Ситуація наступна. Бачила на власні очі. В ранковому автобусі «Мукачево – Івано-Франківськ». Я підсіла у Сільці, їхала до Тячева десь о 7 годині. На одному з крісел мирно спав військовий, в навушниках. Пасажири сідають на вільні місця, з розумінням обходячи сплячого.
Водій, на диво, такий приємний, уже старший чоловік, почав підходити і збирати гроші у людей, у тих в кого квитків не було.
“Лиш би не розбудив військового”, – думаю собі.
– Цей з квитком, — пробубонів, коли проходив того чоловіка. Я видихнула.
Наступна зупинка. Підсідає ще один чоловік у військовій формі.
На зупинці в Хусті чекаємо 15 хвилин. Вийшли на вулицю. Військовий пішов до кіоску, щось розпитує. Продавчиня чемно відповідає. Але чоловік йде з пустими руками.
Тоді підходжу я, замовляю каву. Не витримала і поцікавилась:
– А що військовий хотів?
– Питав чи карткою у нас розраховуються? То я й кажу, що ні..
Мені щось у серці так кольнуло. Боляче стало.. Заходжу в автобус:
– Ви питали за картковий розрахунок?
– Я.
– Що ви хотіли купити?
– Воду.
– Ходімо. Виберете. В мене готівка є.
– Ні, я так не можу.. Мені незручно.
– Я вас прошу.. Я ж від щирого серця.
Виходимо. Він вибирає “Шаянську”.
– Каву будете?
– Ні, ні.
– Добре тоді ця вода і великий круасан — кажу до продавчині.
– Дякую.. – сором’язливо сказав військовий, коли ми вийшли.
– Це ми вам дякуємо. Ви з дому чи додому?
– Мій дім так далеко. Але зараз у військкомат, а потім таки й на малу Батьківщину, захищати..
– Ви звідки?
– З Луганська.
Зайшла у кіоску знову. Взяла такий же круасан, воду і поклала на коліна військового, що спав.
Їдемо далі. До Перемоги!
Закликаю, не забувати про наших військових! Ми повинні бути їхньою підтримкою, адже, любі мої, хто як не ми? Надихайтесь такими історіями, діліться з рідними, з друзями. Нам необхідно якомога більше говорити про допомогу військовим! Ми повинні залишатися добрими! І тоді все буде Україна!
