— Я не наймалася бути нянькою! — заявила мати.— Але ж ти бабуся! — обурилася донька.— І що з того? Це тепер обов’язкова умова пенсійного посвідчення?

— Нарешті ти виходиш на пенсію! — зраділа Оксана, коли мама повідомила, що всі документи вже оформлені. — Тепер ми нарешті зможемо нормально жити.

— Чому це? — здивувалася Галина Миколаївна.

— Та я вже просто не витримую цих постійних лікарняних! Щойно повернешся на роботу, як у Софійки знову температура. А наймати няню зараз — суцільна розкіш. Ціни просто шалені!

— Так, недешеве це задоволення, — погодилася мати.

— Отож! А тепер усе буде набагато простіше.

— І що саме має змінитися? — Галина Миколаївна подивилася на доньку поверх окулярів.

— Мамо, ну ти ж тепер будеш удома, нікуди поспішати не треба. Ось і зможеш посидіти із Софійкою. Ми з Романом спокійно ходитимемо на роботу, не доведеться постійно відпрошуватися чи шукати, з ким залишити дитину. Усі тільки виграють!

Галина Миколаївна повільно відклала чашку.

— Оксано, а хто тобі сказав, що після виходу на пенсію я збираюся щодня доглядати за Софійкою?

— Ой, мамо, ну не починай! — засміялася донька, сприйнявши її слова за жарт.

Проте мати залишалася серйозною.

— Я не збираюся перетворюватися на безкоштовну няню.

— Але ти ж її бабуся!

— І що? Хіба це означає, що я тепер повинна працювати за графіком, тільки без зарплати та вихідних?

— Як ти можеш таке говорити? Софійка ж тебе обожнює!

— І я її дуже люблю. Але любов до онуки не означає, що відтепер усе моє життя має обертатися виключно навколо неї.

— А чим ти тоді займатимешся? — не вгамовувалася Оксана. — Цілими днями сидітимеш перед телевізором? Я б на твоєму місці раділа, що можу допомогти власній дитині.

— А я на своєму місці хочу нарешті пожити так, як давно мріяла. От вийдеш сама на пенсію, тоді й зрозумієш, чого тобі захочеться.

— Пожити для себе… — з іронією повторила Оксана. — Ну-ну.

— Тридцять п’ять років я прокидалася о шостій ранку, Оксано. Працювала, поспішала, виконувала обов’язки, поверталася додому й знову мала купу справ. Тепер хочу хоча б якийсь час прокидатися без будильника і самостійно вирішувати, чим зайнятися протягом дня.

— Господи, мамо! Та ніхто тебе силоміць не змушує! Я просто попросила трохи допомогти!

— Ти не про допомогу час від часу говориш. Ти вже вирішила, що я щодня сидітиму із Софійкою, поки ви з Романом працюєте. Це повноцінна робота, тільки без оплати й можливості взяти вихідний.

— Тобто, коли нам буде зовсім важко, ми навіть на тебе не зможемо розраховувати?

— Я не відмовляюся від онуки. Якщо виникне потреба, телефонуй, будемо домовлятися. Але не потрібно заздалегідь розпоряджатися моїм часом.

Оксана різко відсунула стілець.

— Знаєш що? Тоді й ми тобі нічого не винні! Коли тобі знадобиться допомога, навіть не думай телефонувати нам і просити приїхати!

— Оксано, не говори зопалу, — спокійно попросила мати.

Але донька вже підвелася, вийшла з кухні й грюкнула дверима.

Після тієї розмови минуло майже три тижні. Оксана не відповідала на материнські дзвінки, а сама телефонувати не поспішала. Чоловік доньки, Роман, часом телефонував Галині Миколаївні, цікавився її здоров’ям і справами. Однак розмови були короткими й трохи незручними. Він не хотів втручатися в сімейний конфлікт, а Оксана й далі чекала, що мати першою визнає свою неправоту та попросить вибачення.

Галина Миколаївна вирішила більше не нав’язуватися. У неї й без того вистачало клопотів: вона саме завершувала оформлення купівлі невеличкого будинку в селі.

Наприкінці квітня жінка сама приїхала до доньки, не попередивши про свій візит. Оксана відчинила двері, спочатку мовчки подивилася на матір, а потім усе-таки запросила її на кухню.

За чаєм Галина Миколаївна повідомила:

— Я придбала невеликий будинок у селі. Старенький, звичайно, але доглянутий і міцний. Ще трохи залишилося з документами владнати, і приблизно за два тижні зможу переїжджати.

Оксана відірвалася від телефону.

— Тобто ти вирішила, що краще копирсатися в землі, ніж проводити час із власною онукою?

— Я просто хочу пожити за містом. Мені давно подобається сільська місцевість.

— А ти подумала, скільки там роботи? Город, грядки, бур’яни! Ти ж розумієш, що сама з усім не впораєшся?

— Оксано, ну навіщо ти знову починаєш? — озвався Роман, який до цього мовчки сидів за столом. — Людина тридцять п’ять років пропрацювала. Невже вона не заслужила нарешті відпочити й пожити так, як їй хочеться?

— Який відпочинок? Вона купила будинок із земельною ділянкою! Там працювати доведеться від ранку до вечора!

— Можливо, їй подобається доглядати за садом. Це її рішення. Чому ти так переймаєшся?

— Бачиш, Романе, хоч хтось мене розуміє, — усміхнулася Галина Миколаївна.

Вона не стала пояснювати, що саме планує робити на ділянці.

— Гаразд, їдь у своє село, якщо вже так захотілося! Тільки не розраховуй, що ми приїжджатимемо й допомагатимемо тобі з городом!

— А я вас про це й не просила. Якось сама впораюся.

За два тижні Галина Миколаївна остаточно переїхала.

Будинок справді був невеликим: дві кімнати, кухня та простора веранда, де можна було проводити час навіть прохолодними вечорами. Позаду розташовувалася досить велика земельна ділянка, а неподалік, за сусідськими парканами, починався ліс.

Перші дні минули в прибиранні та облаштуванні нового помешкання. Жінка розставляла меблі, розпаковувала коробки, мила вікна, наводила лад у шафах. Коли основні справи були завершені, вона почала знайомитися із сусідами та потроху звикати до нового життя.

Лише після цього Галина Миколаївна нарешті дістала з шафи велику сумку, яку привезла із собою з міської квартири.

Оксана навідалася до матері лише один раз. Уважно оглянула будинок, зазирнула до невеликого господарського приміщення, а потім пройшлася подвір’ям.

— Ну, загалом непогано, — оцінила вона. — Якщо трохи попрацювати, можна зробити чудову дачу.

— Обов’язково зроблю, — усміхнулася Галина Миколаївна.

Перший час жінка телефонувала доньці майже щодня. Розповідала, як облаштовується, хто живе по сусідству, де розташований найближчий магазин і які місця вже встигла відвідати.

Одного разу вона розповіла, як заблукала дорогою до магазину й замість звичного маршруту вийшла до іншої вулиці. На щастя, зустріла місцеву жінку на ім’я Любов, яка не лише показала їй дорогу, а й запросила до себе на чай. Додому Галина Миколаївна повернулася з баночкою домашнього малинового варення та новим знайомством.

— Добре, мамо, — відповідала Оксана, паралельно намагаючись застебнути Софійці куртку й не впустити телефон. — А огірки вже посадила?

— Ще ні. Земля поки недостатньо прогрілася.

— Ну, дивись, не проґав час.

— Не хвилюйся, усе встигну, — спокійно відповідала мати й переводила розмову на онуку.

Згодом телефонні розмови ставали дедалі коротшими. Приблизно через місяць Оксана помітила, що мати телефонує значно рідше, але пояснила це тим, що та, мабуть, зайнята домашніми справами.

А потім телефон Галини Миколаївни взагалі перестав відповідати.

Спочатку Оксана набрала номер уранці, потім спробувала ввечері. Наступного дня повторила спробу, але почула те саме повідомлення про недоступність абонента.

— Дивно якось, — сказала вона чоловікові. — Мама вже кілька днів не бере слухавку.

— Можливо, телефон зламався або розрядився.

— Раніше вона завжди передзвонювала, навіть якщо не могла відповісти.

— А ти маєш номер когось із її сусідів? Можна було б запитати, чи все гаразд.

Оксана знайшла в телефонній книзі контакт жінки, з якою мати познайомилася після переїзду, і зателефонувала.

— Добрий день! Це Оксана, донька Галини Миколаївни. Ви мене пам’ятаєте? Скажіть, будь ласка, як там мама? Я вже кілька днів не можу до неї додзвонитися.

— Ой, звичайно, пам’ятаю! Та начебто все добре. Буквально вчора бачила її біля магазину. Тільки останнім часом вона якась незвична стала.

— У якому сенсі?

— Та майже нікуди не виходить. Я кілька разів кликала її прогулятися, навіть пропонувала допомогти з городом. А вона відмовляється, каже, що має багато справ удома. Я, чесно кажучи, не розумію, яких саме. На ділянці ж майже нічого не посаджено, грядки й досі не перекопані. Може, після переїзду втомилася? Ви б краще приїхали, провідали матір.

Оксана поклала слухавку й невдоволено подивилася на чоловіка.

— Ось тобі й сільське життя! Город не посаджений, ділянка стоїть без діла, мама цілими днями сидить у будинку та ще й телефон не вмикає. Завтра поїду й сама подивлюся, що там відбувається.

Наступного ранку Оксана вирушила до матері. Дорогою заїхала до господарського магазину, купила пару міцних рукавичок і сапку. Вона була переконана, що зараз доведеться братися до роботи й допомагати матері приводити подвір’я до ладу.

Коли донька під’їхала до будинку, перше, що впало їй в очі, — акуратно складені біля стіни дрова. Доріжки були чистими, біля ґанку не валялися ані гілки, ані сміття.

Оксана піднялася сходами й потягнула за ручку. Двері виявилися замкненими.

— Мамо! Це я! Відчиняй!

У відповідь — тиша.

Вона постукала ще раз, а потім уже почала діставати телефон, щоб зателефонувати сусідці.

І саме в цю мить за дверима почувся голос:

— Зараз, зачекай хвилинку!

За кілька секунд клацнув замок, і двері відчинилися.

На порозі стояла Галина Миколаївна. Вона мала свіжий, рум’яний вигляд, волосся було охайно вкладене, а на ній красувалася нова домашня сукня та м’яка вовняна накидка. В одній руці жінка тримала в’язання зі спицями.

— Оксано? А ти чому не попередила, що приїдеш?

— Мамо, ти де пропала? Чому телефон не працює? Я вже не знала, що й думати! Могла б хоча б передзвонити!

— Ой, доню, вибач. Телефон розрядився, а зарядний пристрій я кудись поклала й ніяк не знайду. Заходь, не стій на порозі.

Оксана зайшла до вітальні й поставила біля дверей пакет із покупками. З нього стирчала ручка сапки.

Проте щойно вона підвела очі, то завмерла від несподіванки.

Кімната була зовсім не схожа на ту, яку вона бачила під час попереднього візиту. Уздовж стін стояли коробки та великі кошики, наповнені різнокольоровою пряжею. Посеред підлоги лежала розкрита дорожня сумка, привезена матір’ю з міста, і тепер вона була доверху заповнена мотками ниток.

На дивані акуратно складені лежали в’язані пледи. На спинці крісла висіла маленька дитяча кофтинка, а на полиці стояли кілька кумедних зайців, ведмедиків та інших іграшок.

— Мамо, а це що таке? — розгублено запитала Оксана, озираючись довкола.

— Як що? В’язання, — відповіла Галина Миколаївна й знову взялася за спиці.

— Та я бачу, що в’язання! Але звідки стільки пряжі? А город де? Де помідори, огірки? Ти ж заради ділянки купувала цей будинок!

Мати спокійно подивилася на доньку.

— Це ти вирішила, що я купила його заради городу. Я тоді не стала сперечатися, бо не хотіла знову починати сварку. Мені справді хотілося переїхати за місто. Але город ніколи не був моєю головною метою.

Оксана здивовано звела брови.

— А що тоді ти планувала робити?

— Ось це, — Галина Миколаївна обвела рукою кімнату. — Я все життя люблю в’язати. Ти ж пам’ятаєш, коли була маленькою, я майже всі твої светрики, шапочки й рукавички робила сама.

— Пам’ятаю, звичайно.

— Тільки тоді на це постійно бракувало часу. Після роботи треба було готувати вечерю, прибирати, займатися домашніми справами. Я могла набрати петлі, трохи пов’язати, а потім дивилася на годинник і розуміла, що вже час лягати спати, бо завтра знову вставати о шостій. Мені давно хотілося, щоб колись я могла спокійно сидіти зі спицями хоч до півночі й не думати про те, що вранці треба бігти на роботу.

— І ти навіть не розповіла мені про це?

— А ти дала б мені договорити? — лагідно запитала мати. — Ти ж одразу вирішила, що тепер я вільна й можу повністю присвятити себе вам.

Оксана повільно пройшлася кімнатою, розглядаючи коробки з пряжею.

— То ти все це сама зв’язала?

— Авжеж. Спочатку просто дістала свої старі спиці, купила трохи ниток і почала для задоволення. Зробила плед, зв’язала кілька іграшок. Одного дня до мене зайшла Любов, та сама сусідка, яка допомогла мені знайти дорогу до магазину. Побачила моїх зайців, похвалила й попросила зв’язати комплект для своєї онучки. А потім сфотографувала мої роботи й виклала їх у місцеву групу. Так і з’явилися перші замовлення.

Галина Миколаївна взяла зі столу планшет і відкрила сторінку, на якій були розміщені фотографії її виробів.

Оксана почала гортати зображення. На екрані з’являлися дитячі комплекти, пледи, м’які іграшки, шарфи, кардигани та светри з різноманітними візерунками. Під кожною фотографією був короткий опис і вказана вартість.

— Мамо, це справді дуже гарно! Я навіть не знала, що ти таке вмієш робити.

— Та нічого особливого, просто давно люблю цю справу. Ось цей кардиган замовила жінка із сусіднього села. А цих зайців попросили одразу шість штук для дитячого центру. Тепер мені пишуть прямо на планшет, тому я й не помітила, що телефон розрядився. Останнім часом майже всі замовлення обговорюю тут.

— Тобто ти ще й гроші на цьому заробляєш?

— Трохи заробляю. До пенсії виходить непогана надбавка. Частину грошей відкладаю. Хочу придбати зручне крісло й хорошу лампу, бо надвечір очі втомлюються, та й спина після кількох годин роботи дається взнаки.

Оксана повернула планшет на стіл і присіла на край дивана.

— Мамо, ти тільки не думай, що я навмисно хотіла тебе образити. Нам із Романом справді нелегко. Іноді я просто не розумію, як усе встигнути. Робота, дитина, домашні справи… Постійно доводиться щось переносити або від чогось відмовлятися.

Галина Миколаївна сіла навпроти доньки.

— Я все це розумію, Оксано. Сама колись була молодою мамою й добре пам’ятаю, як непросто поєднувати роботу з вихованням дитини. Але я теж маю право на власне життя. Не хочу знову будувати кожен свій день за чужим розкладом. Я не проти допомагати вам, коли є така можливість. Просто хочу, щоб мене спочатку запитували, а не вирішували все за мене.

Оксана нічого не відповіла. Її погляд зупинився на найближчій коробці, з якої визирав маленький білий рукав із вишитою квіточкою.

Вона потягнула за нього й обережно витягла дитячу кофтинку. Річ була зовсім маленькою, а тканина на згинах уже трохи пожовкла від часу.

— Ти досі її зберігаєш?

— Звичайно. Це ж твоя перша кофтинка. Як я могла її викинути?

Оксана приклала кофтинку до себе. Вона була настільки маленькою, що навіть не діставала доньці до ліктя. Жінка несподівано засміялася, а за мить притулилася до материного плеча.

— Пробач мені, мамо. Схоже, ми справді забули, що в тебе теж є свої бажання. Усе тільки й думали про те, як нам буде зручно.

— Ну годі, доню, — Галина Миколаївна лагідно погладила її по спині. — Просто я хочу мати трохи особистого простору й можливість займатися тим, що мені подобається. Давай більше не сваритимемося через це.

Вони ще довго сиділи у вітальні та розмовляли.

Цього разу Оксана вже не запитувала про грядки й огірки. Натомість їй стало цікаво, звідки мати замовляє пряжу, як обирає кольори, скільки часу витрачає на великий светр і чи складно робити іграшки з дрібними деталями.

Галина Миколаївна охоче все пояснювала, показувала різні візерунки й розповідала про свої замовлення.

Раптом Оксана помітила на полиці маленького зайчика в жовтій сукенці. Іграшка була акуратно зв’язана, а на сукенці вишита літера «С».

— Мамо, а цей зайчик для Софійки?

— Звичайно, для неї. Хотіла закінчити до дня народження. Тільки ще думаю, чи варто пришивати до сукенки маленький бантик.

— Їй обов’язково сподобається! Вона обожнює такі іграшки.

— Тоді передай їй, що бабуся скоро приїде в гості. Погуляємо разом, поп’ємо чаю. А якщо захоче, покажу їй, як в’язати. Звісно, поки що на товстих спицях і з великою пряжею.

— Вона буде в захваті! — усміхнулася Оксана.

Перед від’їздом донька залишила матері свій зарядний пристрій і допомогла поставити телефон на зарядку. Пакет із рукавичками та сапкою вона забрала й віднесла до господарського приміщення.

— Нехай лежить, — сказала Галина Миколаївна. — Раптом колись знадобиться.

У наступні тижні Оксана кілька разів приїжджала до села разом із Софійкою. Дівчинка швидко освоїлася в бабусиному будинку й щоразу знаходила щось цікаве серед різнокольорових клубків та готових іграшок.

Одного разу разом із ними приїхав і Роман. Він привіз велику коробку з меблевого магазину й до самого обіду збирав для тещі нове зручне крісло. Оксана тим часом розпакувала високу настільну лампу, яку вони придбали для її робочого місця.

Шестирічна Софійка з цікавістю розглядала бабусині вироби, вибирала кольори ниток і розпитувала, як із звичайного клубка виходять такі красиві речі.

Одного разу дівчинка попросила навчити її тримати спиці.

Галина Миколаївна дістала товсті дерев’яні спиці, які заздалегідь приготувала для маленької помічниці, та поклала перед нею м’яку рожеву пряжу.

Зайчик у жовтій сукенці, якого бабуся подарувала Софійці на день народження, став улюбленою іграшкою дівчинки. Вона навіть брала його із собою в ліжко. А згодом кілька її подружок, побачивши зайчика, теж захотіли собі таких. Так у Галини Миколаївни з’явилися нові замовлення.

— Ну що, будемо вчитися? — усміхнулася бабуся, сідаючи поруч з онукою.

Вона показала дівчинці, як набирати перші петлі, як правильно тримати спиці й пропускати нитку між ними. У Софійки то й справа зісковзувала пряжа, а петлі виходили різного розміру. Проте бабуся нікуди не поспішала й терпляче пояснювала кожен рух.

— Ось цю ниточку притримуй пальчиком. Тільки не стискай надто сильно, бо тоді спиця не зможе пройти.

— А якщо в мене нічого не вийде? — стурбовано запитала дівчинка.

— Обов’язково вийде. Просто не поспішай. Усе приходить із практикою.

Оксана сиділа неподалік і з усмішкою спостерігала, як донька старанно повторює рухи бабусі.

— Мамо, а ти зможеш наступного разу зв’язати ведмедика? Для Мишка, мого племінника. Він теж дуже любить м’які іграшки.

— Зможу, звичайно. Але спочатку ми із Софійкою маємо закінчити її шарфик.

— Чула, Софійко? Бабуся тобі ще й новий шарфик зробить!

— Рожевий! — одразу вигукнула дівчинка.

Галина Миколаївна засміялася, дістала з кошика два клубки пряжі й поклала перед онукою.

— Тоді вибирай. Подивимося, який відтінок тобі найбільше подобається.

Софійка без вагань потягнулася до найяскравішого рожевого клубка.

Бабуся задоволено всміхнулася, поправила нитку на спиці й знову показала онуці, як робити наступну петлю.

Тепер у її будинку було достатньо роботи, улюблене заняття, нові знайомі й найголовніше — можливість самостійно розпоряджатися власним часом. А зустрічі з донькою та онукою знову стали приємною подією, на яку вона чекала з радістю, а не обов’язком.

Залишити коментар