька секунд.
— Ні, ви помилилися.
Вона відійшла до вікна.
— Я не розумію.
Віра нічого не питала.
Лариса Миколаївна завершила розмову.
Її руки тремтіли.
— Що сталося? — спитала Віра.
— Нічого.
— Звісно.
Свекруха схопила сумку.
— Я маю їхати.
— Передайте Максиму, що я не тримаю на нього зла.
Лариса Миколаївна різко зупинилася.
— Не треба мені ваших поблажливих фраз.
— Це не поблажливість.
— Тоді що?
— Полегшення.
Свекруха нічого не відповіла.
Вийшла.
Увечері Максим подзвонив.
— Що ти наговорила моїй матері?
— Нічого.
— Вона приїхала додому в істериці.
— Можливо, через дзвінок.
— Який дзвінок?
— Не знаю.
— Ти щось зробила?
— Ні.
Віра почула, як він нервово ходить кімнатою.
— Софія сказала, що ти намагалася з нею зв’язатися.
— Я не телефонувала Софії.
— Вона сказала, що ти знаєш про якісь її проблеми.
Віра мовчала.
— Віро?
— Максиме, якщо хочеш, щоб я щось пояснила, приїжджай.
— Я зараз не можу.
— Тоді поговоримо іншим разом.
— Ні. Скажи зараз.
— Ні.
Вона завершила розмову.
Через двадцять хвилин у двері постукали.
Максим стояв на сходовому майданчику без піджака.
Вперше за весь час він виглядав не впевненим.
А наляканим.
— Що ти знаєш?
— Заходь.
Він зайшов.
— Я сьогодні був у батька Софії.
— І?
— Він сказав, що ніякого партнерства мені ніхто не пропонував.
Віра мовчала.
— Він сказав, що я мав пройти випробувальний термін.
— Мав?
— Так.
Максим провів долонею по обличчю.
— І ще він сказав, що Софія взагалі не збирається виходити за мене.
Віра злегка підняла брови.
— Ось це вже цікаво.
— Вона сказала йому, що я неправильно зрозумів наші стосунки.
— А ти не запитав її?
— Вона не відповідає.
Віра підійшла до кухонної шафи, дістала чашку.
— Чай?
Максим подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому сісти в ресторані посеред пожежі.
— Ти серйозно?
— Так.
— У мене все розвалилося за один день, а ти пропонуєш мені чай?
— Ти ж любив мій чай.
Максим опустив очі.
— Віро…
— Сідай.
Він сів.
— Я хочу знати правду.
— Яку саме?
— Про Софію.
Віра поставила перед ним чашку.
— Я не знаю всього.
— Але щось знаєш.
— Дещо.
— Розкажи.
Віра сіла навпроти.
— Ти пам’ятаєш, де я працюю?
Максим насупився.
— У майстерні.
— Якою я володію.
— Так.
— А тепер згадай, чому я пішла з магазину тканин шість років тому.
Максим мовчав.
— Бо ти сказала, що хочеш спробувати щось своє.
— Саме так.
— Ти відкрила маленьку майстерню.
— Спочатку маленьку.
Віра зробила ковток чаю.
— А потім вона виросла.
Максим дивився на неї.
— Наскільки?
— Достатньо.
— Віро, не говори загадками.
— Ти ніколи не цікавився.
— Я думав, ти шиєш штори.
— Я керую компанією, яка зараз працює з дев’ятьма магазинами інтер’єру і двома готельними мережами.
Максим завмер.
— Що?
— Ти почув.
— Ти…
Віра не дала йому договорити.
— Але це не головне.
Вона дістала з шухляди тонку папку.
Поклала на стіл.
— Головне — ось це.
Максим відкрив.
Перший документ.
Другий.
Третій.
Його очі поступово ставали все більшими.
— Що це?
— Договори.
— З ким?
— З компанією батька Софії.
Максим підняв голову.
— Ти знала їх?
— Знала.
— Давно?
— Близько двох років.
— Чому ти мені не казала?
— Ти не питав.
Він почав швидко перегортати папери.
— Виходить…
— Так.
— Софія знала тебе?
— Особисто — ні. Але її батько знав.
— І що він про мене говорив?
Віра замовкла.
— Віро!
— Він питав мене, чи варто брати тебе на керівну посаду.
Максим зблід.
— І що ти сказала?
— Що ти не готовий.
Він відкинувся на стілець.
— Ти…
— Я сказала правду.
— Ти спеціально мене зупинила?
— Ні.
— Тоді чому він не дав мені посаду?
— Бо після перевірки з’ясувалося, що ти підписував документи, яких не розумів.
Максим мовчав.
— І ще дещо, — додала Віра.
— Що?
— Компанія Софії кілька місяців тому отримала проблеми з одним із підрядників.
— Яким?
Віра подивилася йому прямо в очі.
— Тим, де тебе хотіли призначити формальним керівником.
Максим зблід остаточно.
— Тобто…
— Ти мав стати директором фірми, на якій висить багатомільйонний борг.
— Ні.
— Так.
— Це неможливо.
— Можливо.
— А потім?
— Потім усі борги й претензії пішли б на директора.
Максим повільно закрив папку.
— Мене хотіли підставити?
— Схоже на те.
— А мама?
Віра мовчала.
— Вона знала?
— Думаю, так.
— Чому ти так думаєш?
— Бо три місяці тому вона підписала документи про переведення.
Максим закрив очі.
— Господи…
Віра не торкнулася його.
Не втішала.
Не гладила по плечу.
Просто сиділа навпроти.
— Я думав, що ти тягнеш мене вниз.
— Я знаю.
— Я думав, що ти ніхто.
— Я знаю.
— Я хотів залишити тебе заради жінки, яка…
— Не продовжуй.
Він підняв очі.
— Чому ти не сказала все раніше?
Віра довго мовчала.
— Бо хотіла зрозуміти, чи ти зі мною через мене.
Максим опустив голову.
— І що зрозуміла?
Віра тихо відповіла:
— Ти залишався зі мною, поки думав, що я тобі вигідна.
У кімнаті стало тихо.
Через кілька секунд Максим прошепотів:
— Я хочу все повернути.
Віра похитала головою.
— Не можна повернути п’ять років одним проханням.
— Я змінюся.
— Можливо.
— Дай мені шанс.
— Ні.
Він здригнувся.
— Чому?
— Бо я вже дала тобі шанс.
Віра забрала папку зі столу.
— П’ять років.
Максим підвівся.
— Ти мене ненавидиш?
— Ні.
— Тоді чому?
Віра подивилася на нього.
— Тому що нарешті навчилася себе не зраджувати.
За тиждень Максим дізнався, що його мати справді отримала підвищення лише після того, як погодилася допомогти керівництву оформити кілька сумнівних угод.
Софія зникла з його життя так само швидко, як і з’явилася.
Її батько розірвав із нею частину фінансових домовленостей і почав перевіряти старі документи.
А Максим залишився без тієї блискучої кар’єри, яку вже встиг назвати своєю.
Він ще кілька разів приходив до Віри.
Одного разу стояв під дверима майже годину.
І просив лише про одне:
— Дозволь мені хоча б вибачитися нормально.
Віра відкрила.
— Я слухаю.
Максим дивився на неї довго.
— Ти була не сірою мишкою.
— Я знаю.
— І не тягнула мене вниз.
— Знаю.
— Це я весь цей час тягнув тебе назад.
Віра нічого не відповіла.
— Мені шкода.
Вона кивнула.
— Приймаю.
Максим завмер.
— І це все?
— А чого ти хочеш?
— Щоб ти сказала, що ми ще можемо спробувати.
Віра тихо посміхнулася.
— Ми вже спробували.
— Але ж…
— Максиме, іноді людина приходить до правди надто пізно.
Вона зачинила двері.
А потім повернулася до своєї майстерні.
На столі лежав новий контракт.
На телефоні світилися пропущені дзвінки від партнерів.
У кутку стояли коробки з новою колекцією тканин.
Віра подивилася на все це і вперше за довгий час відчула не страх перед майбутнім.
А цікавість.
Бо тепер її майбутнє більше не залежало від людини, яка одного вечора вирішила, що вона недостатньо «статусна».
Воно належало їй.
І саме це виявилося найкращою відповіддю на слова чоловіка, який колись гордо заявив:
«Ти мене тягнеш вниз».
Ні.
Вона просто перестала дозволяти йому тягнути вниз себе.