— Поклала і з грибами, і звичайні. Ще голубців трохи додала, — відповіла Марина, перевіряючи список на холодильнику. — Тільки дивись, щоб пакет із продуктами не поклав у багажне відділення автобуса. Минулого разу все розморозилося. Документи взяв? Квиток перевірив?
— Усе на місці, Марино. Не перший же рік їжджу, — усміхнувся чоловік. — Ти мене так збираєш, наче я вперше з дому виїжджаю.
Вже шістнадцять років родина Коваленків жила за особливим розкладом. Віктор працював вахтовим методом на одному з промислових підприємств у Полтавській області. За контрактом мав проводити там сорок днів, після чого отримував місяць відпочинку. Щоправда, через дорогу, заміни працівників та різні виробничі обставини додому нерідко повертався із затримками.
Зазвичай його вистачало на два тижні домашнього життя. Потім він знову збирав речі, сідав в автобус і вирушав на роботу.
Колись Марина важко переживала ці постійні розлуки. Коли їхній син Павло був маленьким, вона ночами не спала, хвилювалася, що не впорається сама, а іноді просто плакала від утоми. Але з роками звикла.
Сама водила сина до школи, відвідувала батьківські збори, домовлялася з майстрами, ремонтувала побутові проблеми й вирішувала всі сімейні питання. Коли кілька років тому захворіла свекруха, догляд за нею теж переважно ліг на Маринині плечі. Віктор постійно був на роботі, а його сестра жила в іншому місті й приїжджала лише зрідка.
— Маринко, тобі ще пощастило, — часом казали колеги. — Чоловік заробляє, додому гроші привозить, та й не заважає під ногами. А ми зі своїми щодня сваримося.
Марина лише посміхалася. Насправді великих статків їхня родина не мала.
Віктор щомісяця переказував їй тридцять п’ять тисяч гривень. Кожного разу пояснював, що більше не може: на підприємстві скоротили премії, частину харчування оплачували самі працівники, а ще були витрати на дорогу та проживання.
Марина не влаштовувала скандалів. Вона працювала бухгалтеркою в невеликій торговельній фірмі й отримувала близько двадцяти трьох тисяч гривень. Уміла планувати сімейний бюджет, не витрачала зайвого, а якщо вдавалося, відкладала невеликі суми.
— Вітю, до речі, Павло знову телефонував, — сказала вона, коли чоловік перевіряв блискавку на сумці. — Їм із Наталею не вистачає грошей на перший внесок за квартиру. Ми ж обіцяли допомогти. Я вже свої сто тисяч віддала, батьки Наталі теж додали, але все одно бракує.
Віктор невдоволено зітхнув.
— Марино, ну звідки я тобі зараз візьму? Я ж пояснював, що на роботі ситуація непроста. Начальство змінилося, премії урізали. Зараз кожну копійку рахують. Нехай поки поживуть на орендованій квартирі. Не вони перші.
— Ми в їхньому віці теж не мали власного житла, — тихо зауважила Марина. — Але тоді ми жили в квартирі моєї бабусі. І ти щовечора повертався додому, а не їздив на заробітки.
— От саме. Ми теж із нічого починали. Нехай самі потроху збирають.
Марина більше нічого не сказала.
Коли таксист зателефонував і повідомив, що вже чекає біля під’їзду, Віктор раптом згадав про ще одну справу.
— Слухай, податки скоро мають надійти. Оплати їх через «Дію», як завжди. У нас там зв’язок поганий, та й телефон постійно розряджається.
— Добре. Пароль до кабінету не змінив?
— Ні, той самий. Усе, побіг. Як доїду, зателефоную.
Він поцілував дружину в щоку, підхопив сумку й вийшов.
Як і завжди, наступного дня Віктор коротко повідомив, що дістався до місця роботи. Сказав, що дорога була важкою, а телефонний зв’язок майже не працює.
Марина давно звикла до таких розмов. Чоловік ніколи не любив довго говорити телефоном. Навіть коли був удома, часто виходив на балкон, пояснюючи це тим, що не хоче заважати їй своїми робочими розмовами.
— Знову твій поїхав? — зателефонувала ввечері мама Марини, Ганна Миколаївна. — Ти вже скоро більше часу з його фотографіями проводитимеш, ніж із самим чоловіком.
— Мамо, не перебільшуй. Він же працює.
— Я розумію, що працює. Але сімдесят три роки мені вже, а зятя свого бачу рідше, ніж сусідку з п’ятого поверху.
Марина засміялася.
Того ж вечора вона за звичкою приготувала котлети на наступну вахту, розклала їх у контейнери й поставила в морозильну камеру. Так робила завжди, щоб перед черговим від’їздом не витрачати час на кухні.
Вона навіть не підозрювала, що цього разу звичайна податкова квитанція змінить усе її життя.
Податкове повідомлення з’явилося приблизно через три тижні.
Увечері Марина відкрила ноутбук, зайшла до електронного кабінету чоловіка й почала переглядати нарахування. Податок за автомобіль, невелика сума за гараж, усе було знайоме.
Але нижче вона побачила ще один запис.
Об’єкт нерухомості: квартира.
Місце розташування: місто Кременчук, Полтавська область.
Загальна площа: 61 квадратний метр.
Дата набуття права власності: травень минулого року.
Марина кілька разів перечитала інформацію.
Спочатку подумала, що сталася помилка. У податкових повідомленнях іноді траплялися неточності. Знайома колись отримала нарахування за земельну ділянку, якої ніколи не мала, і довго доводила, що це не її майно.
Марина навіть відкрила сайт податкової, щоб знайти номер для консультації. Але вирішила спочатку зателефонувати Віктору.
Він не відповів ані на перший дзвінок, ані на другий. Передзвонив майже об одинадцятій вечора.
— Марино, що трапилося? Бачу, ти кілька разів телефонувала. У мами щось сталося?
— Ні, з мамою все гаразд. Я тут податкове повідомлення відкрила. У тебе, виявляється, квартира в Кременчуці є. Це якась помилка?
На тому кінці запала тиша.
Марина навіть перевірила екран телефона, чи не перервався зв’язок.
— Не треба нікуди звертатися, — нарешті промовив Віктор. — Це не помилка.
— Як не помилка?
— Я квартиру купив. Минулого року.
— Ти купив квартиру? — перепитала Марина. — Коли саме? І за які гроші?
Чоловік помітно розгубився.
— Та я ж потроху відкладав. Хотів зробити тобі сюрприз. Думав, будемо її здавати, а потім, коли постаріємо, матимемо додатковий дохід. У Кременчуці оренда непогана, там підприємств багато, люди постійно шукають житло.
Марина відчула, як у неї холонуть руки.
— Вікторе, ти ж увесь цей час розповідав, що вам скорочують зарплати. Казав, що немає грошей навіть синові допомогти.
— Так я тому й не дав, що вклав усе в квартиру! Ти ж розумієш, нерухомість — це інвестиція. Не хотів тобі раніше говорити, бо не був певен, чи все вийде.
— А чому ти купив її сам, нічого мені не сказавши?
— Марино, не починай. Я зараз на роботі, у мене немає можливості все пояснювати. Приїду додому — поговоримо. А податок оплати, щоб не було штрафів.
Після цього він поспішно завершив розмову.
Марина сплатила податок, але заснути тієї ночі не змогла.
Вона довго сиділа на кухні, дивилася на вимкнений екран ноутбука й згадувала останні кілька років.
Торік Віктор раптом почав цікавитися, скільки коштує оренда квартир у Кременчуці. Тоді пояснив, що один його знайомий хоче придбати нерухомість для здавання й попросив поради.
Ще вона пригадала, як одного разу знайшла в кишені його куртки дитячу рукавичку. Чоловік тоді пожартував, що, мабуть, випадково прихопив її з автобуса.
А на свій день народження в лютому Марина залишилася сама. Віктор сказав, що не може приїхати через термінову заміну працівника. Надіслав квіти кур’єром і привітав телефоном.
Тоді вона не образилася. Розуміла, що робота є робота.
Тепер же кожна дрібниця набувала зовсім іншого значення.
Наступного вечора Марина зателефонувала матері.
— Мамо, уявляєш, Віктор квартиру купив. Каже, що хотів зробити мені сюрприз.
Ганна Миколаївна кілька секунд мовчала.
— Сюрприз? І скільки ж він збирався його приховувати?
— Каже, що хотів здавати, щоб на старість мати додаткові гроші.
— Маринко, ти мене вибач, але я в це не дуже вірю.
— Чому?
— Тому що твій чоловік за двадцять сім років шлюбу жодного разу не зміг купити тобі навіть нормальний подарунок без попереднього нагадування. А тут ціла квартира, і ти про неї дізнаєшся з податкової?
— Може, він справді хотів як краще.
— Може. Але я б на твоєму місці не поспішала радіти. Поговори з кимось, хто добре знає його роботу. Наприклад, із чоловіком твоєї подруги. Вони ж теж на заробітках працюють.
Марина замислилася.
Людмила, її подруга ще зі школи, була одружена з Миколою, який багато років їздив на роботу в ту саму область, де працював Віктор. Чоловіки не були близькими друзями, але не раз перетиналися на підприємствах і в дорозі.
Марина вирішила зустрітися з Людою.
У суботу Людмила прийшла до неї з домашнім варенням і пакетом яблук. Спочатку вони говорили про дітей, ціни на продукти, роботу й ремонт у Людиної доньки.
Потім Марина згадала про квартиру.
— Уявляєш, мій Віктор купив житло в Кременчуці й цілий рік від мене приховував. Я досі не можу зрозуміти, що йому спало на думку.
Людмила не засміялася.
Вона повільно поставила чашку на стіл і відвела погляд.
— Маринко, а ти справді думаєш, що він придбав ту квартиру для здавання?
— А для чого ще? — здивувалася Марина.
Подруга довго мовчала.
— Я не знаю, як тобі це сказати. І, чесно кажучи, давно мала розповісти.
Марина відчула, як усередині все напружилося.
— Кажи вже.
Людмила глибоко зітхнула.
Минулого року її чоловік Микола повертався додому після зміни. Через затримку автобуса йому довелося провести кілька годин у Кременчуці. Він зайшов до торговельного центру, щоб пообідати, і випадково побачив там Віктора.
Той сидів за столиком із молодою жінкою та двома дітьми. Хлопчикові було приблизно десять років, дівчинка була значно молодшою.
Микола впізнав його одразу.
Віктор поводився з дітьми дуже вільно: допомагав хлопчикові з курткою, купував морозиво, щось жартував із дівчинкою. А коли вони збиралися виходити, хлопчик узяв його за руку й назвав татом.
Микола підійшов привітатися.
Віктор помітно зблід, попросив відійти вбік і пояснив, що все дуже складно. Сказав, що давно знає цю жінку, що має з нею дітей, але поки не хоче розповідати Марині.
Попросив Миколу нікому нічого не говорити, запевнивши, що колись сам усе владнає.
— І ти мовчала цілий рік? — прошепотіла Марина.
— Маринко, я знаю, як це звучить. Микола теж не хотів втручатися. Він сказав, що не має права розповідати чужі сімейні таємниці. Я спочатку думала, що це якась випадковість. Може, родичка, може, діти від попереднього шлюбу. Не хотіла робити тобі боляче без певності.
— Родичка, яка живе з ним і діти якої називають його татом?
Людмила опустила очі.
— Вибач.
Марина підвелася й підійшла до вікна.
Тепер усе ставало на свої місця.
Квартира, гроші, дивні пояснення, постійні відмовки. І особливо те, що чоловік роками не хотів допомагати власному синові, хоча, як виявилося, мав достатньо коштів для іншої родини.
— Микола ще казав, що Віктор часто буває в Кременчуці навіть під час перерв між вахтами, — тихо додала Людмила. — Тому я й подумала, що квартира може бути для них.
Марина повільно повернулася до подруги.
— Тобто всі ці роки він говорив мені, що відпочиває вдома, а насправді частину часу проводив там?
— Я не можу цього стверджувати. Микола бачив його лише одного разу. Але, Маринко, тепер ти сама розумієш, що треба перевірити все до кінця.
— Розумію.
Людмила підійшла й обережно обійняла її.
— Тільки прошу, не роби нічого зопалу.
— Не хвилюйся. Я вже достатньо років робила все, щоб нікому не було незручно. Тепер трохи подумаю про себе.
Через два дні Марина розповіла про все синові.
Павло приїхав після роботи, щоб забрати інструменти, які залишив у батьківському гаражі. Спочатку він не повірив почутому.
— Мамо, почекай. Ти хочеш сказати, що в мене є ще брат і сестра?
— Схоже на те.
— І скільки їм років?
— Хлопчикові приблизно одинадцять, дівчинці близько семи.
Павло сів на стілець і кілька секунд дивився в одну точку.
— Тобто батько всі ці роки мав іншу родину?
— Я поки знаю лише те, що мені розповіли. Але сам Віктор уже визнав, що купив квартиру в Кременчуці. Тож, думаю, випадковістю це не назвеш.
— А мені він сказав, що не може допомогти з житлом, бо грошей немає! — обурився син. — Я ж навіть не просив подарувати нам квартиру. Хотів, щоб він трохи додав до першого внеску. Ми з Наталею все розрахували, кредит могли б виплачувати самі.
— Я знаю, синку.
— Я ще й Наталю переконував, щоб вона не ображалася на нього. Казав, що батько працює далеко, втомлюється, йому важко.
Марина сумно посміхнулася.
— Він справді працює. Просто виявилося, що не тільки для нас.
Павло дістав телефон.
— Я зараз йому зателефоную.
— Не треба. Нехай спочатку повернеться додому. Я хочу почути все від нього особисто.
— Мамо, а якщо він знову почне викручуватися?
— Тоді говоритимемо з документами, а не з його обіцянками.
Марина вирішила не поспішати з висновками й спочатку з’ясувати юридичний бік питання.
На роботі вона звернулася до Ірини Петрівни, юристки, яка багато років займалася майновими та сімейними справами працівників компанії.
Марина показала їй податкове повідомлення, розповіла про обставини й попросила пояснити, на що може розраховувати.
— Якщо квартира придбана під час вашого шлюбу за спільні кошти, то за загальним правилом вона є спільною сумісною власністю подружжя, — пояснила юристка. — Не має вирішального значення, на кого саме її зареєстрували. Але треба отримати документи про дату придбання, підставу набуття права власності та з’ясувати, чи не було якихось особливих обставин.
— Тобто навіть якщо чоловік оформив її лише на себе, я все одно маю право на частину?
— Так. Якщо не було шлюбного договору або інших законних підстав для особистої власності, ви можете претендувати на половину спільного майна. А от квартиру, яку ви отримали у спадщину від бабусі, за загальним правилом не ділять. Це ваше особисте майно.
Марина подякувала.
Слово «розлучення» вона досі вимовляла лише подумки.
Вони з Віктором прожили разом двадцять сім років. Із них останні шістнадцять вона фактично вела господарство сама. Вона давно навчилася вирішувати проблеми без чоловічої допомоги, не боялася залишатися вдома наодинці й навіть звикла до того, що всі сімейні свята доводиться планувати без нього.
Але тепер її мучило зовсім інше.
Вона почувалася обдуреною.
Скільки разів відмовляла собі в новому одязі, щоб відкласти гроші на ремонт? Скільки разів пояснювала синові, що батькові зараз важко і не варто просити зайвого? Скільки разів готувала чоловікові їжу на чергову вахту, переконуючи себе, що він там самотній і потребує домашнього тепла?
А він тим часом будував зовсім інше життя.
Коли Марина розповіла матері, що дізналася від юристки, та одразу висловила свою думку.
— Розлучайся. І навіть не вагайся.
— Мамо, не все так просто. У нього там двоє дітей. Я не хочу, щоб вони залишилися без даху над головою.
— А Павло? Він теж твоя дитина. Чому ти весь час думаєш про тих, кому твій чоловік вирішив допомагати, а не про власну родину?
— Я не хочу воювати з дітьми. Вони ні в чому не винні.
— І правильно. Але ти не повинна оплачувати його брехню власними грошима.
Марина задумалася.
Мати мала рацію. Вона не збиралася мститися дітям, які навіть не знали про її існування. Але й відмовлятися від того, що належало їй за законом, теж не збиралася.
Віктор повернувся додому через три тижні, у п’ятницю ввечері.
Приїхав із двома сумками, пакетом домашньої риби й звичним веселим настроєм.
— О, а в нас, здається, вечеря готується! — гукнув він із коридору, відчувши запах їжі.
Марина вийшла з кухні.
— Вечері ще немає. Проходь, треба поговорити.
Віктор подивився на неї уважніше. Його усмішка повільно зникла.
— Щось сталося?
— Сідай за стіл.
Вона заздалегідь підготувала документи. На столі лежала інформація з реєстру нерухомості, яку вона отримала за допомогою юристки, банківська виписка зі свого рахунку та аркуш із записами.
Віктор сів навпроти.
— Що це?
— Твоя квартира в Кременчуці. Шістдесят один квадратний метр. Оформлена на тебе в травні минулого року.
Чоловік промовчав.
— А це виписка з мого рахунку. Ти щомісяця переказував мені тридцять п’ять тисяч гривень. І приблизно в той самий період регулярно відправляв ще вісімнадцять тисяч на рахунок Олени Кравченко. Майже два роки.
Віктор відвів погляд.
— Ти навіщо мої рахунки перевіряла?
— Я перевіряла ті перекази, які проходили через наш спільний рахунок. До речі, дуже цікаво, що грошей у тебе вистачало, коли потрібно було утримувати іншу жінку, але не вистачало, коли син попросив допомогти з житлом.
— Марино, ти не так усе розумієш.
— Тоді поясни. Хто така Олена?
Він потер чоло долонею.
— Ми давно знайомі. Вона раніше працювала в нашій компанії.
— А діти?
Віктор важко видихнув.
— Так, у нас є діти.
Марина кивнула, ніби саме цієї відповіді й чекала.
— Скільки їм років?
— Артемові одинадцять. Дівчинці, Софійці, сім.
— Ти живеш із ними?
Він не відповів одразу.
— Я допомагаю їм. Олена сама не справляється. Я не міг залишити дітей.
— А мене ти міг залишити в невіданні майже дванадцять років?
Віктор підвів голову.
— Я не хотів тебе втрачати. Ти повинна зрозуміти, як усе сталося. Спочатку це була просто помилка. Потім народився Артем, потім Софія. Я не міг відмовитися від власних дітей.
— Але відверто поговорити зі мною теж не міг?
— Я боявся.
— Чого? Що доведеться відповідати за власні вчинки?
Він опустив очі.
Марина подивилася на нього й раптом зрозуміла, що більше не хоче ставити запитань. Усі відповіді вже були перед нею.
— А квартиру ти для них купив?
— Так. Олені з дітьми потрібне було нормальне житло. Вони жили в орендованій квартирі, а я не хотів щомісяця віддавати гроші чужим людям.
— Тобто квартиру ти купив для своєї другої родини, а мені розповідав про інвестиції?
— Я збирався тобі сказати.
— Коли? Коли діти виростуть? Чи коли я випадково знайду ще один податковий рахунок?
Віктор мовчав.
Марина зробила глибокий вдих.
— Тепер послухай мене. Я подаю на розлучення. Рішення остаточне.
— Марино, не поспішай. Ми стільки років разом. У нас син, онука. Невже ти хочеш усе перекреслити через одну помилку?
— Одну? Вікторе, це не одна помилка. Це роки брехні. Ти мав іншу жінку, двох дітей, купив їм квартиру, відкладав гроші й водночас переконував мене, що ледве зводиш кінці з кінцями.
— Я ж не переставав допомагати тобі!
— Ти переказував гроші на господарство. Це не означає, що мав право обманювати мене.
Вона посунула до нього аркуш із записами.
— Щодо квартири. Вона придбана під час нашого шлюбу. Я проконсультувалася з юристкою. Якщо ми не домовимося добровільно, питання вирішуватиметься в суді. Я маю право на половину її вартості.
— Але там живуть діти!
— Я знаю. І не збираюся вимагати, щоб їх виселяли. Я пропоную цивілізовано владнати питання. Ти залишаєш квартиру собі, а мені виплачуєш компенсацію за мою частку. Її розмір визначить незалежний оцінювач. Ми оформимо все документально.
— У мене немає таких грошей.
— Тоді будемо шукати інший законний варіант. Але відмовлятися від своєї частки я не збираюся.
Віктор нервово підвівся й почав ходити кухнею.
— Ти хоч розумієш, що робиш? Мені тепер треба утримувати дітей, платити за квартиру, думати про майбутнє. Ти хочеш залишити мене без нічого?
Марина подивилася на нього.
— Ні. Я хочу перестати залишатися без нічого сама.
Він зупинився.
— А наша квартира?
— Вона належить мені. Я отримала її у спадщину від бабусі. Це моє особисте майно. Ти тут зареєстрований, але власником не є. Коли вирішимо питання з розлученням, забереш свої речі. Я не збираюся влаштовувати скандали чи викидати їх на сходи.
— Тобто ти мене виганяєш?
Марина довго дивилася на чоловіка, з яким прожила майже три десятиліття.
— Вікторе, ти сам давно створив собі інший дім. Просто досі повертався сюди, наче нічого не сталося. Тепер я хочу, щоб у моєму домі більше не було брехні.
Наступного ранку Віктор зібрав частину речей і поїхав до свого брата в Чернігівську область.
Перед від’їздом кілька разів намагався заговорити з Мариною, але вона не змінила свого рішення.
Першого разу він просив дати йому час.
Другого — переконував, що Олена нічого не вимагала від нього, а він просто не міг залишити дітей без підтримки.
Третього разу вже роздратовано заявив, що Марина руйнує сім’ю, не думаючи про наслідки.
Вона спокійно відповіла:
— Сім’ю зруйнувала не я. Я лише перестала робити вигляд, що її ще можна врятувати.
Його речі вона зібрала окремо. Випрала робочий одяг, склала документи, інструменти й особисті дрібниці в коробки. Нічого не викинула й не приховала.
Через кілька тижнів вони почали оформлювати розлучення та домовлятися щодо нерухомості.
Процес виявився не таким швидким, як хотілося. Потрібно було отримати оцінку квартири, узгодити розмір компенсації та правильно оформити передачу коштів.
Віктор спочатку намагався переконати Марину, що квартира коштує значно менше, ніж насправді. Але незалежна оцінка показала ринкову вартість, і сперечатися з цифрами стало складніше.
Зрештою вони домовилися, що квартира залишиться Вікторові, а він виплатить Марині компенсацію за її частку.
Гроші він передав двома платежами. Частину отримав після продажу гаража, решту позичив у банку. Усі домовленості зафіксували письмово, щоб надалі не виникало непорозумінь.
Марина не запитувала, як саме він тепер плануватиме свої витрати.
Вона виконала те, що вважала справедливим.
Коли гроші надійшли на рахунок, жінка довго дивилася на суму й думала, скільки років довелося прожити в невіданні, щоб зрештою отримати те, що належало їй за законом.
Частину отриманих коштів Марина вирішила віддати синові.
Павло з Наталею вже кілька років відкладали на власне житло. Вони працювали, платили оренду й намагалися не брати зайвих кредитів. Марина знала, наскільки їм важко починати самостійне життя.
— Мамо, ти що, серйозно? — здивувався Павло, коли вона повідомила про своє рішення. — Це ж твої гроші. Тобі самій тепер треба думати про майбутнє.
— Я й думаю. Але хочу допомогти вам із першим внеском.
— Ми не можемо взяти в тебе таку суму.
— Можете. Тільки я маю одну умову.
— Яку?
— Квартиру оформлюєте на вас обох із Наталею. Не тільки на одного. Ви сім’я, разом працюєте, разом купуєте житло. Нехай усе буде чесно й зрозуміло від самого початку.
Павло обійняв матір.
— Дякую тобі. Я навіть не знаю, що сказати.
— Нічого не треба. Просто бережіть одне одного й не повторюйте чужих помилок.
За кілька місяців молоде подружжя знайшло двокімнатну квартиру неподалік від Марининого будинку. Житло було не нове, але в хорошому районі, з ремонтом, який можна було поступово оновити.
У серпні вони переїхали.
Маленька онука Софійка бігала порожніми кімнатами й радісно кричала, що тепер у неї є власна кімната. Марина допомагала розставляти меблі, мила вікна, розкладала посуд на кухні.
Увечері вона поверталася до своєї квартири й відчувала незвичну легкість.
Їй більше не потрібно було думати, чи встигне приготувати чоловікові їжу до від’їзду, чи не забула покласти документи, чи вистачить грошей до наступного переказу.
Тепер вона відповідала лише за власне життя.
Решту грошей Марина поклала на депозит. Не збиралася витрачати їх поспіхом. Хотіла мати фінансову подушку й більше ніколи не залежати від чужих обіцянок.
Мати приїхала до неї через два тижні після остаточного оформлення розлучення. Привезла домашній пиріг, банку малинового варення й пляшку наливки.
— Ну що, доню, — сказала Ганна Миколаївна, розставляючи чашки. — Треба випити за нове життя.
— Давай краще за спокій, мамо.
— За спокій теж можна. Головне, щоб ти тепер сама собі не вигадувала зайвих турбот.
Марина усміхнулася.
— Я вже достатньо всім наслужилася.
Про Віктора вона майже нічого не чула до наступної весни.
Потім Людмила розповіла, що він остаточно переїхав до Кременчука. На підприємстві взяв додаткові зміни, бо тепер мав виплачувати банківську позику й утримувати двох дітей.
Олена, за словами Люди, після тривалої перерви так і не повернулася до повноцінної роботи. Тож основні витрати лежали на Вікторові.
— Тепер живе так, як хотів, — зауважила Людмила. — Поруч із дітьми, в одному місті, без постійних переїздів.
Марина спокійно кивнула.
— Я ніколи не бажала йому поганого. Просто більше не хотіла, щоб його хороше життя оплачувалося моїми роками, моїми грошима й моїм терпінням.
Павло з батьком спілкувався нечасто. Час від часу телефонував, цікавився здоров’ям, роботою, міг привітати зі святом. Розмови були короткими й досить стриманими.
Одного разу син запитав матір:
— Мамо, я думаю познайомитися з тими дітьми. Вони ж мої брат і сестра. Як ти до цього поставишся?
Марина трохи помовчала.
— Павле, це твоє рішення. Діти ні в чому не винні. Вони не обирали обставин, у яких народилися. Якщо хочеш із ними спілкуватися, я не заперечую.
— Ти не образишся?
— Ні. Але я сама з ними зустрічатися не хочу. Принаймні поки що. Сподіваюся, ти мене зрозумієш.
Улітку Павло все-таки познайомився з дітьми батька.
Повернувшись додому, він розповів матері, що хлопчик захоплюється футболом, трохи сором’язливий і дуже схожий на нього в дитинстві. Дівчинка виявилася балакучою, допитливою й постійно ставила запитання.
Марина слухала сина й відчувала легкий сум.
Їй було непросто усвідомлювати, що в чоловіка існувала ціла частина життя, про яку вона нічого не знала. Але з часом навчилася відокремлювати власний біль від дітей, які не мали жодного стосунку до його обману.
У морозильній камері ще довго залишалися кілька пакетів із котлетами, які вона приготувала перед останньою вахтою Віктора.
Марина не наважувалася їх викинути. Щоразу, коли відкривала морозилку, бачила акуратно підписані пакети й згадувала, як колись ретельно збирала чоловіка в дорогу.
Вона навіть пам’ятала, які котлети любили його колеги, а які він просив не класти.
Одного листопадового вечора Марина нарешті дістала всі контейнери.
Котлети вже давно втратили свій смак і вигляд. Вона викинула їх, помила полиці, протерла морозильну камеру й розклала продукти по-новому.
Наступного дня після роботи зайшла до спортивного комплексу неподалік дому й придбала абонемент у басейн.
Обрала вечірні заняття тричі на тиждень — у понеділок, середу та п’ятницю.
Адміністраторка запитала, чи підходить їй такий графік.
Марина на мить замислилася, а потім усміхнулася:
— Так, цілком підходить. Тепер мені більше не потрібно підлаштовувати своє життя під чужі зміни.
І вперше за багато років ці слова були для неї не просто фразою.
Вона справді починала жити за власним розкладом.