Ірина здригнулася від настирливого дзвінка телефону. На екрані ноутбука, де вона вже майже годину переглядала готелі Києва, світився список пропозицій із фотографіями номерів та цінами.
Поглянувши на дисплей смартфона, вона побачила ім’я свекрухи.
«Ну от, почалося», — подумки зітхнула жінка.
— Іриночко, дорога! — одразу почула вона схвильований голос Галини Миколаївни. — Скажи мені, це правда, що мені Людмила розповіла? Ви з Олегом до Києва зібралися? І ще й у готелі збираєтеся зупинятися?
Ірина на кілька секунд заплющила очі. Вона вже здогадувалася, до чого веде ця розмова. Залишалося тільки сподіватися, що все не перетвориться на чергові сімейні з’ясування стосунків.
— Так, мамо, ми справді плануємо поїздку, — спокійно відповіла вона. — Давно хотіли побувати в Києво-Печерській лаврі, прогулятися містом, подивитися визначні місця. Чому ні?
— Та я не розумію, навіщо вам витрачати гроші на готель! — обурилася свекруха. — У вас же там Вадим із Людмилою живуть! Власна трикімнатна квартира, місця повно. Невже рідні люди повинні платити за ночівлю, коли мають де зупинитися?
У передпокої клацнув замок, а за мить грюкнули двері. Повернувся з роботи Олег.
Ірина навіть зраділа цій обставині.
— Мамо, давай я попрошу Олега тобі зателефонувати. Він щойно прийшов, — сказала вона й, не чекаючи відповіді, завершила розмову.
Вона вийшла в коридор. Чоловік саме роззувався, поставивши робочу сумку біля шафи.
— Ти уявляєш? Твоя мама вже все знає про нашу поїздку! І Людмила теж. Звідки вони тільки дізналися?
Олег ніяково потер потилицю.
— Я, здається, сам винен. Учора Вадимові телефонував, питав про одну автомобільну запчастину. Розговорилися, я й сказав, що збираємося до Києва. Не думав, що він одразу всім розповість.
Він не встиг пояснити більше, бо телефон Ірини знову задзвонив. Цього разу на екрані висвітилося ім’я Людмили.
— Іро, привіт! — весело заговорила невістка. — Що це за новини я чую? Який ще готель? Ви що, нас за чужих вважаєте? У нас прекрасно зупинитеся. Квартира велика, усім місця вистачить.
— Людо, дякую за запрошення, але ми не хочемо створювати вам незручності. У вас робота, свої справи…
— Та які незручності? Не вигадуй! — перебила її Людмила. — Я навіть слухати нічого не хочу. Приїжджайте в п’ятницю. Вадим вас зустріне, а ми вже все підготуємо.
— Але…
— Ніяких «але»! Домовилися. Чекаємо!
Дзвінок обірвався.
Ірина повільно опустила телефон і подивилася на чоловіка.
Олег лише розвів руками.
— Ну що поробиш? Вони ж самі наполягають. Не будемо тепер сперечатися.
Ірина нічого не відповіла, але неприємне передчуття нікуди не зникло.
П’ятниця настала швидше, ніж їй хотілося.
Подружжя завантажило в багажник автомобіля кілька банок домашнього меду, варення та інші гостинці для столичних родичів. Ірина ще зранку перевірила, чи все взяли, замкнула квартиру, і вони вирушили в дорогу.
Більшу частину шляху жінка мовчала, дивлячись у вікно. За склом змінювалися поля, невеликі населені пункти, заправки й придорожні кафе.
Олег кілька разів намагався завести розмову, а потім поклав руку дружині на коліно.
— Ну не переймайся ти так. Усього три дні побудемо, а потім повернемося додому. Зате гроші на готель не витратимо. Можемо краще в якомусь ресторані повечеряти або ще щось цікаве подивитися.
— Сподіваюся, ти маєш рацію, — тихо відповіла Ірина.
Чомусь їй здавалося, що заощаджені на проживанні гроші ще доведеться витратити, причому зовсім не так, як вони планували.
Біля під’їзду їх уже чекав Вадим. Він був дуже схожий на Олега: ті самі риси обличчя, густі брови й манера говорити. Щоправда, молодший брат був нижчим і кремезнішим.
— О, нарешті! — вигукнув він, побачивши автомобіль. — А ми вже думали, що ви десь дорогою зупинилися надовго. Ну, давай обійму, брате!
Чоловіки привіталися, після чого Вадим допоміг занести сумки.
— Людмила вже стіл накрила. Мама теж у нас, так що сьогодні всі разом повечеряємо.
Ірина на мить здивувалася, почувши про свекруху. Вона не знала, що Галина Миколаївна теж перебуває в Києві, але вирішила поки що нічого не питати.
У невеликому ліфті жінка мимоволі роздивлялася діверa.
За останні пів року Вадим помітно змінився. Під очима залягли зморшки, у волоссі з’явилося більше сивини, а сам він мав якийсь втомлений вигляд.
«Мабуть, багато працює», — подумала Ірина.
Двері квартири відчинила Людмила. Вона зустріла гостей у домашньому одязі та фартусі, привітно посміхаючись.
— Проходьте, не стійте на порозі! Як доїхали? Не втомилися? Давайте речі сюди. Зараз повечеряємо, а потім чай питимемо.
Після цього вона повернула голову в бік кімнати.
— Мамо, вони вже приїхали!
З кімнати неквапливо вийшла Тамара Іванівна — мати Людмили. Це була повна жінка з коротко підстриженим волоссям і постійно невдоволеним виразом обличчя.
— Ну, нарешті, — промовила вона замість привітання. — А то я вже думала, що ви сьогодні взагалі не доїдете.
Ірина обмінялася поглядом з Олегом. Чоловік ледь помітно насупився, але промовчав.
Гостей розмістили у вітальні. Там стояв великий розкладний диван, поруч — журнальний столик із газетами, а вздовж стіни тягнулася масивна меблева стінка з телевізором.
Нічого незвичайного. Звичайна міська квартира, у якій просто жили люди зі своїми звичками.
Під час вечері Людмила майже не замовкала. Розповідала про роботу в банку, колег, керівництво та клієнтів. Вадим час від часу вставляв кілька слів, а Тамара Іванівна спокійно їла пельмені, лише зрідка поглядаючи на гостей.
Коли всі вже закінчили вечеряти, вона відклала виделку й запитала:
— А ви на скільки до нас приїхали?
— На три дні, — відповіла Ірина. — У неділю вранці плануємо повертатися додому.
— І все? — здивувалася Людмила. — Та залишайтеся хоча б на тиждень! Що ви так поспішаєте?
— У нас теж є справи, — пояснив Олег. — Та й не хочемо вас надовго обтяжувати.
— Ой, знову почалося! — махнула рукою Людмила. — Я ж сказала, що місця вистачить.
Вечір затягнувся. Людмила згадувала старі сімейні історії, розпитувала про знайомих, цікавилася справами родичів. Ірина ввічливо підтримувала розмову, хоча дедалі більше хотіла відпочити.
Лягли спати вже досить пізно.
Розкладний диван виявився незручним. Ірина довго не могла знайти положення, у якому не затікала б спина. За стіною було чути, як голосно хропе Тамара Іванівна, а десь на кухні періодично вмикався холодильник.
Жінка переверталася з боку на бік і думала, що, мабуть, усе-таки даремно погодилася на цю гостинність.
Ранок почався о сьомій.
Двері вітальні відчинилися, і всередину зайшла Людмила з феном у руках.
— Ой, ви ще спите? — здивувалася вона, хоча було очевидно, що гості щойно прокинулися. — А я думала, ви вже встали. Я завжди тут волосся сушу, бо у ванній мені незручно.
Не дочекавшись відповіді, вона ввімкнула фен на повну потужність.
Ірина сіла на дивані, намагаючись остаточно прокинутися.
За кілька хвилин у дверях з’явилася Тамара Іванівна в домашньому халаті.
— Ви вже не спите? Добре. А то мені за чверть години серіал починається. Треба телевізор увімкнути.
Ірина мовчки подивилася на годинник.
Вона починала розуміти, що ці три дні будуть значно довшими, ніж здавалося.
Ближче до обіду стало зрозуміло, що відпочити в чужій квартирі навряд чи вдасться.
Тамара Іванівна влаштувалася перед телевізором і, здавалося, зовсім не збиралася звідти вставати. Вона перемикала канали, коментувала новини, а потім раптом звернулася до Ірини:
— А може, ви нам суп якийсь приготуєте? Бо останнім часом усе на бутербродах перебиваємо. Так не годиться.
Ірина на мить завмерла.
Вона приїхала до Києва не для того, щоб проводити відпустку біля чужої плити. Але сперечатися через таке дріб’язкове прохання теж не хотілося.
— Добре, — коротко відповіла вона й пішла на кухню.
За спиною почулося задоволене бурмотіння Тамари Іванівни.
Ірина дочекалася, поки чоловік зайде до неї, і тихо сказала:
— Олеже, ходімо до магазину. Якщо вже готувати, то треба купити продукти. У них, схоже, холодильник майже порожній.
Чоловік зазирнув усередину й невдоволено зітхнув.
— Ходімо.
У супермаркеті вони набрали повний кошик: м’ясо для борщу, картоплю, буряк, моркву, капусту, зелень, сметану та продукти для салату.
На касі Олег дістав гаманець і почав рахувати гроші.
— Дивна якась ситуація, — тихо промовив він, коли вони вийшли з магазину. — Приїхали до родичів у гості, а купуємо продукти, наче збираємося тут господарювати.
— Ти хотів сказати, що нас потроху перетворюють на безкоштовну робочу силу? — запитала Ірина.
Олег нічого не відповів, але за його виразом обличчя було зрозуміло, що він думає так само.
Увечері Ірина вже накривала на стіл. Вона приготувала борщ, салат і ще кілька простих страв.
Саме тоді з роботи повернулися Вадим із Людмилою.
— Ого, як смачно пахне! — вигукнув Вадим, заходячи на кухню. — Це що, борщ?
— Так, Ірина приготувала, — озвалася з кімнати Тамара Іванівна. — Тільки трохи гострий вийшов. Я ж таке не дуже люблю.
Людмила спробувала салат і відразу скривилася.
— А мені здається, що солі замало. Але нічого, можна й так поїсти.
Ірина стояла біля плити, тримаючи в руках кухонний рушник. Вона відчула, як напружилися щелепи.
«Спокійно. Ще трохи потерпи», — сказала вона собі.
Олег помітив її настрій і мовчки підійшов ближче.
Він теж уже починав шкодувати, що вони не забронювали готель.
Наступного дня подружжя все-таки вирішило присвятити час прогулянці містом.
Вони з самого ранку зібралися й поїхали до Києво-Печерської лаври. Ірина давно мріяла побачити це місце на власні очі. Її вразили старовинні храми, величні споруди, тиша й особлива атмосфера, яка панувала навколо.
Вони неквапливо гуляли територією, фотографувалися, розглядали архітектуру, а потім вирішили пройтися ще кількома центральними вулицями.
Додому повернулися вже надвечір. Обоє були втомлені, але задоволені.
Однак щойно вони переступили поріг квартири, стало зрозуміло, що на них чекає чергова неприємна розмова.
Людмила стояла в передпокої з таким виглядом, ніби давно чекала на їхнє повернення.
— Нарешті з’явилися! — невдоволено промовила вона. — Ви хоч могли попередити, що так пізно будете? Ми з роботи прийшли, а вдома нічого не приготовлено. Думали, що вечеря вже буде.
Ірина повільно зняла куртку.
— А що, у вас вдома немає продуктів? Чи ви самі не можете собі вечерю приготувати?
Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла подумати, чи варто їх говорити.
Людмила миттєво почервоніла.
— Ви чули?! — заверещала вона, повернувшись до чоловіка. — Ми людей у себе прийняли, місцем поділилися, а вона ще й хамить! Оце так гості!
— Людо, не треба, — спробував втрутитися Олег. — Ми ж не домовлялися, що Ірина повинна вас обслуговувати.
Але його слова потонули в загальному роздратуванні.
Вадим, який саме сидів у кімнаті, різко підвівся й жбурнув пульт від телевізора на крісло.
— Та скільки можна вже! — сердито вигукнув він. — Від ранку до вечора одні претензії! Телевізор нормально не подивишся, спокійно посидіти не можна!
Людмила ображено подивилася на чоловіка, але нічого не відповіла.
Ірина відчула, що ситуація остаточно вийшла з-під контролю.
Того вечора вона майже не розмовляла. Лягла поруч з Олегом на дивані й довго дивилася в темряву.
У голові крутилася лише одна думка: треба їхати додому. І бажано якомога швидше, поки черговий конфлікт не переріс у щось серйозніше.
Наступного ранку подружжя вирішило поснідати раніше, поки інші ще спали.
Олег уже налив собі чаю, а Ірина діставала з пакета куплені напередодні продукти, коли на кухню зайшла Людмила.
— Ой, а в нас цукор закінчився, — промовила вона, зазираючи в шафку. — Ірино, ти ж сьогодні збиралася до магазину?
Жінка здивовано підняла голову.
— Я? Ні, я такого не казала.
— Та як це не казала? — Людмила театрально звела брови. — Я ж учора тобі нагадувала. Ти ще погодилася. Щось у тебе з пам’яттю останнім часом не дуже.
— Я вперше про це чую, — спокійно відповіла Ірина.
Саме тоді на кухню зайшов сонний Вадим. Він позіхнув, налив собі води й, почувши останні слова дружини, здивовано подивився на неї.
— Людо, ти що вигадуєш? Я ж учора бачив, як ти сама десять пачок цукру на антресоль поклала. Навіщо ти кажеш, що він закінчився?
Людмила завмерла.
На її обличчі спочатку з’явилося здивування, потім невдоволення, а за мить вона почервоніла.
— Я взагалі-то не зобов’язана перед тобою звітувати! — кинула вона й швидко вийшла з кухні.
На кілька секунд запала тиша.
Ірина подивилася на Олега. Той лише похитав головою.
— Все, — тихо сказала вона. — Я більше не хочу тут залишатися. Збираймо речі. Їдемо додому.
Олег не заперечував.
За годину вони вже спускали сумки до автомобіля. Вадим допоміг занести речі, але не став їх затримувати. Людмила навіть не вийшла попрощатися.
Дорогою додому Ірина майже не говорила. Їй було прикро не стільки через незручності, скільки через те, що звичайна родинна поїздка перетворилася на суцільне випробування.
Олег теж мовчав. Лише час від часу поглядав на дружину, розуміючи, що вона переживає.
Удома на них уже чекала стривожена Галина Миколаївна.
Побачивши сина й невістку, вона одразу помітила їхній похмурий вигляд.
— Господи, що сталося? — запитала вона, виходячи назустріч. — Ви ж мали повернутися в неділю! Чому так рано? І чого обидва такі невеселі?
— Та не питай, мамо, — втомлено відповів Олег. — Краще за вечерею все розповімо.
За столом подружжя по черзі розповіло про свою поїздку: про ранні підйоми, постійні претензії, покупки продуктів, приготування їжі й останню історію із цукром.
Галина Миколаївна слухала, похитуючи головою.
— Невже таке можливо? — раз у раз перепитувала вона. — Люди ж до вас приїхали відпочити, а не хатню роботу виконувати. І що це за гостинність така?
Ірина намагалася не перебільшувати й не виставляти родичів у найгіршому світлі, але навіть від її стриманої розповіді свекруха обурювалася дедалі більше.
Коли вони вже допивали чай, у двері подзвонили.
Олег підвівся й пішов відчиняти.
На порозі стояв Вадим. Він мав стомлений вигляд, у руці тримав дорожню сумку, а на обличчі читалося сильне хвилювання.
— Можна зайти? — тихо запитав він.
— Звісно, заходь! — відповів Олег, відступаючи вбік.
Вадим переступив поріг і поставив сумку біля стіни.
— Я це… від Людмили пішов. Не зміг більше там залишатися.
Галина Миколаївна, побачивши молодшого сина з речами, аж руками сплеснула.
— Синочку! Що сталося? Невже ви посварилися настільки серйозно?
Вона підійшла до нього й обійняла.
— Та давно вже треба було зупинитися, — прошепотіла мати. — Скільки можна все терпіти й мовчати?
Вадим важко зітхнув.
— Мамо, я просто втомився. Постійно щось не так. То я не так зробив, то не те купив, то не так відповів. А після цієї поїздки я ще й побачив, як вона поводиться з іншими людьми. І зрозумів, що це не випадковість.
Усі повернулися до столу. Галина Миколаївна поставила перед молодшим сином тарілку, налила чаю й почала розпитувати, чи давно він думав про розлучення.
Спочатку Вадим відповідав неохоче, але поступово заспокоївся. Домашня атмосфера, знайомі голоси й відсутність постійних докорів допомогли йому трохи розслабитися.
Він довго дивився на чашку, а потім нарешті заговорив:
— Знаєте, я раніше навіть не замислювався над тим, наскільки все погано. Мені здавалося, що Людмила просто любить порядок, уміє заощаджувати, стежить за господарством. Думав, що це звичайні сімейні дрібниці. Але тепер розумію: справа зовсім не в економії.
Він підняв очі на брата й Ірину.
— Ви мені, можна сказати, очі відкрили. Я побачив, як вона поводиться з вами, хоча ви приїхали до нас у гості й нічого поганого їй не зробили. А скільки разів вона так само поводилася зі мною… Просто я звик і вже не звертав уваги.
— Нічого, синку, — лагідно сказала Галина Миколаївна, підкладаючи йому на тарілку ще трохи їжі. — Поживеш поки що з нами. А далі розберешся. Може, Людмила охолоне, подумає над своєю поведінкою, і ви ще зможете спокійно поговорити.
Вадим похитав головою.
— Ні, мамо. Я більше не хочу повертатися до того життя. Досить. Мені потрібно все починати спочатку.
Він на мить замовк, а потім звернувся до Ірини:
— І тобі окремо хочу подякувати. Якби не та поїздка, я, мабуть, і далі вважав би, що все нормально. А якби ти тоді промовчала й терпіла її зауваження, я б так нічого й не зрозумів.
Ірина трохи зніяковіла.
— Та я ж нічого особливого не зробила. Просто не захотіла мовчати, коли зі мною так поводяться.
— От саме, — кивнув Вадим. — Іноді треба побачити ситуацію збоку, щоб нарешті зрозуміти очевидне.
Галина Миколаївна знову обійняла сина й пообіцяла, що він може залишатися в неї стільки, скільки буде потрібно.
А тим часом у київській квартирі Людмила нервово ходила з кімнати в кімнату.
Вона ніяк не могла зрозуміти, чому Вадим так розлютився.
Ну подумаєш, попросила гостей купити цукор. Ну, трохи доручила Ірині приготувати обід. Хіба це привід влаштовувати скандал і йти з дому?
На її думку, нічого страшного не сталося. Вона просто хотіла трохи заощадити, а заодно скористатися допомогою родичів, які й так приїхали до них у гості.
«Ще повернеться», — переконувала себе Людмила. — «Куди він подінеться? У нього ж тут дім, речі, звичне життя. Подумає, заспокоїться й повернеться».
Вона навіть не поспішала телефонувати чоловікові, вважаючи, що він сам має усвідомити свою помилку.
Але ні Людмила, ні Вадим тоді ще не знали, що вже за кілька днів у житті чоловіка станеться приємна зустріч. Він познайомиться з іншою жінкою, поруч із якою вперше за довгий час відчує спокій і повагу до себе.
І тоді остаточно переконається, що рішення піти було правильним.
Адже іноді одна невдала поїздка допомагає побачити те, чого людина роками не помічала у власному домі.
Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло…