Олена вже майже дійшла до входу в пологовий будинок, коли хтось раптово торкнувся її руки.
Вона зупинилася й обернулася.
Перед нею стояла невисока жінка років п’ятдесяти, одягнена в довгу чорну сукню з яскравими червоними вставками. На голові в неї була пов’язана темна хустка, а на шиї висіло кілька намистин. Незнайомка міцно тримала Олену трохи вище зап’ястка й дивилася кудись за її плече.
— Не заходь поки що всередину. Прошу тебе, зачекай три хвилини, — тихо сказала вона.
Олена здивовано подивилася на чужу руку, а потім на обличчя жінки.
— Вибачте, але що ви собі дозволяєте? Відпустіть мене. Я запізнююся на огляд.
Вона спробувала вивільнити руку, однак незнайомка не поспішала її відпускати.
До пологового будинку Олена добиралася майже годину. Вона перебувала вже на тридцять восьмому тижні вагітності, швидко втомлювалася, а останніми днями ще й потерпала від набряків ніг. Лікар призначив їй додатковий огляд, тому вона й приїхала сьогодні до лікарні.
Найменше їй хотілося витрачати час на розмови з вуличними ворожками.
— Якщо ви хочете щось мені напророкувати, то не потрібно. У мене немає ні бажання, ні грошей на такі послуги, — роздратовано промовила Олена.
Жінка нарешті послабила пальці, але руки не прибрала.
— Мені не потрібні твої гроші. Я Марія. Просто послухай мене. Три хвилини нічого не змінять.
— А звідки ви взагалі знаєте, куди я йду?
— Бачу, що ти поспішаєш до лікарні. І бачу, що зараз краще трохи зачекати.
Олена важко зітхнула.
Вона озирнулася навколо, сподіваючись зустріти погляд когось із перехожих. Біля входу стояв охоронець, неподалік чоловік розмовляв телефоном, а на лавці сиділа молода пара. Проте ніхто не звертав уваги на їхню розмову.
— Послухайте, мені не до ваших загадок. У мене призначений час. Якщо я запізнюся, доведеться чекати.
— Тоді зачекай тут. Будь ласка.
У голосі незнайомки не було звичної для вуличних шахрайок наполегливості. Вона не вимагала грошей, не намагалася щось продати й навіть не дивилася на сумку Олени. Її увага була прикута до дверей пологового будинку.
Олена відчула, як дитина ворухнулася в животі.
— Мені ще тільки цього бракувало, — пробурмотіла вона й поклала долоню на живіт.
Марія відступила на пів кроку.
— Ти вперше народжуватимеш?
— Так. А вам яке діло?
— Бережи себе. І не дозволяй нікому вирішувати за тебе те, що стосується твоєї дитини.
Олена насупилася.
Ці слова здалися їй дивними. Вона не розуміла, до чого тут узагалі дитина й чому незнайомка так наполегливо затримує її біля входу.
— Я не знаю, хто ви, але більше не чіпайте мене.
Вона поправила ремінець сумки й зробила крок уперед.
Саме в цю мить Марія знову заговорила:
— Ще трохи. Зараз сама все побачиш.
Олена вже хотіла відповісти, але раптом почула шум за скляними дверима. Хтось голосно розмовляв у холі, а потім двері автоматично розсунулися.
З будинку вийшов чоловік у світлій сорочці. За ним з’явилася молода жінка з великим букетом квітів. Вони швидко рушили до автомобіля, припаркованого біля тротуару.
Олена спочатку навіть не звернула на них уваги.
Але наступної миті її погляд упав на чоловіка.
Вона впізнала його одразу.
Це був Андрій — її чоловік.
Той самий Андрій, який ще вранці поцілував її перед виходом з дому, побажав легкого огляду й сказав, що через роботу не зможе приїхати разом із нею.
Олена завмерла.
Вона повільно перевела погляд на жінку поруч із ним. Та була приблизно її ровесницею, мала довге русяве волосся й тримала під руку невелику сумочку. Андрій нахилився до неї, щось сказав і поклав долоню їй на спину.
А потім жінка обійняла його за шию та поцілувала.
Олена відчула, як земля ніби вислизає з-під ніг.
— Це… мій чоловік, — прошепотіла вона.
Марія нічого не відповіла.
— Ви знали? Ви знали, що він буде тут?
Незнайомка похитала головою.
— Ні. Я нічого про нього не знаю. Просто побачила, що ти дуже поспішаєш, і попросила зачекати. А тепер дивись сама.
Олена навіть не помітила, як у неї затремтіли пальці.
Вона дістала телефон і набрала номер Андрія.
Чоловік, який стояв за кілька десятків метрів, почув дзвінок. Він витягнув телефон із кишені, подивився на екран і відразу відхилив виклик.
Олена відчула, як до горла підступає клубок.
Вона набрала ще раз.
Цього разу Андрій відповів.
— Так, люба? Ти вже в лікарні? — пролунав у слухавці його звичайний спокійний голос.
Олена дивилася прямо на нього.
— Так. Я вже біля входу. А ти де?
Андрій навіть не обернувся.
— На роботі. У мене зараз нарада, тому можу говорити недовго. Як ти там? Усе нормально?
Олена ледь не засміялася від розпачу.
— Ти точно на роботі?
— Звичайно. А що сталося?
Вона хотіла закричати, запитати, хто ця жінка, чому він бреше їй просто зараз і скільки часу це триває. Але замість цього тихо сказала:
— Нічого. Просто хотіла почути твій голос.
— Добре, сонечко. Після огляду зателефонуй. Я постараюся приїхати додому раніше.
Він завершив розмову.
За мить Андрій відчинив дверцята автомобіля й допоміг незнайомці сісти на пасажирське місце. Сам обійшов машину, сів за кермо й поїхав.
Олена стояла нерухомо.
Вона не плакала. Не кричала. Навіть не намагалася побігти за автомобілем.
Їй здавалося, що все навколо раптом стало чужим: будівля, доріжка, люди, голоси. Ще п’ять хвилин тому вона думала лише про те, як пройде огляд і чи все добре з малюком. А тепер не могла збагнути, як людина, з якою вона прожила чотири роки, здатна так спокійно брехати їй.
— Тепер розумієш, чому я просила тебе зачекати? — обережно запитала Марія.
Олена повернулася до неї.
— Ви врятували мене від чогось?
— Ні, дитино. Я нічого не можу передбачити й нікого не рятувала. Просто іноді людині потрібно зупинитися, щоб побачити те, повз що вона пробігає.
Олена мовчала.
— А тепер іди до лікаря. Не дозволяй цій історії зіпсувати тобі найважливіший день. Тобі зараз потрібно думати про себе й дитину.
Ці слова подіяли краще за будь-які втішання.
Олена витерла щоки, хоча тільки тепер помітила, що по них течуть сльози.
— Дякую вам, — тихо сказала вона.
Марія кивнула й залишилася біля доріжки.
Олена зайшла до пологового будинку.
У реєстратурі вона назвала своє прізвище, показала направлення й документи. Медсестра, побачивши її схвильований стан, запитала, чи все гаразд.
— Просто трохи перевтомилася, — відповіла Олена.
Вона не хотіла розповідати про чоловіка незнайомим людям.
Після огляду лікарка повідомила, що з дитиною все добре, але через показники тиску та скарги на набряки краще залишитися під наглядом. Олена погодилася.
Їй видали необхідні речі, пояснили порядок оформлення до палати й попросили зателефонувати рідним, щоб привезли додаткові документи та одяг.
Олена набрала Андрія.
Він не відповів.
Вона написала коротке повідомлення: «Я залишаюся в лікарні. Лікарка вирішила поспостерігати за мною. Приїдь, будь ласка, коли зможеш».
Відповідь прийшла майже через годину.
«Зараз не можу. Дуже багато роботи. Не хвилюйся, завтра обов’язково приїду».
Олена перечитала повідомлення кілька разів.
Вона знала, що Андрій уже давно не працює там, де говорив. Принаймні сьогодні це стало очевидним. Але найбільше її мучило не саме побачене біля входу. Вона згадувала його голос у телефоні — спокійний, турботливий, звичний. Він навіть не запідозрив, що вона бачить його на власні очі.
Увечері Олена зателефонувала сестрі Наталі.
Вона не стала прикрашати ситуацію й розповіла все, як було. Наталя спочатку довго мовчала, а потім сказала:
— Ти зараз не повинна нічого з’ясовувати. Ти в лікарні, тобі потрібен спокій. Я завтра приїду й привезу все необхідне.
— Я не знаю, що мені робити, — зізналася Олена.
— Поки що нічого. Народиш дитину, трохи відпочинеш, а потім вирішиш. Але не дозволяй йому переконати тебе, що ти все неправильно побачила.
Олена подякувала сестрі й поклала телефон на тумбочку.
Тієї ночі вона майже не спала.
Андрій так і не зателефонував.
Наступного ранку Наталя приїхала з сумкою, документами й домашнім одягом. Вона обійняла сестру, поставила речі біля ліжка й тихо запитала:
— Ти хочеш, щоб я з ним поговорила?
— Ні. Поки що не треба.
Олена сама не розуміла, звідки в неї взялася ця дивна рішучість. Раніше вона б одразу почала телефонувати чоловікові, вимагати пояснень, шукати виправдання його поведінці. Тепер же їй хотілося лише одного — не дозволити йому знову обдурити її.
За два дні Олена народила здорового хлопчика.
Коли медсестра поклала малюка їй на груди, усі думки про Андрія на якусь мить відступили. Вона дивилася на крихітне личко, торкалася пальчиком маленької долоньки й плакала від щастя.
Сина назвали Максимом.
Андрій приїхав лише наступного дня після пологів.
Він увійшов до палати з великим букетом троянд, пакетом дитячих речей і винуватою посмішкою.
— Ну що, мої рідні? Як ви тут?
Олена подивилася на нього.
— Ти все-таки знайшов час?
Андрій ніяково переступив з ноги на ногу.
— Олено, ну ти ж знаєш, яка в мене робота. Я хотів приїхати раніше, але виникли справи.
Він підійшов до ліжечка й нахилився над сином.
— Який гарний хлопчик. Справжній богатир.
Олена мовчала.
— А ти чого така сумна? — запитав чоловік. — Пологи важко пройшли?
— Андрію, я бачила тебе біля пологового будинку.
Його усмішка повільно зникла.
— Що?
— Позавчора. Коли я приїхала на огляд. Ти був не сам.
Чоловік відвів погляд.
— Ти щось переплутала.
— Ні. Я телефонувала тобі, коли ти стояв біля машини. Ти відповів, що перебуваєш на роботі. Я бачила, як ти поцілував ту жінку.
Андрій поставив букет на тумбочку.
— Олено, давай не зараз. Ти після пологів, емоції, гормони. Тобі все могло здатися.
— Я прекрасно знаю, що бачила.
Він потер обличчя долонями й нарешті сів на стілець.
— Її звати Ірина. Ми знайомі давно. Але це не те, що ти думаєш.
— А що саме я повинна думати? Що ви просто випадково цілувалися біля лікарні?
Андрій не відповів.
— Скільки це триває? — запитала Олена.
— Не хочу зараз про це говорити.
— А я хочу. Тільки не тут і не при дитині. Коли мене випишуть, ти поясниш усе чесно. Без вигадок про роботу, термінові зустрічі й випадкові поцілунки.
— Ти збираєшся подавати на розлучення?
Олена подивилася на сина.
— Я збираюся спочатку подбати про дитину. А потім вирішити, чи потрібна мені людина, яка бреше мені навіть тоді, коли я чекаю від неї підтримки.
Андрій спробував узяти її за руку, але Олена відсторонилася.
Він пішов за кілька хвилин, так і не давши жодної зрозумілої відповіді.
Після виписки Олена разом із сином переїхала на деякий час до сестри. Вона не хотіла залишатися сама у квартирі, де кожна річ нагадувала про спільне життя з чоловіком.
Андрій телефонував, писав повідомлення, кілька разів приїжджав. Спочатку просив пробачення, потім звинувачував її в холодності, а згодом почав запевняти, що їхній шлюб можна врятувати.
Та Олена вже не хотіла вірити словам.
Через кілька тижнів вона дізналася, що стосунки Андрія з Іриною тривали майже рік. Він регулярно зустрічався з нею, пояснюючи дружині свої відсутності роботою та відрядженнями. А того дня вони приїхали до пологового будинку не випадково: Ірина супроводжувала знайому на консультацію, після якої Андрій запропонував підвезти її.
Це не виправдовувало його поведінки. Навпаки, стало ще одним підтвердженням того, наскільки легко він умів приховувати правду.
Олена не влаштовувала скандалів і не намагалася помститися. Вона звернулася по юридичну консультацію, з’ясувала питання щодо розлучення та домовилася з Андрієм про порядок участі в житті сина.
Згодом вони розлучилися.
А Марію Олена більше не зустрічала.
Іноді вона згадувала ту дивну зустріч біля пологового будинку й думала, що незнайомка не передбачила майбутнього, не знала жодної таємниці її чоловіка й не володіла особливими здібностями.
Вона просто попросила її зупинитися.
І саме ці три хвилини змінили те, як Олена побачила власне життя.
Тепер, коли хтось запитував її, чи вірить вона в передбачення, Олена лише посміхалася.
— Не знаю, чи можна передбачити майбутнє. Але я точно знаю одне: іноді правда стоїть зовсім поруч, а ми так поспішаємо у своїх справах, що не помічаємо її.
Вона притискала до себе маленького Максима й додавала:
— Того дня я думала, що втрачаю три хвилини свого часу. А насправді отримала можливість побачити правду до того, як витратила ще багато років на людину, яка цього не заслуговувала.