— А що, в нас удома більше нічого їсти немає? — Сергій невдоволено грюкнув дверцятами холодильника й обернувся до дружини. — Ти цілий день удома сиділа. Чим займалася? Телевізор дивилася?
— Я сьогодні навіть нормально поїсти не встигла. Максим усю ніч прокидався, а вдень майже не спав. Тільки покладу в ліжечко — одразу плаче.
— Ну звісно! Мама моя мала рацію. Ти народила дитину й тепер вважаєш, що тобі всі винні. Інші жінки якось і дітей виховують, і чоловіків годують, і в хаті лад підтримують. А ти навіть вечерю приготувати не можеш!
Ірина стояла біля кухонної стільниці, притискаючи до себе шестимісячного сина. Малюк щойно почав засинати, але від гучного голосу батька знову розплющив очі й невдоволено захникав.
— Сергію, будь ласка, побудь із ним хоча б десять хвилин. Я швидко посмажу картоплю. Просто потримай його, поки я біля плити.
Чоловік невдоволено подивився на дитину.
— Що? Знову картопля? Ти серйозно? Я після роботи маю ще й таку вечерю їсти?
Він обережно взяв сина під пахви, але тримав його так незграбно, ніби боявся забруднити сорочку.
— На, забирай. Я не збираюся з ним стояти. Він тільки й робить, що кричить.
— Сергію, ну зачекай…
Але чоловік уже схопив куртку з вішалки.
— Я до мами поїду. Там хоча б можна нормально поїсти, а не слухати твої виправдання.
Двері квартири грюкнули так сильно, що Максим знову заплакав.
Ірина залишилася посеред кухні з дитиною на руках. Вона кілька секунд дивилася на зачинені двері, намагаючись стримати сльози. Потім повільно повернулася до плити.
Через сорок хвилин задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я свекрухи.
— Ірино, ти можеш мені пояснити, що відбувається? — замість привітання почала Галина Петрівна. — Сергій приїхав голодний, роздратований, каже, що ти навіть вечері йому не приготувала. Це як розуміти?
— Дитина сьогодні майже не спала. Я весь день із ним на руках. Просто не встигла приготувати.
— Ой, починається! Дитина плакала! А ти думаєш, у мене діти не плакали? Я двох синів виростила, і ніхто не помер від того, що я ще й чоловікові вечерю готувала.
— Я не кажу, що не хочу готувати. Просто сьогодні дуже важкий день.
— Послухай мене уважно. Чоловік цілий день працює, втомлюється, забезпечує сім’ю. Він повертається додому, а там має бути вечеря і спокій. Йому не потрібні твої скарги. Жінка повинна створювати затишок, а не постійно нагадувати, як їй важко.
Ірина мовчала.
— І ще одне, — продовжувала свекруха. — Не привчай Сергія до того, що він має сидіти з дитиною. Це твій обов’язок. Я ж не бігала до чоловіка щоразу, коли хтось із хлопців починав плакати.
Ірина поклала телефон на стіл, навіть не попрощавшись.
Вона взяла Максима на руки, притиснула його до грудей і тихо заплакала. Малюк поступово заспокоївся, поклав голову їй на плече й почав дрімати.
Того вечора вона посмажила собі дві картоплини. Більше нічого готувати не стала. Сергій усе одно не повернувся.
Останнім часом він дедалі частіше знаходив причини залишитися в матері. То вона просила допомогти з ремонтом, то треба було полагодити кран, то він просто не хотів повертатися додому, бо, за його словами, там постійно хтось плакав і від нього щось вимагали.
Ірина спочатку намагалася не звертати уваги. Думала, що чоловік просто втомився після переїзду, звикає до нового життя, нервує через дитину.
Але наступного дня стало зрозуміло, що справа зовсім не в утомі.
Сергій повернувся ближче до вечора. Ірина саме поставила перед ним тарілку з макаронами та котлетою, яку приготувала з останнього фаршу.
Чоловік глянув на їжу й скривився.
— Це що таке?
— Вечеря.
— Ти з мене знущаєшся? Учора картопля, сьогодні макарони. Ти взагалі знаєш, що таке нормальна їжа?
— Сергію, я приготувала те, що було в холодильнику.
— А чому там більше нічого немає?
— Тому що ти вже два місяці не залишаєш мені грошей на продукти.
Чоловік повільно підняв голову.
— О, почалося. Знову гроші їй потрібні.
— Я не прошу нічого зайвого. Треба купити продукти, памперси, суміш. Ти ж знаєш, що я зараз не працюю.
— А я тут до чого? Ти отримуєш виплати на дитину. Ось і розпоряджайся ними.
— Цих грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше.
— То йди зароби! Чи ти думаєш, що я повинен усе життя тебе утримувати? Я працюю, а ти сидиш удома. Мені теж нелегко.
Ірина подивилася на нього й раптом зрозуміла, що більше не хоче виправдовуватися.
— Сергію, ми ж до народження Максима все обговорювали. Ти сам наполягав, щоб я взяла декретну відпустку й побула з дитиною хоча б перший рік. Ми разом рахували витрати, розуміли, що якийсь час сім’ю забезпечуватимеш ти. Я не приховувала від тебе, що не матиму зарплати.
— І що тепер?
— А тепер ти не купуєш продуктів, не залишаєш грошей навіть на підгузки, а коли я прошу про допомогу, називаєш мене ледаркою. Що змінилося після переїзду до твоєї мами?
— Не вплутуй сюди маму.
— Але саме після переїзду все почалося. Ти перестав цікавитися, як ми з Максимом, почав постійно їздити до неї, а вона телефонує мені й пояснює, якою дружиною я повинна бути. Я не прошу тебе робити щось надзвичайне. Мені потрібен чоловік, який хоча б іноді розуміє, що в нас є спільна дитина.
Сергій відсунув тарілку.
— Знаєш що? Я вже втомився від цих розмов. Ти взагалі не цінуєш того, що я для тебе роблю. Живеш у квартирі, користуєшся всім, а ще й претензії висуваєш.
— Я не хочу сваритися. Просто хочу, щоб ми повернулися до нормального життя. Я ще сподіваюся, що ти зрозумієш, наскільки все змінилося.
— Та хто ти така, щоб мене вчити? Іди краще на кухню й займися своїми справами.
У цей момент у двері подзвонили.
Сергій роздратовано глянув на дружину.
— Відчини. Напевно, мама прийшла. Хоч вона тобі пояснить, як треба господарювати.
Але коли він відчинив двері, його обличчя миттєво змінилося.
На порозі стояли батьки Ірини.
— Доброго вечора, — коротко привітався батько. — Ірино, збирай речі. Ми їдемо.
— А ви що тут робите? — розгублено запитав Сергій.
— Приїхали до доньки. Чи ти проти?
— Це наша сімейна справа. Не треба втручатися.
Батько Ірини навіть не підвищив голосу.
— Коли ти одружувався, то обіцяв піклуватися про дружину. Коли народилася дитина, ти теж був поруч і казав, що готовий до батьківства. А тепер твоя дружина сидить із немовлям без грошей на продукти, а ти розповідаєш їй, що вона ледарка?
— Та ви не знаєте, як воно насправді!
— Саме тому ми й приїхали подивитися.
Мати Ірини вже пройшла на кухню. Вона відчинила холодильник і кілька секунд мовчки дивилася всередину.
— Іро, а що ви їсте? — тихо запитала вона.
Донька опустила очі.
— Мамо, не треба…
— Що значить не треба? Тут майже нічого немає. А дитині що купувати?
Сергій почав щось пояснювати про виплати, про те, що Ірина могла б економити, але батько перебив його:
— Не потрібно зараз нічого вигадувати. Дочка збирає речі, а далі ви спокійно вирішите всі питання через адвокатів, якщо не зможете домовитися самі.
— Ви не маєте права забирати мого сина!
— Ніхто не забирає твою дитину. Мати їде до своїх батьків разом із немовлям, бо їй потрібна допомога. А ти маєш час подумати, як збираєшся виконувати свої батьківські обов’язки.
Ірина спочатку розгубилася. Вона не очікувала побачити батьків саме сьогодні.
— Мамо, тату, звідки ви дізналися, що щось не так?
— Дочко, ми вже давно помічаємо, що ти постійно втомлена, — відповіла мама, складаючи дитячі речі в сумку. — Ти перестала телефонувати по відеозв’язку, на повідомлення відповідаєш через кілька годин, а коли ми запитуємо, чи все гаразд, завжди кажеш одне й те саме: «Усе добре».
— Ми спочатку не хотіли втручатися, — додав батько. — Але вчора я зателефонував Сергієві, хотів поговорити з онуком. Трубку взяла його мати. І знаєш, що вона мені сказала?
Ірина мовчки похитала головою.
— Що наша донька розлінилася, цілими днями нічого не робить, а її бідний син змушений харчуватися в матері, бо дружина навіть вечерю приготувати не здатна.
Мама сумно посміхнулася.
— Я ще намагалася спокійно поговорити, але зрозуміла, що нічого доброго з тієї розмови не буде. Тому ми й приїхали.
За годину Ірина вже сиділа в батьківській машині. На задньому сидінні спав Максим, а мама тримала на колінах сумку з дитячими речами.
Батько довго мовчав, а потім запитав:
— Доню, ти ж розумієш, що назад повертатися необов’язково? Ти можеш пожити в нас стільки, скільки потрібно.
Ірина подивилася у вікно.
— Розумію, тату. Просто я дуже хотіла, щоб у Максима була повна сім’я.
— Повна сім’я — це не просто чоловік і дружина під одним дахом. Це коли люди підтримують одне одного, а не роблять життя одне одного нестерпним.
Ірина нічого не відповіла. Вона лише взяла маму за руку.
Сергій зателефонував уже наступного ранку.
Спочатку він вимагав повернутися, потім звинувачував батьків Ірини в тому, що вони зруйнували його сім’ю. А за кілька днів повідомив, що подаватиме на розлучення.
— Тільки не думай, що я буду бігати за тобою, — заявив він. — І не розраховуй, що я все життя платитиму тобі гроші.
Ірина тоді вперше не стала сперечатися.
— Сергію, це не гроші для мене. Це утримання твого сина. Ти такий самий його батько, як і я мати.
— Подивимося, що скаже суд.
— Обов’язково подивимося.
Розлучення не відбулося за один день. Потрібно було владнати питання щодо місця проживання дитини, аліментів і порядку спілкування батька із сином.
Ірина не збиралася забороняти Сергієві бачитися з Максимом. Вона хотіла лише, щоб усе було оформлено належним чином і щоб домовленості не залежали від його настрою чи бажання матері.
Після розлучення Сергій спочатку справді намагався брати участь у житті сина. Але його ентузіазму вистачило ненадовго. То робота заважала, то нові стосунки, то він просто забував про домовлену зустріч.
Коли Ірина нагадувала про аліменти, він ображався.
— Тобі тільки гроші потрібні! — кричав у слухавку.
— Мені потрібна стабільність для дитини. Якщо ти вважаєш, що це неправильно, можеш обговорити все з адвокатом.
Згодом Сергій одружився вдруге.
Його нова дружина Наталя спочатку була впевнена, що їй нарешті пощастило зустріти хорошого чоловіка. Сергій розповідав їй, що перша дружина була надто вимогливою, постійно скаржилася й не цінувала його.
Але після народження їхньої спільної дитини Наталя почала бачити зовсім іншу картину.
Сергій так само не поспішав допомагати вдома, дратувався через дитячий плач, вимагав гарячої вечері й постійно посилався на те, що заробляє гроші, а отже, домашні справи його не стосуються.
Одного разу Наталя знайшла в його телефоні старе листування з матір’ю.
Там були повідомлення про те, що перша дружина нічого не робить, погано годує чоловіка й зовсім не вміє бути господинею.
Наталя перечитала кілька повідомлень і раптом зрозуміла, що майже дослівно чула від чоловіка ті самі претензії.
Вона зателефонувала Ірині.
— Привіт. Ти мене, напевно, не дуже хочеш слухати, але я хотіла дещо запитати.
— Слухаю.
— Сергій завжди таким був?
Ірина на мить замовкла.
— А що сталося?
— Та нічого особливого. Просто хочу зрозуміти, чи я щось роблю не так. Він постійно каже, що ти була поганою дружиною, а його мама підтверджує кожне слово. Але останнім часом я починаю думати, що проблема зовсім не в тобі.
Ірина не стала злорадствувати чи розповідати, що попереджала.
Вона просто відповіла:
— Наталю, я не знаю, яким він буде з тобою. Але раджу не чекати, що після народження дитини все раптом зміниться. Якщо є проблеми, вирішуй їх одразу. І не дозволяй нікому переконувати тебе, що ти погана мати тільки тому, що втомлюєшся.
Минуло ще кілька місяців.
Наталя зрештою пішла від Сергія. Вона не захотіла прожити все життя в постійних докорах і виправданнях. Ірина дізналася про це не від самого Сергія, а від його другої дружини.
Так вони й познайомилися ближче.
Спочатку жінки спілкувалися лише через дітей. Потім почали телефонувати одна одній, ділитися досвідом, обговорювати побутові питання й іноді зустрічатися за кавою.
Ірина якось пожартувала:
— Слухай, якщо так піде далі, нам доведеться створити окремий клуб колишніх дружин Сергія.
Наталя розсміялася.
— Я б навіть назву придумала. Клуб жінок, які нарешті зрозуміли, що справа не в них.
І вони справді почали жартома називати свою компанію ККС — «Клуб колишніх Сергія».
Через деякий час Сергій одружився втретє.
Нова дружина, Оксана, спочатку навіть не знала про існування попередніх двох жінок у тому обсязі, у якому вони спілкувалися. Сергій переконував її, що колишні дружини постійно вимагають гроші й намагаються зіпсувати йому життя.
Одного дня Оксана зателефонувала Ірині й Наталі.
— Я вас дуже прошу, припиніть вимагати від мого чоловіка гроші! — обурено заявила вона. — У нього тепер своя сім’я, і я не збираюся дозволяти вам втручатися в наше життя!
Ірина спокійно відповіла:
— Оксано, ми не вимагаємо нічого для себе. Є діти, і їхнє утримання — відповідальність обох батьків. Якщо Сергій має питання щодо сум чи виплат, нехай вирішує їх законним шляхом.
— Ви просто не даєте йому спокою!
— Послухай, — втрутилася Наталя. — Ми не хочемо тобі нічого поганого. Але перш ніж звинувачувати нас, поговори зі своїм чоловіком. І не поспішай заводити дитину, поки не зрозумієш, як він поводиться в сімейному житті.
— Ви просто заздрите! — кинула Оксана й поклала слухавку.
Але за рік вона сама знайшла номер Ірини.
— Дівчата, ви мене вибачте, — сказала вона вже зовсім іншим голосом. — Можна я до вас приєднаюся?
— Звичайно. Щось сталося?
— Я не стала його дружиною. І дітей у нас немає. Просто одного разу сказала Сергієві, що не розумію, як у нього могли тричі поспіль бути такі погані дружини. Може, варто хоча б раз подивитися на себе? Він так розлютився, що я зрозуміла: відповідь мені вже дали.
Ірина з Наталею довго сміялися.
— Ну що ж, вітаємо в клубі!
Відтоді їх стало троє.
Але життя поступово налагоджувалося не лише в колишніх дружин Сергія.
Ірина знайшла хорошу роботу, повернулася до професійного життя й згодом зустріла чоловіка, який не вважав допомогу з дитиною подвигом. Максим підростав, ходив до школи, займався футболом і чудово спілкувався зі своїм молодшим братом та сестричкою.
Наталя теж влаштувала своє життя. Вона багато працювала, виховувала сина й більше не дозволяла нікому знецінювати свої зусилля.
Оксана з часом також почала нові стосунки, але тепер уже не поспішала з висновками й уважніше придивлялася до людини.
Жінки продовжували зустрічатися. Іноді збиралися в кафе, іноді ходили одна до одної в гості, а влітку навіть разом їздили на відпочинок із дітьми.
Їхні діти знали одне одного, дружили й не розуміли, чому дорослі колись так ускладнювали собі життя.
А Сергій тим часом одружився вчетверте.
Цього разу його обраницею стала жінка на ім’я Марина. Вона була досить рішучою, не дозволяла свекрусі втручатися в їхні стосунки й відразу встановила правила, які Сергій, на диво, прийняв.
Галина Петрівна спочатку намагалася критикувати й нову невістку, але швидко зрозуміла, що цього разу її повчання не матимуть звичного результату.
Зате тепер свекруха раптом згадала, що в неї є онуки від попередніх шлюбів.
Вона почала телефонувати Ірині, Наталі й Оксані, цікавитися дітьми, розпитувати про школу, здоров’я та плани на вихідні.
Особливо часто вона телефонувала Ірині.
— Ой, Ірочко, ти навіть не уявляєш, як мені важко з Мариною. Вона зовсім не хоче дослухатися до старших. Уявляєш, я попросила її приготувати вечерю, а вона сказала, що сама вирішуватиме, коли й що готувати!
— Ну, це її сім’я, Галино Петрівно. Вони самі розберуться.
— Та що ти таке кажеш? Я ж хочу як краще. А вона ще й дітей від Сергія до мене не привозить. Каже, що спочатку треба домовитися із сином про зустрічі.
Ірина вже знала, що будь-яка така розмова може тривати годину, якщо не зупинити її вчасно.
— Зрозуміло. Ну, мені вже час, Максим повернувся зі школи.
— Ірочко, зачекай! А ти Сергієві передай, щоб він мені зателефонував. Він зовсім забув про матір!
— Добре, передам.
Вона клала телефон на стіл і поверталася до своїх справ.
Одного разу Максим зайшов на кухню й побачив, як мама знову завершує телефонну розмову.
— Мамо, ти знову з бабусею Галиною говорила?
— Так, синку.
— І що цього разу?
Ірина усміхнулася.
— Та нічого особливого. Вона просто розповідала про свою невістку.
— А ти їй щось відповіла?
— Звичайно. Сказала, що в кожної сім’ї свої правила і що дорослі люди повинні самі домовлятися.
Максим засміявся.
— Ти завжди їй так кажеш!
— Бо нічого нового я їй сказати не можу.
Він дістав із холодильника йогурт, сів за стіл і раптом запитав:
— Мамо, а ти не шкодуєш, що колись вийшла заміж за тата?
Ірина на мить замислилася.
— Ні, синку. Якби не ті події, я, можливо, не навчилася б так добре розуміти, чого хочу від життя. І найголовніше — у мене є ти.
Вона погладила сина по голові.
— Але я дуже хочу, щоб ти запам’ятав одну річ. У сім’ї не повинно бути так, що одна людина всіх обслуговує, а інші лише вимагають. Любов — це не про те, хто кому вечерю приготував. Це про повагу, турботу й бажання допомагати одне одному.
Максим кивнув і пішов до своєї кімнати.
А телефон Ірини знову завібрував. На екрані з’явилося ім’я Галини Петрівни.
Жінка глянула на нього, усміхнулася й повернулася до плити.
— Мамо, чому не відповідаєш? — гукнув із кімнати син.
— Бо, здається, сьогодні в мене є важливіші справи, — засміялася Ірина.
І вперше за багато років вона відчувала, що її життя належить тільки їй.