Галина прокинулася ще до світанку. На годиннику було пів на шосту.
За вікном панувала листопадова темрява. Нічний дощ нарешті припинився, але вітер продовжував зривати з дерев останнє листя й жбурляти його на мокру доріжку біля хати. Десь за городами, внизу, повільно шуміла річка.
Жінка накинула на плечі в’язану кофту, взула домашні капці й попрямувала на кухню.
Спочатку треба було розпалити піч. Потім поставити чайник, приготувати сніданок і зібрати чоловікові одяг, який він учора залишив на стільці.
Микола мав прокинутися приблизно о сьомій.
Він любив, щоб усе було готове до його появи на кухні. Міцна кава, яєчня з домашніми яйцями, кілька шматочків підсмаженого сала. Будь-який інший сніданок викликав невдоволення.
Після їжі чоловік збирався їхати у справах до Калуша.
Принаймні так він сказав напередодні.
Галина давно вже не запитувала, куди саме він їде і з ким збирається зустрічатися. Відповідь вона знала й без пояснень.
І так було не перший рік.
Їй виповнилося п’ятдесят. Миколі було п’ятдесят чотири.
Колись вони одружилися по-справжньому закоханими. Він зустрічав її після роботи, приносив польові квіти, допомагав батькам копати картоплю й обіцяв, що ніколи не дасть їй образити.
Тоді в них не було нічого особливого. Невелика хата, старенький мотоцикл, кілька соток землі й великі плани на майбутнє.
Галина працювала на пошті, Микола спочатку був водієм на лісопереробному підприємстві. Жили скромно, але обоє старалися.
Згодом народилися син Андрій і донька Наталя.
Діти росли, а подружжя поступово облаштовувало господарство. Добудували кімнату, замінили дах, придбали вживаний автомобіль. Микола багато працював, а Галина підтримувала його, наскільки могла.
Коли діти виросли й поїхали навчатися до міста, чоловік вирішив відкрити власну пилораму.
Спочатку справи йшли непросто. Доводилося позичати гроші, домовлятися з постачальниками, шукати покупців. Галина навіть віддала частину своїх заощаджень, які збирала на ремонт будинку.
Але підприємство поступово стало приносити прибуток.
У Миколи з’явилися працівники, постійні замовники, нові знайомства. Він почав їздити на ділові зустрічі, відвідувати ресторани, купив кращий автомобіль.
Спочатку Галина раділа за чоловіка.
Вона думала, що нарешті вони зможуть трохи пожити для себе.
Однак гроші змінили Миколу набагато сильніше, ніж вона могла припустити.
Він почав повертатися додому пізно, дедалі частіше знаходив приводи для відряджень, став уважно стежити за своїм зовнішнім виглядом.
А потім з’явилася Олена.
Їй було тридцять два роки. Вона працювала адміністраторкою в одному із закладів Калуша, любила яскравий одяг, дорогі аксесуари й добре знала, як привернути до себе увагу.
Галина вперше почула її ім’я від сусідки.
Потім побачила фотографії в телефоні чоловіка.
А згодом перестала потребувати будь-яких доказів.
Микола винайняв Олені квартиру в місті, оплачував комунальні послуги, купував подарунки. Згодом допоміг придбати автомобіль, за який платив із рахунків свого підприємства.
Вони їздили до Львова, відпочивали в Карпатах, вечеряли в ресторанах.
Усе це відбувалося за гроші, які він заробляв, поки дружина вдома готувала їжу, прибирала, прала його сорочки й доглядала за господарством.
Найгіршим було навіть не те, що він мав іншу.
Микола перестав приховувати своє ставлення до дружини.
— Галино, ти хоч колись дивишся на себе в дзеркало? — міг запитати він, розглядаючи її старий светр.
— А що не так?
— Та нічого. Просто поруч із тобою навіть на базар соромно вийти. Подивилася б на Олену, навчилася б хоч трохи за собою доглядати.
І сміявся.
Іншим разом міг сказати:
— Ти в мене справжня сіра миша. Ні тобі зачіски нормальної, ні одягу. Усе життя на кухні просиділа.
Галина відверталася до плити.
Вона не хотіла сваритися при дітях, не хотіла влаштовувати сцен і не знала, як після стількох років спільного життя почати все спочатку.
Сусіди давно здогадувалися про зраду.
Дехто прямо запитував:
— Галю, ти чого терпиш? Він же тебе ні за що не має!
Вона лише знизувала плечима.
— Розберемося якось.
Але нічого не змінювалося.
Вона продовжувала жити в тому самому будинку, виконувати звичну роботу й чекати, що одного дня чоловік схаменеться.
Тепер, озираючись назад, Галина розуміла, скільки часу втратила в цьому очікуванні.
Біда сталася в суботу ввечері.
Микола повернувся додому пізніше, ніж обіцяв. Від нього сильно пахло алкоголем. Він кинув ключі на комод, довго знімав куртку й сердито бурмотів щось собі під ніс.
Галина саме складала білизну в спальні.
Почувши шум, вийшла до коридору.
— Миколо, ти вечерятимеш?
Він повернувся до неї, хотів відповісти, але раптом замовк.
Його обличчя дивно змінилося. Один кутик рота опустився, а рука, якою він тримався за стіну, почала безконтрольно сповзати вниз.
— Миколо? Що з тобою?
Чоловік спробував зробити крок, але ноги підкосилися.
Він упав просто біля порога кухні.
Галина кинулася до нього.
— Миколо! Ти мене чуєш?
Він дивився на неї, але не міг нормально відповісти. Ліва половина обличчя була перекошена, ліва рука майже не рухалася.
Галина відразу зрозуміла, що це може бути інсульт.
Вона набрала 103, повідомила диспетчерці адресу й описала симптоми. Виконувала всі вказівки, не намагалася давати чоловікові воду чи ліки.
Швидка виїхала, але дорога до їхнього села після кількох днів дощів була в поганому стані.
Галина вибігла до сусіда Петра.
— Петре, допоможи! Миколі погано! Швидка їде, але треба зустріти їх дорогою!
Чоловік навіть не став розпитувати. Завів автомобіль, а Галина знову побігла до хати.
Вони повідомили диспетчерці, де саме перебувають, і дочекалися медиків у визначеному місці.
Бригада прибула досить швидко. Медики оглянули Миколу, перевірили основні показники й одразу вирішили госпіталізувати його до лікарні, де було необхідне обладнання для обстеження та лікування інсульту.
Галина поїхала слідом.
Усю дорогу вона стискала в руках чоловікову куртку й документи.
Ще кілька годин тому він збирався їхати до своєї коханки.
А тепер лікарі боролися за його життя.
У лікарні Миколу відразу направили на обстеження.
Галину залишили чекати в коридорі. Вона кілька разів телефонувала дітям, але спочатку не могла навіть нормально пояснити, що сталося.
За деякий час вийшов лікар.
— Ви дружина пацієнта?
— Так. Скажіть, будь ласка, як він?
— У вашого чоловіка ішемічний інсульт. Ураження досить значне. Є порушення рухів з лівого боку та мовлення. Ми розпочали необхідне лікування, але стан поки залишається тяжким.
Галина повільно кивнула.
— Він виживе?
Лікар на мить замовк.
— Зараз зарано робити прогнози. Найважливіші найближчі дні. Потрібно спостерігати за динамікою.
Вона сіла на лавку.
Їй хотілося плакати, але сліз не було.
Раптом згадала про Олену.
Знайшла в телефоні Миколи її номер і набрала.
— Алло?
Голос був веселим, на задньому плані лунала музика.
— Олено, це Галина, дружина Миколи.
На тому кінці запала коротка тиша.
— Щось сталося?
— Миколу забрали до лікарні. У нього інсульт. Він зараз у тяжкому стані.
— Господи… Як це?
— Лікарі поки нічого певного не говорять. Я подумала, що ти повинна знати.
Олена не поспішала відповідати.
— А що ви хочете від мене?
Галина навіть не відразу зрозуміла запитання.
— Нічого. Просто повідомляю, що з ним сталося.
— Ну, я зрозуміла. Але я ж не можу нічого зробити. Я не лікар.
— Можливо, захочеш хоча б дізнатися, як він.
— Галино, давайте не зараз. Я зайнята. Потім якось поговоримо.
І розмова закінчилася.
Галина ще кілька секунд дивилася на екран.
Вона не чекала, що Олена кинеться до лікарні з квітами. Не сподівалася на сльози чи гучні обіцянки.
Але хоча б одне запитання — чи живий він, чи можна його побачити — здавалося їй природним.
Натомість жінка, заради якої Микола роками принижував дружину, просто відклала цю новину, наче повідомлення про чужу неприємність.
Незабаром приїхали діти.
Андрій, який жив у Львові, зайшов до коридору з блідим обличчям.
— Мамо, де тато?
— У реанімації.
Наталя відразу обійняла матір.
— Мамо, ти сама тут сидиш? Чому не подзвонила раніше?
— Я не знала, що вам сказати.
Донька витерла сльози й дістала з сумки термос.
— Ти хоч щось їла?
Галина похитала головою.
— Не хочу.
— Мамо, будь ласка. Тобі ще треба мати сили.
Наталя налила їй чаю, а Андрій сів поруч.
Вони довго мовчали.
Потім син тихо запитав:
— Мамо, а Олена знає?
Галина кивнула.
— Я їй телефонувала.
— І що?
— Сказала, що зайнята.
Андрій опустив голову.
— Зрозуміло.
Галина подивилася на дітей.
— Тільки не треба зараз сваритися через це. Нам треба думати про батька.
Але навіть вона відчула, наскільки гірко прозвучали ці слова.
Перші дні були виснажливими.
Микола залишався у важкому стані. Лікарі постійно спостерігали за ним, коригували лікування, проводили необхідні обстеження.
Галина приїжджала до лікарні щодня.
Вона розмовляла з медиками, дізнавалася про результати обстежень, передавала дітям новини.
На п’ятий день Микола почав приходити до тями.
Коли Галині дозволили ненадовго зайти до палати, вона ледве впізнала чоловіка.
Обличчя було блідим, одна рука нерухомо лежала на ковдрі, поруч працювали медичні прилади.
Вона підійшла ближче.
— Миколо…
Чоловік повільно повернув голову.
Його очі були наляканими.
Галина вперше за багато років побачила в них не зверхність і не роздратування, а беззахисність.
Він спробував щось вимовити, але слова не складалися.
— Не напружуйся. Лікарі тобі допомагають. Зараз головне — одужувати.
Микола подивився на двері.
Потім знову на дружину.
Вона зрозуміла, кого він шукає.
— Олена знає, що ти в лікарні, — сказала Галина. — Я їй повідомила.
Очі чоловіка трохи пожвавилися.
Він спробував підняти здорову руку.
— Во… на…
— Ні, не приїжджала.
Микола заплющив очі.
На його щоці з’явилася сльоза.
Галина не стала нічого говорити.
Вона просто поправила край ковдри й трохи посиділа поруч.
Через два тижні Миколу перевели до звичайного неврологічного відділення.
Його стан поступово стабілізувався, але наслідки інсульту були серйозними.
Ліва рука майже не працювала. Нога залишалася слабкою. Говорити він міг лише окремими словами, іноді не міг правильно сформулювати навіть просте прохання.
Попереду була тривала реабілітація.
Галина допомагала йому під час їжі, привозила необхідні речі, спілкувалася з лікарями.
Діти теж не залишалися осторонь.
Андрій шукав реабілітаційний центр, дізнавався про умови й вартість занять.
Наталя займалася документами, купувала засоби гігієни, домовлялася з фахівцями.
Олена жодного разу не з’явилася.
Спочатку Микола постійно просив телефон.
— Те… ле… фон…
Галина подавала йому апарат.
Він набирав знайомий номер і чекав.
Іноді виклик залишався без відповіді. Інколи Олена скидала його.
Одного разу вона все-таки відповіла.
Микола довго намагався вимовити її ім’я.
— Оле… но…
— Дмитре… тобто Миколо, що ти хочеш? — голос жінки звучав роздратовано. — Я ж казала, що зараз зайнята!
Він спробував пояснити щось, але вимова була нерозбірливою.
— Я тебе не розумію. Нехай хтось інший візьме слухавку.
Галина, яка стояла біля вікна, підійшла до ліжка.
— Це Галина.
— О, добре. Поясніть йому, що я не можу постійно сидіти біля телефону.
— Він просто хотів тебе почути.
— Ну, почув. Що ще?
Галина не відповіла.
Олена продовжила:
— До речі, ви можете сказати, що відбувається з його підприємством? Мені телефонували якісь люди, запитували про автомобіль. Я не розумію, чому мене взагалі вплутують у ці справи.
— Микола переніс інсульт. Йому зараз важко навіть говорити.
— Я це знаю. Ви вже повідомляли.
— Тоді, мабуть, не варто зараз обговорювати автомобілі й підприємство.
— Я просто хочу знати, що буде з моїми речами!
Галина повільно видихнула.
— Усе, що належить тобі, ніхто не забирає. А щодо майна підприємства розбиратимуться відповідальні люди.
Олена невдоволено щось пробурмотіла й завершила розмову.
Микола дивився на телефон.
Потім відвернувся до стіни.
Увечері, коли Галина залишилася з ним наодинці, чоловік покликав її.
— Га… лю…
— Що, Миколо?
Він довго збирався з думками.
— Во… на… не… при… їде?
Галина відчула, як усередині щось стислося.
Колись вона могла б віддати багато, щоб чоловік так само чекав саме на неї.
Але тепер усе було інакше.
— Не знаю, — чесно відповіла вона.
Микола опустив очі.
Через хвилину він слабко потягнувся здоровою рукою до її долоні.
— Не… йди…
Галина завмерла.
Вона сіла поруч.
— Я ще трохи побуду.
І справді залишилася.
Не через те, що забула його зраду.
Не тому, що раптом повернулася колишня любов.
Просто перед нею лежала хвора людина, з якою вона прожила більшу частину життя, батько її дітей.
Але вперше вона почала розуміти: допомагати йому — не означає знову відмовлятися від себе.
Через місяць лікарі дозволили виписати Миколу додому за умови, що він продовжуватиме реабілітацію та матиме постійний нагляд.
Діти заздалегідь підготували кімнату на першому поверсі.
Андрій привіз спеціальне ліжко, поруч встановили поручні, придбали крісло для пересування й інші необхідні речі.
Наталя домовилася про заняття з реабілітологом і логопедом.
Також сім’я знайшла доглядальницю, яка могла приходити кілька годин на день.
Перший вечір удома видався важким.
Микола довго розглядав знайомі стіни, шафу, фотографії дітей.
Він намагався самостійно підвестися, але не зміг.
Розсердився, ударив здоровою рукою по ковдрі.
— Чо… рт!
Галина підійшла.
— Не треба самому. Лікар пояснював, що поки не можна.
Микола сердито глянув на неї.
— Ві… дій…
Жінка завмерла.
Навіть тепер, коли він залежав від чужої допомоги, у його голосі знову з’явилася колишня вимогливість.
Вона спокійно відповіла:
— Добре. Я буду на кухні. Якщо щось знадобиться, покличеш.
І вийшла.
Галина сіла за стіл і довго дивилася у вікно.
Вона згадала всі ті роки, коли намагалася догодити чоловікові. Коли боялася сказати зайве слово, щоб не зіпсувати йому настрій. Коли вислуховувала образи й переконувала себе, що так буває в кожній сім’ї.
А тепер подумала:
«Невже я знову повинна це терпіти?»
Наступного ранку вона приготувала чоловікові сніданок відповідно до рекомендацій лікаря.
Поставила на стіл чай і легку їжу.
Микола подивився на чашку.
— Ка… ва…
— Поки що тобі краще пити те, що дозволив лікар. Зроблю каву пізніше, якщо не буде протипоказань.
Він скривився.
— Не… хочу…
— Тоді скажи, що хочеш. Але кричати на мене не потрібно.
Микола здивовано підняв очі.
Раніше Галина майже ніколи не відповідала йому таким тоном.
— Ти…
— Я допомагатиму тобі, Миколо. Але більше не дозволю розмовляти зі мною так, ніби я твоя прислуга.
Він відвернувся.
Галина поправила серветку на столі.
— Тобі зараз важко. Я це розумію. Але твоя хвороба не робить мене людиною, на якій можна зривати злість.
Вона не чекала вибачень.
Просто вийшла з кімнати.
Тим часом почали з’ясовуватися справжні масштаби фінансових проблем підприємства.
Поки Микола перебував у лікарні, справами пилорами займався його багаторічний працівник разом із бухгалтеркою.
Андрій допомагав розібрати документи, оскільки батько не міг особисто контролювати роботу.
Виявилося, що фінансовий стан підприємства був значно гіршим, ніж усі думали.
Були невиконані замовлення, борги перед постачальниками, несплачені рахунки й кредити, взяті на розвиток виробництва.
Частина грошей, які мали йти на закупівлю матеріалів та ремонт обладнання, витрачалася на особисті потреби Миколи.
Андрій знайшов перекази за оренду квартири Олени, платежі за автомобіль, рахунки з готелів, ресторанів і туристичних комплексів.
Одного вечора він приїхав додому з товстою папкою.
— Мамо, нам треба поговорити.
Галина саме вишивала серветку.
— Що сталося?
Син поклав документи на стіл.
— З пилорамою проблеми. Серйозні.
— Наскільки?
— Поки не знаю всього. Але боргів вистачає. Доведеться залучати фахівця, перевіряти договори, розбиратися з кредитами.
Галина подивилася на папку.
— А гроші куди поділися?
Андрій зітхнув.
— Значна частина пішла на те, що ти й сама знаєш.
Вона опустила очі.
— Не треба мені показувати всі чеки.
— Мамо, ти повинна знати, що відбувалося. Це ж не тільки його гроші. Частина коштів вкладалася в підприємство з сімейних заощаджень.
Галина мовчала.
— Він оплачував Олені квартиру, допомагав із машиною, купував подарунки. І все це роками.
— Я знаю, сину.
— Тоді чому ти нічого не робила?
Жінка довго не відповідала.
— Бо думала, що якщо не влаштовуватиму скандалів, він колись повернеться до сім’ї.
Андрій сумно подивився на матір.
— Мамо, сім’я не може триматися на терпінні лише однієї людини.
Галина відчула, як у горлі з’явився клубок.
Вона все життя намагалася зберегти сім’ю.
Але тепер уперше почула від власного сина, що, можливо, зберігала вона зовсім не те.
Через кілька днів Олена сама нагадала про себе.
Вона приїхала до пилорами й попросила зустрітися з Андрієм.
Той саме розбирав документи з бухгалтеркою.
— Мені потрібно з’ясувати питання щодо автомобіля, — заявила Олена.
Андрій запросив її сісти.
— Що саме вас цікавить?
— Микола купив мені машину. Тепер мені телефонують і говорять, що вона нібито належить підприємству.
Андрій відкрив папку.
— Автомобіль справді зареєстрований на підприємство. Це підтверджують документи.
— Але батько обіцяв його переоформити!
— Якщо між вами були якісь домовленості, це окрема справа. Але власником за документами є підприємство.
Олена роздратовано відкинулася на спинку стільця.
— І що тепер? Я повинна віддати машину?
— Це питання вирішуватиметься відповідно до документів і закону. Я не можу просто передати вам майно підприємства.
— Нехай Микола сам приїде й усе вирішить!
Андрій підняв очі.
— Ви знаєте, що він переніс інсульт?
— Так.
— Що він майже не ходить і досі проходить реабілітацію?
— Я знаю, не треба мені розповідати!
Андрій кілька секунд дивився на неї.
— Ви хоча б раз запитали, як він почувається?
Олена почала збирати сумочку.
— У мене теж є свої проблеми.
— Я не сумніваюся.
— І взагалі, він дорослий чоловік. Сам вирішував, на що витрачати гроші.
Андрій закрив папку.
— Саме так. Але зараз ми повинні розібратися з наслідками цих рішень.
Олена підвелася.
— Я ще поговорю з Миколою.
— Якщо він матиме бажання і сили, зможете поспілкуватися.
Жінка пішла, навіть не запитавши, у якому стані перебуває чоловік, із яким вона провела стільки часу.
Коли Андрій розповів про зустріч матері, Галина лише зітхнула.
— Вона навіть не запитала про батька, — сказав син.
— Мабуть, їй уже нічого від нього не потрібно, — відповіла жінка.
— Ти не злишся?
Галина замислилася.
— Колись дуже злилася. А тепер більше шкодую за часом, який витратила на те, щоб порівнювати себе з нею.
— Ти ніколи не повинна була цього робити.
— Знаю. Але зрозуміла надто пізно.
Андрій узяв матір за руку.
— Ще не пізно, мамо.
Вона подивилася на сина.
І вперше за довгий час повірила, що він має рацію.
Минуло кілька місяців.
Микола повільно відновлювався.
Він уже міг сидіти без постійної підтримки, самостійно їсти деякі страви й пересуватися кімнатою з допомогою ходунків та людини поруч.
Мовлення теж поступово поліпшувалося.
Проте ліва рука залишалася слабкою, а прості повсякденні справи вимагали значних зусиль.
Реабілітація була важкою.
Іноді Микола сердився через те, що не міг зробити звичайного руху. Інколи відмовлявся виконувати вправи. Бували дні, коли він просто сидів біля вікна й дивився на подвір’я.
Галина допомагала йому, але вже не намагалася бути поруч цілодобово.
Доглядальниця приходила кілька разів на тиждень, діти регулярно відвідували батька, а частину побутових справ Галина доручала іншим.
Вона поступово почала повертатися до власного життя.
Спочатку це були короткі походи до магазину.
Потім зустрічі із сусідкою Ганною.
А одного дня Галина вирішила поїхати до перукарні в Калуш.
Вона давно не була там.
Сіла перед дзеркалом, роздивилася своє відображення й навіть трохи розгубилася.
— Що будемо робити? — запитала майстриня.
— Не знаю. Хочеться чогось іншого.
— Можемо трохи змінити стрижку, освіжити колір. У вас гарне волосся.
Галина усміхнулася.
Колись Микола говорив їй, що вона повинна навчитися доглядати за собою, якщо хоче бути схожою на Олену.
Тепер ці слова більше не мали над нею влади.
— Давайте зробимо так, щоб мені самій подобалося.
Коли вона повернулася додому, на ній була нова темно-синя кофтинка, волосся акуратно вкладене, а на губах — трохи помади.
Микола сидів біля вікна.
Побачив дружину й довго не відводив погляду.
— Га… лю…
— Що?
Він повільно всміхнувся.
— Гар… на…
Галина на мить зупинилася.
Колись одне таке слово могло зробити її щасливою на цілий день.
Тепер вона просто відповіла:
— Дякую.
І пішла розкладати покупки.
Микола ще довго дивився їй услід.
Одного зимового вечора він попросив Галину сісти поруч.
Вона принесла чай, поставила чашку на тумбочку й присіла на стілець.
Микола довго мовчав.
Потім почав повільно вимовляти:
— Га… лю… про… бач…
Жінка завмерла.
— За що, Миколо?
Він опустив очі.
— Я… по… га… но…
— Ти хочеш сказати, що погано поводився зі мною?
Він кивнув.
— Оле… на…
Галина спокійно перебила:
— Не треба зараз говорити про неї.
Але Микола наполегливо продовжив:
— Я… ду… мав… лю… бить…
Йому було важко говорити. Він кілька разів зупинявся, набирав повітря й знову намагався скласти речення.
— А ти… була…
Галина подивилася на чоловіка.
Перед нею лежав уже зовсім інший Микола. Сивий, ослаблений, із рукою, яка майже не слухалася.
І раптом вона згадала їхню молодість.
Як він зустрічав її після роботи.
Як вони разом будували хату.
Як радів народженню дітей.
Як обіцяв, що вони завжди будуть одне для одного опорою.
— Знаєш, що було для мене найболючішим? — тихо запитала вона.
Микола підняв очі.
— Не те, що ти закохався в іншу жінку. І навіть не те, що витрачав на неї гроші.
Вона зробила паузу.
— Найбільше боліло те, що ти перестав бачити в мені людину.
Микола заплющив очі.
— Я була поруч, коли в нас нічого не було. Коли ти починав свою справу, я допомагала, як могла. Працювала, виховувала дітей, займалася домом. А потім ти почав дивитися на мене так, ніби я стала для тебе тягарем.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Ти порівнював мене з Оленою, сміявся з мого одягу, називав сірою мишею. І я роками переконувала себе, що повинна терпіти, бо ми ж сім’я.
Микола плакав.
— А тепер я розумію, що найбільше шкодую про те, що сама так довго забувала про себе.
Вона не стала його звинувачувати далі.
Просто підвелася й вийшла з кімнати.
Того вечора Галина довго сиділа біля свого вікна.
Їй було боляче.
Але вперше вона не намагалася приховати це навіть від самої себе.
Після тієї розмови Микола поступово почав змінювати свою поведінку.
Не відразу і не без труднощів.
Він усе ще міг роздратуватися, коли щось не виходило. Але дедалі частіше стримувався.
Коли Галина приносила йому їжу, він намагався сказати:
— Дя… кую.
Коли вона збиралася вийти з дому, уже не вимагав, щоб залишалася біля нього.
Одного дня попросив Андрія принести блокнот і ручку.
Писати було непросто. Пальці правої руки тремтіли, літери виходили нерівними.
Але Микола наполегливо виводив кожне слово.
Увечері він покликав дружину й простягнув їй блокнот.
Галина розгорнула сторінку.
Там було написано:
«ГАЛЮ, Я ДУЖЕ ПОГАНО З ТОБОЮ ВЧИНИВ.
ТИ БУЛА ПОРУЧ, КОЛИ МЕНІ БУЛО ВАЖКО.
А Я ВИРІШИВ, ЩО ТИ ЗАВЖДИ БУДЕШ ПОРУЧ, ЩО Б Я НЕ РОБИВ.
Я НЕ МАЮ ПРАВА ВИМАГАТИ, ЩОБ ТИ ВСЕ ЗАБУЛА.
ПРОБАЧ, ЩО ТАК ПІЗНО ЗРОЗУМІВ, ЯК БАГАТО ТИ ДЛЯ МЕНЕ ЗРОБИЛА.
ДЯКУЮ, ЩО ДОПОМАГАЄШ МЕНІ».
Галина перечитала написане кілька разів.
Потім закрила блокнот.
— Я прочитала, Миколо.
Він дивився на неї з надією.
— Дякую, що написав.
Вона вийшла на ґанок.
Надворі падав сніг. У саду тихо скрипіли гілки яблунь.
Галина притиснула блокнот до грудей і заплакала.
Не тому, що все раптом стало добре.
І не тому, що тепер могла повернутися до колишнього життя.
Вона плакала, бо вперше за багато років чоловік визнав, що завдав їй болю.
І це було важливо.
Навесні Галина поїхала до доньки в Івано-Франківськ.
Наталя давно запрошувала матір погостювати, але раніше та постійно відмовлялася.
— Як я залишу тата самого?
Цього разу Андрій допоміг організувати догляд, домовився з доглядальницею, а сам пообіцяв навідуватися до батька.
Наталя зустріла матір на автостанції.
— Мамо! Нарешті!
Онуки відразу кинулися їй на шию.
Галина сміялася, обіймала дітей, розпитувала про школу й садочок.
Наступного дня вони з донькою гуляли містом, зайшли до кав’ярні, купили продукти й довго розмовляли.
Одного вечора Наталя запитала:
— Мамо, а ти тепер залишишся з татом?
Галина задумалася.
— Я допомагаю йому. Він твій батько, мій чоловік, ми багато років прожили разом. Але це не означає, що я повинна вдавати, ніби нічого не сталося.
— Ти його більше не любиш?
Галина подивилася на доньку.
— Я сама ще не знаю, що відчуваю. У нас було багато хорошого. Але було й таке, чого я не зможу просто викреслити з пам’яті.
Наталя накрила мамину руку своєю.
— Ти маєш право жити так, як хочеш.
Галина всміхнулася.
— Знаєш, доню, раніше я думала, що в п’ятдесят років уже пізно щось змінювати. Що моє життя склалося, і залишається тільки приймати те, що маю.
— Мамо, тобі ще стільки всього можна встигнути!
— Тепер я це розумію.
І вперше за довгий час Галина відчула не просто полегшення, а справжню радість від думки про майбутнє.
Минув рік.
Микола вже міг пересуватися будинком за допомогою ходунків, хоча ліва рука так і залишалася дуже слабкою.
Говорив значно зрозуміліше, міг самостійно їсти й виконувати частину простих побутових дій.
Проте повернутися до колишнього життя не зміг.
Пилораму після фінансової перевірки та оцінки всіх зобов’язань довелося продати. Частину отриманих коштів спрямували на погашення боргів, решту використали відповідно до домовленостей і потреб сім’ї.
Після продажу підприємства життя стало скромнішим.
Зникли дорогі поїздки, ресторани, постійні покупки.
Олена більше не телефонувала.
Спочатку Микола ще запитував про неї.
Але згодом перестав.
Одного разу Андрій приніс додому коробку зі старими фотографіями та документами.
Серед знімків була світлина з відпочинку.
На ній Микола стояв поруч з Оленою. Вона усміхалася, демонструючи нову прикрасу, а він обіймав її за плечі.
Чоловік довго дивився на фотографію.
Потім покликав сина.
— За… бе… ри.
Андрій узяв знімок.
— Викинути?
Микола трохи подумав.
— Так.
Син нічого не сказав і забрав фотографію.
Батько повернув голову до вікна.
Тепер він уже не чекав на Олену.
Можливо, нарешті зрозумів, що та історія закінчилася набагато раніше, ніж він думав.
Галина тим часом почала повертатися до того, що колись любила.
У молодості вона багато вишивала. Її рушники й серветки зберігалися навіть у родичів, а мама завжди казала, що донька має справжній талант.
Але після заміжжя, народження дітей і постійної роботи часу на захоплення майже не залишилося.
Тепер Галина записалася на заняття з рукоділля в місцевому будинку культури.
Спочатку було незвично.
Вона давно не сиділа за вишиванням годинами, пальці вже не так швидко виконували роботу.
Але поступово все повернулося.
Спочатку вишила невелику серветку.
Потім рушник.
Згодом зробила картину з червоними маками.
Одного разу її роботи побачила жінка, яка мала невелику крамницю виробів місцевих майстрів.
— Ви самі це робите?
— Так.
— Дуже гарно. А не хотіли б виставити кілька робіт на продаж?
Галина розгубилася.
— Та кому вони потрібні?
— Повірте, знайдуться покупці.
Вона погодилася.
І справді, кілька виробів продалися досить швидко.
Грошей було небагато, але для Галини це мало особливе значення.
Вперше за довгі роки вона отримала заробіток від справи, яку робила із задоволенням.
На ці гроші купила собі нові чоботи, гарну хустку, а потім і невеличкий флакон парфумів із ніжним квітковим ароматом.
Микола помітив запах, коли вона зайшла до кімнати.
— Га… лю, пах… неш гар… но.
— Дякую.
Він трохи помовчав.
— Для… ме… не?
Галина усміхнулася.
— Для себе, Миколо.
Він опустив очі.
А вона пішла займатися своїми справами.
За деякий час Галина облаштувала собі окрему кімнату.
Раніше це була невелика комора, де зберігали старі речі, коробки й непотрібні меблі.
Вона все прибрала, пофарбувала стіни, поставила нове ліжко, невеликий столик і крісло біля вікна.
На стіну повісила власноруч вишиту картину.
Тепер це було її місце.
Тут вона могла читати, займатися рукоділлям, слухати музику або просто сидіти в тиші.
Коли Микола вперше побачив облаштовану кімнату, здивовано запитав:
— Чо… му тут?
— Бо я хочу мати власний простір.
Він подивився на неї.
— А ра… ні?
— Раніше я про це не думала. А тепер мені так зручніше.
Микола помовчав, а потім кивнув.
Він не став сперечатися.
І Галина зрозуміла, що навіть така проста річ, як право на власну кімнату, колись здавалася їй чимось недосяжним.
Тепер вона більше не збиралася відмовлятися від того, що їй потрібно.
Одного літнього вечора подружжя сиділо на ґанку.
Микола був у спеціальному кріслі, Галина — поруч на дерев’яній лавці.
Сонце повільно ховалося за пагорбом. У саду пахло яблуками, а знизу долинав звичний шум річки.
Чоловік довго дивився на дружину.
— Га… лю…
— Що?
— Ти… гар… на.
Вона всміхнулася.
— Дякую.
Він опустив очі.
— За… вжди…
Галина повільно повернулася до нього.
— Не треба, Миколо.
Він здивувався.
— Чо… му?
— Бо я не хочу, щоб ти тепер говорив мені приємні слова лише через те, що я тобі допомагаю.
Микола мовчав.
— Я не хочу бути для тебе людиною, яку потрібно втримати поруч, бо ти боїшся залишитися сам. Я хочу, щоб мене поважали. Не через хворобу, не через жалість і не через вдячність.
Він повільно підняв голову.
— Ти… пі… деш?
Галина подивилася на захід сонця.
— Не знаю.
І це була чесна відповідь.
Вона не знала, як почуватиметься через рік. Не знала, чи захоче колись жити окремо, чи зможе знову відчути до чоловіка щось більше за співчуття.
Але вперше за багато років не змушувала себе приймати рішення лише для того, щоб комусь було зручно.
Восени, майже через два роки після інсульту Миколи, Галина випадково зустріла Олену в Калуші.
Жінка виходила з кав’ярні біля торгового центру.
На ній було гарне пальто, волосся вкладене, на плечі висіла нова сумочка.
Галина впізнала її відразу.
Олена теж зупинилася.
— О, Галино! Добрий день.
— Добрий день.
Вони кілька секунд дивилися одна на одну.
Колись Галина уявляла цю зустріч зовсім інакше. Думала, що знову відчує себе непривабливою, старою, непотрібною.
Але тепер перед нею стояла просто незнайома жінка.
Молодша за віком, добре вдягнена, але абсолютно чужа.
— Як Микола? — нарешті запитала Олена.
— Живий. Потроху відновлюється.
— Ага… Я чула, що підприємство продали.
— Так.
Олена поправила ремінець сумочки.
— Шкода. Він стільки сил у ту справу вклав.
Галина нічого не відповіла.
— Ви, напевно, мене ненавидите, — раптом сказала Олена.
Галина уважно подивилася на неї.
— Ні.
— Справді?
— Справді.
— Чому?
Галина трохи подумала.
— Бо я більше не витрачаю на тебе свої думки.
Олена почервоніла.
Галина кивнула на прощання.
— Мені час. Бувай.
І пішла до магазину.
Вона навіть не озирнулася.
Того вечора вдома Галина розповіла чоловікові про випадкову зустріч.
Микола сидів біля вікна й читав газету.
Коли почув ім’я Олени, повільно відклав її.
— Ти… ба… чила?
— Так. У Калуші.
Він помовчав.
— Що… ка… за… ла?
— Запитала, як ти.
— І… все?
— І все.
Микола опустив голову.
— Я… дурень…
Галина поставила перед ним чай.
— Було як було, Миколо.
Він довго дивився на чашку.
— Вона… не… при… їде…
— Навряд чи.
Чоловік зітхнув.
Галина сіла навпроти.
Вона не хотіла більше обговорювати Олену. Не бачила сенсу повертатися до історії, яка вже давно перестала бути частиною її життя.
Через кілька днів Микола попросив принести старий сімейний альбом.
Вони сіли за стіл і почали переглядати фотографії.
Весілля.
Молоді обличчя.
Галина в білій сукні, яку колись пошила її мама.
Микола в темному костюмі, трохи незграбний, але щасливий.
Потім фотографії дітей.
Маленький Андрій на руках у батька.
Наталя з великими бантами.
Будівництво хати.
Перший автомобіль.
Родинні свята.
На одній світлині Галині було двадцять шість років.
Вона стояла біля річки, усміхалася й тримала в руках букет польових квітів.
Микола довго розглядав фотографію.
Потім обережно провів пальцем по краю.
— Кра… си… ва…
Галина засміялася.
— Та була молодша, звичайно.
Микола похитав головою.
— І… те… пер…
Він намагався підібрати слова.
— Я… не… ба… чив…
Галина замовкла.
Микола дивився на неї, і його очі наповнилися сльозами.
— Не… ціну… вав…
Вона закрила альбом.
— Так, Миколо. Не цінував.
Він хотів узяти її за руку, але Галина не поспішила відповідати на цей жест.
Вона не стала його обіймати, не сказала, що все забула, не пообіцяла, що вони знову стануть такими, як раніше.
Просто залишилася сидіти поруч.
І цього вечора їм не потрібно було більше слів.
Минали роки.
Микола так і не зміг повністю відновитися після інсульту. Йому й надалі була потрібна допомога, особливо під час складніших побутових справ.
Діти продовжували підтримувати батька. Андрій відповідав за організаційні питання, Наталя регулярно приїжджала й допомагала матері.
Галина теж не залишала чоловіка без уваги.
Але тепер її життя не обмежувалося доглядом за ним.
Вона їздила до онуків, зустрічалася з подругами, займалася вишиванням, продавала свої роботи й час від часу вибиралася на відпочинок.
Двічі побувала в Карпатах із подругами.
Навчилася купувати собі речі, не виправдовуючись за витрачені гроші.
Навчилася відмовляти, коли не хотіла чогось робити.
Навчилася не поспішати додому лише через страх, що чоловік буде незадоволений.
Одного разу Наталя запитала:
— Мамо, ти вже пробачила татові?
Галина замислилася.
— Думаю, так.
— Але чому ви тоді живете в різних кімнатах?
Жінка всміхнулася.
— Бо пробачити людину — не означає повернути все, як було.
Наталя уважно слухала.
— Я можу пам’ятати, скільки хорошого було між нами. Можу допомагати твоєму батькові, коли йому важко. Можу не бажати йому нічого поганого. Але це не означає, що повинна знову жити так, як жила раніше.
— Ти не шкодуєш, що залишилася?
Галина подивилася на доньку.
— Я шкодую, що так довго не думала про себе. А зараз намагаюся цього більше не повторювати.
Наталя обійняла матір.
— Ти заслуговуєш на щастя, мамо.
— Тепер я це знаю, доню.
Одного пізнього листопадового ранку Галина знову прокинулася о пів на шосту.
За вікном було темно. Вітер ганяв мокре листя подвір’ям, а річка за пагорбом тихо шуміла.
Майже все нагадувало той ранок, коли Миколу забрали до лікарні.
Але тепер усе було інакше.
Галина накинула теплу кофту, взула капці й пішла на кухню.
Вона не поспішала готувати чоловікові сніданок, не думала, чи буде він незадоволений, якщо кава виявиться недостатньо міцною.
Спокійно поставила чайник, дістала улюблену чашку й заварила собі м’ятний чай.
Потім сіла біля вікна.
Невдовзі мала прийти доглядальниця, а Галина збиралася їхати до Наталі.
У доньки був день народження.
Вона вже купила подарунок, а напередодні придбала собі нову темно-зелену сукню.
Давно хотіла таку.
І нарешті купила.
З кімнати Миколи почувся голос:
— Га… лю…
Вона зайшла.
— Що сталося?
Він подивився на дружину.
— Ти… їдеш?
— Так. До Наталі, у неї сьогодні день народження.
Микола трохи помовчав.
— Пе… ре… дай ві… та… ти…
Галина всміхнулася.
— Звичайно.
Вона перевірила, чи поруч його телефон, вода й усе необхідне, поправила ковдру та вийшла.
На кухні ще стояла її чашка.
Галина допила чай, взяла сумочку й подивилася на себе у дзеркало біля дверей.
На неї дивилася жінка з трохи сивим волоссям, зморшками біля очей і спокійною усмішкою.
Вона вже не була тією Галиною, яка роками боялася почути від чоловіка чергове образливе слово.
Вона більше не намагалася довести, що варта любові.
Колись Микола був переконаний, що дружина нікуди не дінеться.
Йому здавалося, що Галина завжди залишатиметься вдома, готуватиме їжу, чекатиме його повернення й мовчатиме, навіть коли він принижуватиме її.
Він витрачав зароблені гроші на молоду коханку, купував їй подарунки, оплачував відпочинок, милувався її зовнішністю.
А дружину називав сірою мишею.
Він був упевнений, що справжнє щастя — це молодість, яскравий одяг, дорогі ресторани й захоплені погляди.
А потім одного дня його життя змінилося.
Коли він опинився в лікарні, жінка, заради якої він стільки років зневажав сім’ю, навіть не захотіла приїхати.
Їй не були потрібні його проблеми, його хвороба чи його безпорадність.
А поруч залишилася Галина.
Та сама, яку він колись соромився показувати знайомим.
Вона допомогла йому пережити найважчий період, організувала лікування, підтримала дітей і не дозволила йому залишитися сам на сам із наслідками власної хвороби.
Але найважливіше сталося не з Миколою.
Найважливіше сталося з Галиною.
Вона зрозуміла, що її цінність ніколи не залежала від того, чи вважає її красивою чоловік.
Їй не потрібно було ставати молодшою, купувати дорогий одяг, фарбувати волосся за чужими порадами чи змагатися з іншою жінкою.
Вона не була сірою мишею.
Вона просто занадто довго дивилася на себе очима людини, яка перестала її цінувати.
Микола зрозумів свою помилку, але це не означало, що Галина повинна була забути всі образи й повернутися до колишнього життя.
Бо вдячність не замінює любові.
Турбота не означає, що людина зобов’язана жертвувати собою.
А прощення не завжди означає примирення.
Галина більше не хотіла бути зручною для всіх.
Вона хотіла бути щасливою.
І нарешті дозволила собі це.
Того ранку жінка зачинила двері, спустилася з ґанку й пішла до хвіртки.
Попереду був звичайний осінній день, дорога до міста, зустріч із дітьми та онуками.
Нічого надзвичайного.
Але для Галини це було дуже важливо.
Адже вперше за багато років вона прокидалася не з думкою про те, як догодити чоловікові.
Вона прокидалася з думкою про власне життя.
І більше не збиралася віддавати його комусь, навіть заради найсильнішого колись кохання.
Кінець.