— Давай ще раз повторимо. Ти всі ці місяці гостювала у своєї сестри Людмили у Львові. Допомагала їй по господарству, займалася городом, бавила онуків. Запам’ятала? — Віктор промовляв повільно, наголошуючи на кожному слові.
— Так, запам’ятала.
— Тоді повтори.
Аллі стало навіть трохи смішно. Чоловік, із яким вона прожила майже тридцять років, поводився так, наче готував маленьку дитину до важливого іспиту. Вона мала завчити кілька речень і без помилок відтворити їх перед знайомими.
— Алло, я серйозно, — пояснив Віктор, помітивши її усмішку. — Мені потрібно, щоб ти не розгубилася і не сказала чогось зайвого. Галина дуже уважна до подробиць. Вона відразу помітить, якщо щось не збігатиметься.
Алла з цікавістю подивилася на чоловіка.
— А якщо Людмила скаже їй, що я взагалі до неї не приїжджала?
— Не скаже вона нічого, — нетерпляче відмахнувся Віктор. — Та й звідки їй знати, що ми говоримо? Зрозумій, Алло, тебе дев’ять місяців майже ніхто не бачив. Люди ж не сліпі, вони починають ставити запитання.
Він на мить замовк, а потім продовжив:
— Спочатку хтось поцікавиться в одного, потім інший перепитає в третього. А далі підуть розмови, здогадки, плітки. І вже весь двір обговорюватиме, що з тобою сталося. Мені це потрібно?
— Тобі, звичайно, не потрібно, — спокійно відповіла Алла.
— Нам не потрібно, — виправив її Віктор. — Ми ж сім’я. Не забувай про це.
— Звісно.
— От і добре. Бачиш, як усе просто.
Наступного ранку під час сніданку Віктор вирішив перевірити, наскільки добре дружина засвоїла його настанови. Він став ставити запитання, уточнювати подробиці, просити назвати місяці, коли вона нібито приїхала до сестри, і що саме вони робили.
Алла відповідала навмисне не так, як він очікував. Плутала послідовність подій, називала інші місяці, забувала про вигадані подробиці.
Віктор нервував, виправляв її, починав спочатку й знову вимагав повторити все правильно.
До кінця сніданку він уже помітно розхвилювався. Навіть кілька разів витер чоло серветкою.
Алла мовчки спостерігала за ним і думала про те, наскільки дивними стали їхні стосунки.
Упродовж дев’яти місяців, поки вона боролася з хворобою, проходила лікування і вчилася знову жити у звичному ритмі, чоловік майже не цікавився її самопочуттям. Він не питав, чи добре вона спала, чи не болить щось, чи вистачає їй сил на звичайні справи.
Зате тепер, коли вона нарешті повернулася додому й почувалася значно краще, Віктор був надзвичайно активним. Щоправда, турбувало його зовсім не здоров’я дружини.
Усе почалося минулої осені. Тоді Аллі стало зле просто під час репетиції в місцевому будинку культури, де вона багато років керувала дитячим хором.
Спочатку вона відчула сильну слабкість, потім з’явився різкий біль. Довелося викликати швидку допомогу. Після обстежень лікарі вирішили, що без операції не обійтися.
Далі були лікарня, хірургічне втручання і тривале відновлення. Через ускладнення Аллі знадобилося більше часу, ніж вона сподівалася. Після виписки з лікарні вона ще проходила реабілітацію в санаторії, де поступово повертала сили.
Донька Марина, яка жила в Києві, приїхала одразу, щойно дізналася про стан матері. Вона допомагала їй, залишалася біля ліжка, розмовляла з лікарями, привозила необхідні речі.
А Віктор щоразу знаходив причину, щоб не затримуватися в лікарні.
Він неодноразово повторював, що погано переносить лікарняну атмосферу, не любить запах ліків і йому важко бачити дружину в такому стані. Передачі привозив нечасто, а під час кожного візиту просив Аллу про одне й те саме: нікому не розповідати, де вона перебуває.
— Чому я маю приховувати, що лежу в лікарні? — запитала вона його якось. — Хіба це щось ганебне? Люди хворіють, потрапляють на операції. Таке може трапитися з кожним.
Віктор тоді невдоволено насупився.
— А навіщо всім знати подробиці нашого життя? Я вже сказав знайомим, що ти поїхала до сестри. Не бачу сенсу тепер усе пояснювати й розповідати кожному, що в тебе зі здоров’ям.
Алла добре розуміла справжню причину його прохання.
Від доньки вона знала, що всі дев’ять місяців, поки мати лікувалася, батько майже не змінював звичного способу життя. Ходив у справах, зустрічався зі знайомими, приймав гостей удома. Часом навіть влаштовував посиденьки, поки дружина перебувала в лікарні чи санаторії.
Він не відмовлявся від розваг і не поспішав проводити час біля її ліжка. Звичайно, іноді телефонував, запитував, як вона почувається, але на цьому його турбота переважно й закінчувалася.
Тепер же Віктор боявся не стільки розмов про хворобу дружини, скільки того, як люди оцінять його власну поведінку.
— Добре, — нарешті сказала Алла.
— Що саме добре? — насторожився чоловік.
— Я гостювала в Людмили. Допомагала їй по господарству. Навіть абрикосове варення варили, як ти й придумав, — вона зітхнула. — Не хвилюйся, Вітю. Я тебе зрозуміла.
Обличчя Віктора відразу посвітлішало.
— От бачиш! Я ж знав, що з тобою можна домовитися.
Найбільше чоловік переживав через зустріч із Галиною — давньою приятелькою їхньої сім’ї, яка жила в сусідньому під’їзді. Вони товаришували багато років, разом святкували дні народження, їздили на відпочинок і часто проводили вечори одне в одного.
До того ж Галина добре знала сестру Алли, Людмилу. Саме це й непокоїло Віктора. Він розумів, що жінки можуть легко з’ясувати, чи справді Алла всі ці місяці перебувала у Львові.
Галина мала неабиякий авторитет серед сусідів. Вона була товариською, знала майже всіх мешканців будинку й завжди цікавилася тим, що відбувається навколо. Якщо вже вона робила якийсь висновок, більшість знайомих охоче прислухалася до її думки.
Протягом дев’яти місяців Галина кілька разів телефонувала Аллі. Запитувала, як та почувається у сестри, чи не сумує за домом, коли збирається повертатися.
Алла, виконуючи прохання чоловіка, відповідала так, як вони заздалегідь домовилися. Кожна така розмова залишала неприємний осад. Їй доводилося брехати людині, яка щиро за неї переживала.
Одного дня вони випадково зустрілися біля продуктового магазину.
— Аллочко! Та невже це ти? — радісно вигукнула Галина, побачивши знайому. — Нарешті повернулася, мандрівнице наша!
— Так, уже вдома, — усміхнулася Алла.
— Ну слава Богу! А то я вже почала думати, що ти там у Львові назовсім оселилася.
— Та ні, просто затрималася трохи довше, ніж планувала.
— Ну й добре, що повернулася. Як там Людмила? Як її господарство? Напевно, без тебе їй тепер знову важко буде.
Алла вже хотіла щось відповісти, але Галина раптом поглянула на годинник.
— Ой, сонечко, я зараз запізнюся! Давай зробимо так: приходьте з Віктором до нас цієї суботи. Посидимо, спокійно поговоримо, розкажеш, як провела час. Павло теж буде радий вас бачити.
— Домовилися, — відповіла Алла.
У суботу вони з Віктором вирушили в гості до Галини та її чоловіка Павла.
Віктор нервував від самого виходу з дому. Дорогою раз у раз повертався до тієї самої теми.
— Ти ж усе пам’ятаєш? — запитав він, коли вони вже підходили до під’їзду.
— Пам’ятаю, Вітю.
— Тільки, будь ласка, не розгубися. Якщо тебе про щось запитають, не поспішай відповідати. Дай мені спочатку сказати.
Алла зупинилася й подивилася на нього.
— Чого ти так хвилюєшся? Складається враження, що ми йдемо не в гості до друзів, а на допит.
— Я просто хочу, щоб усе минуло нормально.
— То поводься спокійно. Поки що найбільше нервуєш саме ти.
Віктор невдоволено скривився, але продовжив:
— Якщо Галина почне розпитувати, я сам поясню. Ти просто підтверджуй те, що я скажу. Не потрібно нічого вигадувати від себе.
Алла лише кивнула. Їй уже не хотілося сперечатися.
У квартирі Галини їх зустріли привітно. Господиня накрила щедрий стіл, Павло відразу запропонував гостям сісти зручніше.
Спочатку все було, як завжди. Розмовляли про сусідів, згадували спільні поїздки, сміялися з давніх історій. Галина пригощала домашніми стравами, а Павло розповідав про свої справи.
Аллі було водночас затишно й тривожно.
З одного боку, вона відчувала, що тут їй щиро раді. Ці люди не ставилися до неї як до тягаря, не уникали її через хворобу й не вважали, що вона повинна приховувати свої проблеми.
З іншого — Алла знала, що рано чи пізно розмова дійде до її тривалої відсутності. І тоді доведеться або знову брехати, або сказати правду.
Вона дивилася на Галину, яка дбайливо підкладала їй салат, на Павла, який наливав гостям чай, і відчувала, як усередині наростає неприємне напруження.
Нарешті Галина сама порушила цю тему.
— Алло, а розкажи-но, як ти так надовго до сестри потрапила? Майже цілий рік удома не була. Людмила, мабуть, від тебе не хотіла відпускати?
Алла вже відкрила рот, щоб відповісти, але Віктор випередив її.
— Та так і вийшло, — упевнено заговорив він. — Поїхала до сестри у Львів, а там справ назбиралося. Людмила сама, господарство, город. От Алла й затрималася.
— Оце так гостювання! — усміхнулася Галина.
— Ну а що ти хотіла? — Віктор із показною теплотою подивився на дружину. — Людмила їй рідна сестра. Не могла ж Алла залишити її без допомоги.
— Це правда, — підтримав Павло. — Зараз нечасто зустрінеш людей, які готові так довго допомагати родичам. У кожного свої справи, свої турботи. А тут цілих дев’ять місяців!
Він похитав головою, ніби щиро захоплювався таким вчинком.
— Наша Аллочка така, — продовжив Віктор. — Якщо комусь із рідних потрібна допомога, вона ніколи не відмовить. Правда ж, люба? Ви там із Людмилою ще й варення варили? Абрикосове, здається?
Алла на мить затримала погляд на чоловікові.
Вона могла б кивнути. Сказати, що так, варили, що було багато абрикосів і вони ледве встигли все переробити. Могла б підтримати цю вигадану історію, як робила вже не раз.
Але раптом зрозуміла, що більше не хоче.
— Ні, Вітю, — тихо промовила вона. — Ніякого варення ми не варили.
Усмішка на обличчі чоловіка миттєво зникла.
— Алло… — попереджувально вимовив він.
— Я всі ці місяці була в лікарні, — продовжила вона, звертаючись уже до Галини та Павла. — Мені зробили операцію. Потім було довге відновлення, реабілітація в санаторії. Я не одразу могла навіть нормально ходити, не кажучи вже про те, щоб повернутися до звичного життя. Ось де я провела ці дев’ять місяців. Не у Львові й не в сестри.
За столом запала тиша.
— Алло, ти що таке говориш? — Віктор нахилився до дружини. — Мабуть, стомилася сьогодні. Не треба плутати людей. Ти ж сама розумієш, що після всього пережитого ще не зовсім відійшла.
— Не треба робити вигляд, ніби я не розумію, що кажу, — спокійно відповіла Алла. — Я прекрасно пам’ятаю, де була і що зі мною відбувалося.
Вона подивилася на чоловіка.
— Вигадуєш тут тільки ти. І про Львів, і про город, і про абрикосове варення. Ти так ретельно все підготував, що навіть мені незручно руйнувати твою історію.
Віктор почервонів.
— Навіщо ти це робиш? — прошипів він.
— Бо я втомилася брехати. Мені й без того вистачило всього за ці місяці. Я довго лікувалася, пережила операцію, відновлювалася, знову вчилася обходитися без сторонньої допомоги. І тепер маю сидіти тут та розповідати, ніби весь цей час безтурботно гостювала в сестри?
Алла перевела подих і продовжила:
— Ти ж боїшся не за мене, Вітю. Ти боїшся, що люди дізнаються, як ти поводився, поки я хворіла. Що ти жив своїм життям, зустрічався з друзями, приймав гостей і майже не приїжджав до мене. А тепер тобі незручно перед знайомими.
Вона подивилася йому просто в очі.
— Але послухай, зараз не ті часи, щоб соромитися самої хвороби. Ніхто не засудить людину за те, що вона потрапила до лікарні. А от за брехню та байдужість запитання можуть виникнути.
Павло повільно відклав виделку.
— Ну й ну… — нарешті промовив він. — А ми ж справді вважали вас зразковою парою. Скільки років разом, завжди одне за одного. Навіть іншим вас за приклад ставили.
Він подивився на Віктора.
— Не знаю, Вітю, що тут іще сказати. Я не збираюся тебе повчати, але, як на мене, це зовсім не по-людськи. Дружина пережила операцію, довго лікувалася, а ти приховував від знайомих навіть те, що вона в лікарні.
Галина підвелася з-за столу, обійшла його й сіла поруч з Аллою. Вона обережно поклала руку їй на плече.
— Аллочко, рідна… Чому ж ти нам нічого не сказала? — тихо запитала вона. — Я ж тобі телефонувала. Питала, як ти там, коли повернешся. А ти мені про сестру розповідала…
Вона на мить замовкла, а потім повернулася до Віктора.
— Як же так можна було? Ми ж стільки років знайомі. Я б до Алли приходила, допомагала, якби знала. Та й не тільки я. Ми ж поруч живемо!
Галина похитала головою.
— А ти, виходить, вирішив, що краще всіх обдурити. Наче дружина зробила щось таке, чого треба соромитися. Невже тобі самому не було прикро від того, що вона хворіє, а ти навіть друзям не дозволив про це дізнатися?
— Ну, тепер усе зрозуміло, — знову озвався Павло.
Галина вже не приховувала обурення.
— Вікторе, я навіть не знаю, що тобі сказати. Невже тобі не соромно? Людина після операції, їй потрібна підтримка, а ти думаєш лише про те, що скажуть сусіди!
— Не треба мене тут соромити, — різко відповів Віктор. — Я дорослий чоловік і сам розберуся, що мені робити.
Алла мовчки спостерігала за ними. Їй було неприємно, що через її відвертість вечір перетворився на з’ясування стосунків. Але ще неприємніше було б знову підтримати брехню, заради якої чоловік так старанно її готував.
Вона обережно звільнилася від руки Галини й підвелася.
— Дякую тобі за вечерю, Галю. Усе було дуже смачно. Особливо риба. Ти її сама готувала?
Галина здивовано подивилася на неї, але відповіла:
— Так, сама. Якщо хочеш, я тобі рецепт надішлю.
— Буду дуже вдячна.
— Та куди ж ви вже зібралися? — запитав Павло. — Посиділи б іще. Ми ж давно нормально не бачилися.
— Я, мабуть, піду додому. Сьогодні трохи втомилася.
Віктор теж підвівся, невдоволено відсунувши стілець.
Вони попрощалися й вийшли з квартири.
Дорогою додому чоловік не витримав.
— Ну ось, чудово! — почав він роздратовано. — Тепер Галина всім розповість, що я тебе кинув у лікарні. Ще й додасть від себе, чого доброго. Ти хоч розумієш, що наробила?
Алла йшла поруч, не відповідаючи.
— Я ж тебе просив лише про одне! Ми все обговорили, домовилися, ти погодилася. І що в результаті? Сидиш за столом і виставляєш мене перед людьми в найгіршому світлі. Дякую, дружино! Гарно ти мені віддячила.
Алла зупинилася й повернулася до нього.
— А що саме я сказала неправильно, Вітю?
— Ти прекрасно знаєш, що саме!
— Ні, поясни. Я сказала, що була в лікарні? Це правда. Сказала, що мені зробили операцію? Теж правда. Що довго відновлювалася? І це правда.
Віктор промовчав.
— Я не заперечую, що тобі важко перебувати в лікарнях. Знаю про це багато років і ніколи не вимагала, щоб ти годинами сидів біля мого ліжка. Але навіщо було обманювати людей? Чому не можна було просто сказати, що я проходжу лікування і поки не хочу ні з ким спілкуватися?
— Якби ти сказала все так, як ми домовилися, нічого б цього не сталося, — буркнув чоловік.
— Можливо. Але тоді довелося б брехати й далі. Ти справді думаєш, що ця історія могла тривати вічно?
Віктор нічого не відповів. Він лише прискорив крок.
Алла більше не стала продовжувати розмову.
Невдовзі правда стала відомою й іншим знайомим, яким Віктор усі ці місяці розповідав про нібито тривале гостювання дружини у Львові. Галина, звичайно, не стала приховувати, що дізналася під час вечері. Люди почали згадувати, як телефонували Віктору, цікавилися Аллою, а він щоразу запевняв, що вона чудово почувається в сестри.
Жодної катастрофи не сталося. Ніхто не збирався влаштовувати Вікторові публічний суд, його не перестали вітати на вулиці й не викреслили зі списку знайомих.
Але дещо все-таки змінилося.
Люди, які раніше охоче запрошували його в гості, телефонували йому просто поговорити, тепер трималися трохи осторонь. У розмовах зникла колишня невимушеність, а на його звичні жарти вже не всі реагували так привітно, як раніше.
Віктор не раз намагався пояснити, що все вийшло не так, як розповідають, що він теж переживав і просто не хотів обговорювати особисте життя з чужими людьми.
Та його виправдання мало кого переконували.
Алла ж більше не поверталася до тієї розмови. Вона не вимагала від чоловіка вибачень перед усіма знайомими й не намагалася спеціально налаштувати когось проти нього. Їй було достатньо того, що вона нарешті перестала приховувати правду про власне життя.
Адже хвороба — не привід для сорому. І людина, яка проходить через важке лікування, заслуговує на підтримку, а не на те, щоб її існування ховали від знайомих заради чиєїсь гарної репутації.
Віктор так старанно намагався зберегти образ турботливого чоловіка, що зрештою сам його зруйнував.
Як то кажуть, за що боролися, на те й напоролися.