Моя бабуся була для мене цілим світом. Я її обожнювала. Адже колись саме вона подарувала мені тепло, прийняла, коли батькам я не була потрібна.
Мама з татом наче й не поганими людьми були. Та доки я жила з ними, спостерігала постійні сварки і навіть бійки. Щовечора в нашій квартирі бились тарілки та лунали звинувачування. Тато страшенно ревнував маму, і лише згодом я зрозуміла, що не безпідставно. Якось бабуся стала свідком всього цього і тоді сказала:
– Може я заберу до себе Настю, доки ви не налагодите стосунки?
– Ти вважаєш, що ми погані батьки? – крикнула мама.
– Та ні, просто вам час потрібен.
Тоді я переїхала до бабусі і саме в неї я нарешті дізналася, що таке нормальне щасливе дитинство. Мене любили, в усьому підтримували, оберігали. Бабуся купувала мені все необхідне, завжди робила зі мною уроки, я відразу краще навчатися почала. Згодом мама народила знову, можливо думала, що це врятує її шлюб, та це не допомогло, тато пішов. Звичайно самій з дитиною їй було не просто. Тож вона не вигадала нічого кращого, ніж забрати мене в бабусі.
Відтоді я стала нянею для молодшого брата, а також прибиральницею і кухаркою вдома. А мама після роботи займалась пошуками нового чоловіка. Це було жахливо, я нічого не встигала, почувалась нещасливою і дуже сумувала за бабусею. Врешті ненька знайшла кавалера, привела його в наш дім. Я тоді вже школу закінчила, а брат лише навчатися почав. Та сталося дещо жахливе. Вітчим почав до мене залицятися. Я розповіла все мамі, та вона не повірила, вигнала мене геть. Я навіть зраділа, спокійно повернулась до бабусі. Та було так прикро, що мама мені не вірить.
Поступово життя моє налагодилось. Навчалась в університеті, нарешті мала час на особисте. Тоді й познайомилась з Андрієм. Він був справжнім романтиком, щирим та добрим. Врешті зробив мені пропозицію. Коли я розповіла бабусі, вона так зраділа.
– Не вірила, що доживу! А так може ще онуків побачу! Житимете зі мною. Я вже давно вирішила, що квартиру тобі залишу! Навіть заповіт написала!
Мама не знала про заповіт, та коли почула, що я житиму в бабусі з чоловіком, влаштувала скандал.
– Хто тобі право таке давав? Чого це він має прийти на все готове? Йдіть і орендуйте квартиру!
– А тобі що до того? Бабуся сама запропонувала.
– Що вона розуміла, це моя квартира має бути. Так батько казав.
Насправді невідомо, що казав дідусь, адже він вже давно помер. Та бабуся не збиралась нікого слухати. Ми побралися, оселились в неї, все було чудово. Скоро я народила. Як тішилась моя старенька, що може правнука бавити. Та щастя її тривало не довго. Коли моєму синові виповнилося два роки, бабуся захворіла. Цілий рік вона лежала, я завжди була поруч, навіть на роботу з декрету не вийшла, аби її доглядати. Мама ж зовсім не допомагала. А якось вона приїхала і запропонувала:
– Треба її в хоспіс відправити. Я, як донька, маю повне право.
– Ти що? Так з бабусею не можна!
– Я хочу продати цю квартиру. Твій брат в Канаду хоче їхати і мені гроші потрібні. Тобі, звісно, теж дамо щось, не переживай.
Коли мама пішла, старенька мене покликала. Дивилась на мене очима повними сліз і попросила пообіцяти:
– Заприсягнися, що не даси їй це зробити! І що квартира буде твоя! Ніяк інакше!
– Я зроблю все, що зможу. І тебе нізащо нікуди не пущу!
Ненька й справді почала готувати документи на хоспіс. Це було жахливо. Та бабуся не дала їй втілити план, вона померла і за заповітом квартира мені дісталась. Мама тоді приїхала разом з вітчимом. Почала всі бабусині речі перебирати, шукала документи, гроші і золото.
– Ну, ти доню, хитра змія. Здурила старій голову. Не очікувала від тебе! Алея це так не залишу! Підемо в суд. І прикраси бабусині віддай.
– Їх вона мені ще за життя подарувала.
Вона кричала й сварилася. Врешті забрала якісь сервізи, текстиль і навіть дідові свічники. Таке посміховисько.
Вона подала до суду. Але й мій чоловік знайшов гарного адвоката. Тож квартира залишилась мені. Утім тепер мама всім розповідає, що я аферистка підступна. Та що зробиш. Прикро, що мій син не знає бабусю. Та що я мала зробити? Віддати нерухомість?
IrynaS
