— Тобі вже сорок дев’ять, Олено. Сорок дев’ять! Я хочу жити, а не доглядати за жінкою, яка давно перестала мріяти. Олена поставила на стіл тарілку з гарячими сирниками й кілька секунд просто дивилася на чоловіка. Не на його обличчя. На руки. На те, як він крутив між пальцями ключі від автомобіля. Ключі від машини, яку … Читати далі
— Людмило, тільки не починай знову. Минулого разу після твоїх «планів» вони мало не посварилися назавжди. — А мені що, чекати, поки він остаточно забуде, що в нього є мати? — Але ж ти сама створюєш ці сварки! — Нехай. Зате після кожної сварки він згадує про мене. Я стояла в коридорі з коробкою домашньої … Читати далі
Чоловік навпроти навіть не здригнувся. — Не твою. Сімейну. — Сімейну? — перепитала вона, і в її голосі з’явилася коротка, майже небезпечна тиша. — Цікаво. А гроші за неї теж стали сімейними? Віктор відвів погляд. — Не починай, Олено. Мамі зараз важче, ніж нам. Їй потрібні гроші. Олена кілька секунд просто дивилася на чоловіка. Потім … Читати далі
Ніна Степанівна вийшла з-за завіси, повільно повернулася перед дзеркалом і поправила на плечі довгі сережки. На ній була сукня кольору шампань. Вузька. Блискуча. З відкритою спиною. І з таким довгим хвилястим шлейфом, що продавчиня вже двічі мало не наступила на нього. Артем подивився на матір. — Ти чудово виглядаєш. — От бачиш, Ірино? — одразу … Читати далі
Марина завмерла біля кавомашини. У руках вона тримала чашку, з якої щойно мала перелити лате в паперовий стаканчик. Піна хитнулася через край і крапля молока впала на дерев’яну стільницю. Вона повільно підняла очі. Біля столика стояла Віра Степанівна. Жінка, яка колись називала її «дівчинкою без перспектив», а після розлучення ще довго приходила до її нового … Читати далі
— Ти серйозно це зараз сказав? — тихо перепитала Віра, дивлячись на чоловіка через стіл. — Абсолютно серйозно, — Максим навіть не намагався пом’якшити тон. — Моя мати мала рацію від самого початку. Ти завжди була для мене тимчасовим варіантом. Зручною жінкою, яка тримала на собі побут, поки я будував кар’єру. Віра мовчки дивилася на … Читати далі
Віктор сказав це майже буденно, застібаючи блискавку на спортивній сумці. Оксана стояла біля кухонного столу й тримала в руках чашку, яку щойно витерла після вечері. Вона не відповіла. Не стала переконувати. Не побігла за ним у коридор. Не сказала звичного: — Вікторе, почекай, давай спокійно поговоримо. Він сам цього не очікував. Чоловік узувся, взяв ключі … Читати далі
Мар’яна спочатку навіть усміхнулася. Вона стояла біля кухонного столу з чашкою чаю в руках і чекала, що чоловік зараз розсміється та скаже, що пожартував. Але Тарас не жартував. Він спокійно гортав щось у телефоні, ніби щойно повідомив їй абсолютно звичайну річ. — Я не зрозуміла, — повільно перепитала Мар’яна. — Які саме гроші? — Усі … Читати далі
Віра Степанівна вимовила це так буденно, наче не виганяла людину з дому, а повідомляла про зміну графіка прибирання. Вона переступила поріг без дзвінка, хоча ключів від цієї квартири їй ніхто ніколи не давав. У руках свекруха тримала дві великі картонні коробки, а за спиною волочила ще одну сумку на колесах. Ірина, яка саме виносила з … Читати далі
— Я не виставляла твоє щастя, тату. Я виставила з власного дому людину, яку ти поселив там без мого дозволу. Ігор Степанович завмер посеред кухні. Ще хвилину тому він кричав так, що, здавалося, здригалися навіть стіни. А тепер раптом замовк, ніби вперше почув не свою доньку, яку звик перебивати й повчати, а зовсім чужу людину. … Читати далі