Як я мріяла про весілля свого єдиного сина. Так чекала, що він вже приведе дівчину і вона стане мені подругою. Бог нам з чоловіком більше не дав дітей. Тому Олегу намагались дати все найкраще. Він відвідував гарну школу, мав репетиторів і займався спортом.
І повірте, нам було. Адже ми зовсім не багатії, чоловік на заводі працював, згодом через травму отримав інвалідність, я ж проста бібліотекарка. Та ми самі ходили в старому, але син мав все.
Олег закінчив економічний факультет, а тоді знайшов гарну роботу. Там і познайомився з Лесею, котра виявилась донькою директора. Зовсім не проста дівчина. А на роботу ходила, як то кажуть, для галочки.
Та син щиро покохав і надумав одружуватись. Якось він прийшов до мене і відверто сказав.
– Мамо, ти мусиш зустрітися зі мамою Лесі і обговорити весілля. Тільки не осором мене, не треба скаржитись, що грошей нема. Викрутимось.
Коли я йшла до майбутньої свахи – мені було страшно. І не дарма. Тетяна Тарасівна дістала з сумки цілу теку.
– Ось, тут майже все, що треба. Так ми прикрасимо ресторан, такий має бути кортеж, а ось флористика!
Це було наче весілля королівської родини.
– Ми так прикинули, щоб не дуже витрачатись, все ж зараз не прості часи. Весілля обійдеться приблизно у 250 тисяч гривень!
Я мало не вдавилась кавою після почутого. А вона продовжувала.
– Звісно, вартість сукні, зачіски ми оплатимо самі. Ще, як подарунок лише від нас запросимо музичний гурт.
Я все погоджувалась, як син просив, а сама не знала, що й думати. В сльозах подзвонила Олегові.
– Синку, де ж ми такі гроші візьмемо, ти що? Чому не можна зробити скромне, але гарне свято?
– Ти що, нащо я Лесі потрібен, як не можу навіть весілля оплатити?
– Але цих грошей нема!
– Нам подарують і я все поверну!
– Так немає, що повертати, бо в нас просто нема цих грошей!
– Ви можете взяти кредит.
– Та хто ж його нам дасть. В мене зарплата – копійки, а батько взагалі не працює.
– Під заставу квартири – дадуть!
– Ти що, хочеш нас на старості на дорозі лишити?
– Відразу після весілля все повернемо, ще й достроково!
Син так переконливо говорив. Врешті ми погодились. Весілля відбулося, а розмах був просто дивовижний. Я таке лишень по телевізору бачила. Після свята молоді поїхали в подорож. А я все чекала повернення, аби виплатити кредит. Та коли вони приїхали – Олег навіть не подзвонив. Я телефонувала йому, та він не відповідав. Врешті я поїхала просто до них додому.
– Синку, чому ти не відповідаєш! Треба терміново кредит віддавати, бо ми навіть перший внесок не маємо звідки платити!
– Мамо, ти розумієш. Леся проти, каже, що обпалити весілля – обов’язок батьків. І тесті такої ж думки. Я ж не можу казати, що мої бідні батьки просять гроші, що про мене подумають?
– Сину, поясни їм ситуацію!
– Не можу, та й Леся половину грошей на Мальдіви витратила. Але не переживай, я гарно заробляю, за рік ми все повернемо.
Я йшла додому в сльозах. Та чоловік мене заспокоював, казав, що ми мусимо вірити синові. А потім почалась війна. І раптом сталося те, чого ми зовсім не очікували. Почалась війна. Я дзвонила синові, а він знову не відповідав. А потім мені прийшло повідомлення.
– Мамо, тесть вирішив, що нам усім краще виїхати з країни. Скоро наберу!
Подзвонив він через тиждень. З Австрії. Та сказав, щодалі вони хочуть в США летіти.
– Коли ж ти гроші повернеш?
– Все зараз так не стабільно, дорога кожна копійка. Та я чув, що через війну банки не зніматимуть кошти.
– Синку, але як ти міг так поїхати, навіть не попрощавшись?
– Не драматизуй, це ж не назавжди, а лише доки війна.
Словами не передати, як я розчарувалась. З нас справді спочатку не стягували виплати. А тоді почали. Ще й відсотки стягували величезні. А ціни росли страшенно. Я дзвонила синові, та він все стверджував, от-от допоможе. А тоді чоловік сказав:
– Ми мусимо продати квартиру і повернути борг!
– Але де ж ми жити будемо?
– У нас залишаться гроші на якусь хатинку на околиці. Ми ж завжди хотіли на старості на природі жити.
Врешті я погодилась. Ми продали квартиру, розрахувались з банком і купили стару хатинку на околиці. Ще й на косметичний ремонт гроші залишилися. Так, умови там не найкращі та на роботу далеко їхати, але все ж це краще, ніж нічого. Олег зовсім не дзвонив, йому байдуже було, як ми справляємося. А нещодавно об’явився, хтось йому сказав, що ми не живемо в квартирі.
– А чого ви переїхали?
– Довелося. Не могли борг повернути, а відсотки набігали.
– І що, через три тисячі доларів квартиру продавати? Не могли десь позичити?
– Не могли. Ми так вирішили.
– Як ви могли продати квартиру, не повідомивши мені? Вона ж мала мені залишитися!
– Знаєш що синку, а так тобі й будинок це не залишиться. Ти поїхав, нас покинув, ще й в боргах.
– Кому ж будинок віддасте?
– Тому, хто нас доглядатиме!
Я кинула трубку. Не знаю, чи зможу колись пробачити синові цей вчинок. Та найнеприємніше, що він ще й обурюється. Хіба ж так можна?
IrynaS