— Ти так розмовляєш, наче ми в тебе останнє забрали! — виправдовувався Микола.
— А ти мав якесь право заходити на нашу територію без попередження? Ще й нишпорити в погребі та забирати наші продукти!
— Та що ти причепилася до тієї картоплі? У вас її стільки, що хоч продавай!
— Любо! Гей, ви вдома? — гучно гукнув Андрій, щойно відчинив хвіртку.
Микола з дружиною Вірою мали дивну звичку: вони часто навідувалися до родичів у село без жодного попередження. Зателефонувати заздалегідь і поцікавитися, чи зручно господарям приймати гостей, їм чомусь ніколи не спадало на думку.
— О, братик завітав! — озвалася Любов, виходячи на ґанок. — Так, ми вдома. А де ж нам бути під час збирання врожаю?
— Та хто вас знає, — знизав плечима Микола й разом із дружиною зайшов у двір. — Може, цього року нічого не вродило? Дощів же стільки було.
— Ще й як вродило! — почувся голос із господарської прибудови.
То був чоловік Люби, Андрій. Він теж не надто радів несподіваним візитам родичів, але відверто висловлювати своє невдоволення швагрові не наважувався.
— Дощі нам не завадили. Хочеш подивитися, скільки всього зібрали?
— А чому б і ні! — пожвавішав Микола й одразу попрямував за ріг будинку.
Там у подружжя був невеликий яблуневий сад, город і кілька грядок із різними овочами. На той час основні роботи вже завершилися. Земляні грядки спорожніли, а неподалік стояли акуратно складені ящики з картоплею, морквою, буряками та цибулею.
— Ось стільки картоплі накопали. Тут буряк, тут морква, а в цих ящиках цибуля, — Андрій охоче розповідав про результати своєї праці.
Він не любив непроханих відвідувачів, проте городом і садом справді пишався. За сезон подружжя витратило чимало сил, тому було приємно бачити, що праця не минула даремно.
— А що це за мішки під деревами? — поцікавилася Віра, показуючи на інший бік саду.
— Там яблука та груші. Частину залишимо на зиму, а з решти я повидло варитиму, — пояснила Любов, приєднавшись до чоловікової екскурсії.
— От уже вам, пенсіонерам, заняття знайшлося! — насмішкувато промовив Микола. — Невже на заслуженому відпочинку не хочеться просто пожити для себе? Ми з Вірою щодня гуляємо містом. То на набережну підемо, то до парку, то в магазин заїдемо. Оце я розумію — життя!
— Авжеж! — усміхнулася Любов. — Ми з Андрієм від таких розваг давно б занудьгували. А тут свіже повітря, свій сад, город. Нам подобається.
— Вам би не завадило менше подобатися, а більше берегти здоров’я. Так недовго й радикуліт заробити, — буркнув Микола.
Віра одразу підтримала чоловіка кивком. Після цього вони обмінялися якимись промовистими поглядами, ніби мали власні думки щодо побаченого.
— А де ви збираєтеся тримати все це добро? — раптом запитала невістка.
— Де-де? У погребі, звісно. У прибудові є хороший льох, там прохолодно, саме те, що потрібно для овочів і фруктів.
— Так, пам’ятаю його, — озвався Микола. — Батько колись постійно діставав звідти домашні соління та варення. Ну гаразд, ми, мабуть, уже поїдемо. У місті ще маємо справи.
— Як це вже? — здивувалася Любов. — Я ж яблучний пиріг спекла. Може, хоча б кави вип’єте?
— Немає часу. Краще загорни нам шматок із собою, — відмахнувся брат. — Хто ще ті кислі яблука їстиме? Пам’ятаю, батьки колись їх дітлахам роздавали, бо самі не знали, куди подіти. А ви ще й пироги з ними печете. Зовсім вам нічим зайнятися!
Любов лише зітхнула. Дивна поведінка брата її здивувала, але сперечатися вона не стала. Мовчки загорнула пиріг у папір і віддала Вірі.
Хай уже їдуть. Принаймні можна буде спокійно повернутися до своїх справ і не вислуховувати чергових шпильок.
Подружжя провело гостей до воріт, а потім знову взялося за роботу.
Любов давно звикла до характеру старшого брата. Ще з дитинства Микола любив її піддражнювати, знаходив привід для насмішок і рідко втрачав нагоду зробити якесь колюче зауваження.
Колись вони разом жили в цьому самому сільському будинку. Згодом обоє створили сім’ї та переїхали до міста. Батьки залишилися в селі й продовжували господарювати самотужки, доки дозволяло здоров’я.
Коли діти вже давно стали дорослими, батьків не стало. Старенький будинок залишився порожнім. Кілька років за ним майже ніхто не доглядав, тому подвір’я поступово заростало бур’янами, паркан почав хитатися, а дах місцями потребував ремонту.
Коли Любов та Андрій наблизилися до пенсійного віку, жінка вирішила, що батьківську садибу потрібно привести до ладу. Їй було шкода, що місце, де минуло її дитинство, поволі руйнується.
Вона запропонувала братові разом відремонтувати будинок, упорядкувати подвір’я та використовувати його як дачу. Можна було б приїжджати туди по черзі, проводити вихідні, відпочивати на природі.
Але Микола від такої пропозиції відмовився майже відразу.
Він ніколи не любив фізичної праці. Ще малим знаходив десятки причин, аби не допомагати батькам на городі. А тепер, коли мав можливість жити в місті й користуватися всіма зручностями, повертатися до сільського господарства й поготів не збирався.
— Який сенс вкладати гроші в стару хату? — говорив він сестрі. — Треба продати землю, поділити гроші й забути про це.
— Та як ти можеш таке казати? — обурювалася Любов. — Там хороша ділянка, будинок можна відремонтувати. Навіщо продавати те, що батьки все життя облаштовували?
— А я не збираюся нічого ремонтувати. Мені ці клопоти не потрібні.
Після кількох розмов вони все-таки домовилися. Микола мав відмовитися від своєї частки в будинку та земельній ділянці на користь сестри, а Любов — виплатити йому відповідну компенсацію за домовленістю сторін.
Спочатку брат погодився. Вони обговорили вартість майна, визначили суму й начебто дійшли згоди.
Однак згодом у справу втрутилася Віра. Вона переконала чоловіка, що той надто дешево оцінює свою частку.
— Ти взагалі розумієш, скільки вони можуть там заробити? — переконувала вона. — У них діти добре влаштувалися, гроші є. Нехай допоможуть батькам і доплатять. Чого ти маєш поступатися?
— Ми вже домовилися, — заперечував Микола.
— То й що? Передумати не можна? Скажи, що хочеш більше. А якщо не погодяться, продамо свою частку комусь сторонньому. Нехай тоді самі розбираються з новими сусідами!
Микола послухав дружину й вирішив змінити умови домовленості. Він почав вимагати значно більшу суму, натякаючи, що в іншому разі може знайти іншого покупця.
Для Любові це стало справжнім ударом. Вона дуже хотіла зберегти батьківський будинок, але додаткових грошей у подружжя не було. Жінка так переживала через можливість втратити садибу, що в неї навіть почало боліти серце.
Коли їхні діти побачили, наскільки засмучена мати, то вирішили допомогти. Син і донька разом зібрали необхідну суму, щоб батьки могли викупити братову частку.
Так Любов та Андрій нарешті стали повноправними власниками садиби. Проте після цієї історії стосунки між братом і сестрою помітно зіпсувалися.
Любов довго не могла пробачити Миколі його поведінки. Їй було боляче, що рідна людина скористалася її прихильністю до батьківського дому й фактично поставила перед вибором: або плати більше, або втрачай усе.
Згодом образа трохи вщухла. Жінка вирішила, що не хоче все життя ворогувати з рідним братом. Хай яким складним був його характер, вони все-таки виросли в одній родині.
Після оформлення всіх документів Любов та Андрій почали поступово приводити садибу до ладу. Вони відремонтували будинок, замінили те, що вже не підлягало ремонту, навели лад у дворі й поступово відновили сад.
Перші роки приїжджали туди переважно на вихідні. Але з наближенням пенсії сільське життя стало для них основним. З весни й до пізньої осені вони майже постійно жили за містом, а до своєї міської квартири поверталися переважно на зиму.
Микола з Вірою спочатку особливого інтересу до села не виявляли. Та згодом і вони вийшли на пенсію. Міське життя почало здаватися одноманітним, прогулянки набережною вже не приносили колишнього задоволення.
Тоді Микола згадав про сестру.
Першого разу вони з дружиною все-таки зателефонували й попередили, що хочуть приїхати в гості. Любов не заперечувала. На той час вони з Андрієм уже чимало зробили для облаштування будинку, тому й самі були раді показати родичам результат своєї праці.
— Нічого собі! — вигукнув Микола, щойно зайшов на подвір’я. — Як ви тут усе змінили! Скільки ж грошей сюди вклали? Напевно, мільйони?
— Та які мільйони! — засміялася Любов. — Ми з Андрієм потроху все робили. Десь самі впоралися, десь майстрів наймали. Заощадження витрачали, діти теж допомагали.
Віра, почувши про допомогу дітей, помітно насупилася. Вона нахилилася до чоловіка й тихо прошепотіла:
— Я ж тобі казала, що треба було вимагати більше за свою частку.
— Та я й так запросив більше, ніж спочатку домовлялися, — так само тихо відповів Микола. — Вони заплатили навіть вище за ринкову вартість.
— Міг би ще більше попросити. Подивися, як вони живуть. У них, схоже, грошей вистачає на все.
— Та годі тобі, — невдоволено відмахнувся чоловік і пішов далі оглядати подвір’я.
Після того візиту Микола почав навідуватися до сестри дедалі частіше. Іноді приїжджав сам, іноді разом із Вірою, а часом привозив навіть онуків.
Однак одну звичку він так і не змінив: майже ніколи не попереджав про приїзд.
Любов та Андрія це неабияк дратувало. Вони могли працювати в саду, відпочивати після обіду або мати власні плани, але раптом за воротами лунав знайомий голос Миколи.
Та господарі воліли не влаштовувати сварок. Любов мовчала, а Андрій намагався не показувати роздратування.
Микола ж поводився так, наче мав повне право приїжджати сюди будь-коли. Він виріс у цьому будинку, колись вважав його своїм, а тому й після продажу своєї частки продовжував сприймати подвір’я як місце, куди йому завжди раді.
Особливо дратували Любов постійні зауваження брата щодо їхнього господарювання.
— Ви коли вже припините копирсатися в тих грядках? — запитував він, побачивши Андрія з лопатою. — У вас же все є! Навіщо стільки працювати?
— Та не мучте ви себе тим городом, — додавала Віра. — На пенсії треба відпочивати, а не спину гнути.
Любов зазвичай пропускала ці слова повз вуха. Вона не хотіла грубити братові, але й пояснювати йому очевидні речі не бачила сенсу.
Адже вони з Андрієм нікого не змушували працювати разом із ними. Не просили родичів ані копати, ані полоти, ані допомагати зі збором урожаю. Усе робили власними силами, тому й не розуміли, звідки стільки невдоволення.
Діти не раз говорили батькам, що дядько Микола просто заздрить.
— Ви думаєте, він через сам город нервує? — якось сказала старша донька. — Та ні. Йому не подобається, що у вас усе своє. У магазині зараз овочі та фрукти коштують недешево, а на ринку хороші продукти ще дорожчі. А ви маєте власний урожай, вирощений без зайвих витрат.
Любов розуміла, що донька, мабуть, має рацію. Але їй усе одно було важко повірити, що рідний брат може заздрити звичайним овочам і фруктам.
Та одного разу сталося те, після чого сумнівів у неї більше не залишилося.
Наприкінці вересня, коли основний урожай уже зібрали й розклали по ящиках та мішках у погребі, Любов з Андрієм вирішили на кілька днів поїхати до міста.
У старшого онука наближався день народження, тож подружжя хотіло побути з родиною та допомогти з підготовкою до свята.
Перед від’їздом вони зачинили будинок, перевірили двері господарських приміщень і поїхали.
Коли через кілька днів повернулися, Андрій першим помітив щось підозріле. Біля воріт трава була прим’ята, а на землі виднілися сліди від автомобільних шин.
— Дивно. Наче хтось заїжджав, — промовив він.
Любов теж насторожилася. Вони зайшли у двір і почали оглядати господарство.
У будинку все було на своїх місцях. У сараї теж нічого не зникло. Але коли подружжя спустилося до погреба, стало зрозуміло, що без сторонніх тут не обійшлося.
Кількох ящиків картоплі не було. Зникли також морква й частина буряків. А ще хтось забрав три великі мішки яблук та груш.
Подружжя відразу зрозуміло, що це не випадкові злодії, які шукали гроші чи техніку. Людина, яка побувала в погребі, точно знала, що там зберігається і що можна забрати.
Щоб з’ясувати, хто проник на подвір’я, Андрій запропонував переглянути записи з камер відеоспостереження.
Їх не так давно встановили діти. Вони подбали про це після того, як батьки почали проводити в селі майже весь теплий сезон. Камери мали допомагати стежити за будинком, коли господарів не було, особливо взимку.
Андрій увімкнув запис за потрібну дату.
І вже за кілька хвилин вони з Любов’ю побачили те, чого аж ніяк не очікували.
На подвір’я заїхала машина Миколи. З автомобіля вийшли брат і його дружина. Вони без жодних вагань відчинили господарське приміщення, зайшли до погреба, а потім почали виносити звідти ящики та мішки.
Микола носив картоплю й овочі, а Віра допомагала з фруктами. Вони кілька разів поверталися до льоху, поки не завантажили все в автомобіль.
Забрали продукти й спокійно поїхали, навіть не підозрюючи, що кожен їхній рух зафіксувала камера.
Любов дивилася на екран і не могла повірити власним очам.
Тепер вона зрозуміла, чому під час останнього візиту брат так докладно розпитував про погріб. Він не просто згадував батьківські запаси. Микола заздалегідь приглядався до того, що можна буде забрати.
Жінку охопило обурення. Їй було прикро не стільки через зниклі продукти, скільки через те, що рідний брат дозволив собі таке нахабство.
Вона одразу взяла телефон і набрала його номер.
— Ти взагалі розумієш, що наробив?! — почала Любов, щойно Микола відповів.
— А що сталося? — удавано здивувався він.
— Не прикидайся! Ми все бачили на камерах. Ти разом із Вірою приїхав до нас, коли нас не було вдома, і виніс із погреба кілька ящиків овочів та три мішки фруктів!
На іншому кінці запала коротка тиша.
— Та ти чого так кричиш? — нарешті озвався Микола. — Наче ми в тебе будинок забрали!
— А яке ти мав право заходити на нашу ділянку без дозволу? Хто тобі дозволяв відкривати погріб і забирати те, що ми виростили власними руками?
— Та що ти причепилася до тієї картоплі? У вас її повно! Цілий льох заставлений, вам стільки не з’їсти!
— А це вже наша справа, скільки нам потрібно! Якби ти просто зателефонував і попросив, ми б без проблем поділилися. Ти ж знаєш, що ми ніколи не відмовляли тобі в допомозі. Але ти вирішив приїхати потайки й забрати все без нашого відома!
— Та не перебільшуй, — пробурмотів Микола. — Подумаєш, трохи продуктів узяли.
— Трохи? Ви самі вирішили, що можете розпоряджатися чужим майном? А ще постійно насміхаєтеся з того, що ми працюємо на городі! То навіщо вам наш урожай, якщо він такий непотрібний?
На це запитання Микола відповіді не знайшов. Щось невдоволено пробурмотів, спробував перевести розмову на інше, а потім просто завершив дзвінок.
Після цього Любов ще довго не хотіла спілкуватися з братом. Їй було важко змиритися з тим, що людина, якій вона стільки років намагалася поступатися й пробачати, так відверто знехтувала її довірою.
Андрій теж був обурений. Він не раз казав дружині, що Микола давно поводиться так, ніби чужі межі для нього нічого не означають. І тепер це підтвердилося.
Згодом брат із сестрою все-таки почали спілкуватися знову. Однак колишньої довіри вже не було.
Любов більше не дозволяла Миколі без запрошення з’являтися на їхньому подвір’ї. Вони з Андрієм замінили замки на господарських приміщеннях і домовилися, що ключі залишатимуться лише в господарів.
Відтоді жінка не терпіла й братових насмішок щодо їхньої роботи. Якщо Микола починав критикувати город, вона спокійно відповідала, що це їхня земля, їхній урожай і їхнє право вирішувати, як проводити власний час.
Зрештою, Любові та Андрію було зовсім не шкода тих овочів і фруктів, які забрали родичі. Вони вирощували їх не заради прибутку, а для себе, дітей та онуків. І якби Микола попросив, вони справді поділилися б із ним без зайвих розмов.
Але справа була зовсім не в картоплі чи яблуках. Подружжя хотіло лише одного — щоб їхню працю поважали, а в їхньому домі не поводилися так, наче він досі належить усім родичам.
Микола з Вірою після того випадку більше не приїжджали до них у гості. І, чесно кажучи, Любов з Андрієм зовсім не сумували за такими відвідувачами.
Недарма кажуть: не плюй у криницю, бо ще доведеться з неї води напитися. А якщо хочеш отримувати від людей добро, почни хоча б із поваги до їхньої праці та чужих кордонів.