Подаємо мовою оригіналу:
Купе. На нулі. Моліться
Я їхала поїздом із Дніпра до Львова. У купе, крім мене, їхали дві жінки.
– От і добре, – тільки встигла подумати. Та буквально одразу зайшов чоловік і перегаром наповнився й до того невеликий простір.
– Дівчино, а як Вас звати? А чай хочете? А їсти?
Я відрізала його спроби поспілкуватися.
«Ох і поїздка на мене чекає», – уява стала нав’язувати свій сценарій.
Через час затих. Світло вимкнули. Та тиша – ненадовго. Чоловік марив.
І стогін і шепіт, і бурмотіння, і слова… Про війну. Про сім’ю. Про побратимів…
Серце здавило
– Тихіше, тихіше, – говорила йому тихенько. Як синові казала, коли малий кричав уночі після дев’яти місяців війни.
– Тихіше. Спіть, спіть…
А вранці він вибачився. Пропонував свою ковбасу та сир.
– Пригощайтеся. Накупив. Додому їду у Західну Україну. А хавати не хочеться. Випив вчора. Вибачте
– То Ви на нулі служите?
– Так. З березня 22
– До своїх їдете?
– Так. Вперше за майже два з половиною роки дали 13 діб. – Чоловік відповідав коротко. Швидко.
Можна було й по його говору пізнати із якого він регіону України.
– Не шкодуєте, що пішли воювати?
– Ні. Хоча й не служив раніше.
І розговорився…
– Ми їх на початку стримували. На ентузіазмі йшли. Проте зараз нічого не можемо. Нема чим. Я мінометник. Щоб мені працювати, мені потрібні міни. А їх нема.
– Що мені робити? – питаю старших.
– Спостерігай, – відповідають.
– У нас вісім мін. А в них по сорок… За один раз випускають. Але вони труси. Хоч і країна велика.
А наші хлопці сміливі.
Він казав, що важко їм, і що немає допомоги. І що, коли ти поранений, ти вже ніхто. До тебе нема інтересу. Але додому не відпустять. Він говорив. Ми слухали. А я сиділа на верхній полиці і ревіла.
– Мені 39 років. А я моря ще не бачив, – говорив далі боєць.
– А я ось на Середземному вже побувала, – в унісон йому промовила жінка років 65-ти.
– Мало зі старих залишилося. Зі мною лише вісім. Мене ось контузило, – розповідав далі чоловік.
– Відпустять додому?
– Ні. Що ви. «Будемо служити до останнього українця», – сказав, наче відчеканив, завчену фразу.
Чоловік говорив і що на нулі він лише по 15 діб. А от був би по 30, тоді платили б більше. А у нього двоє дітей: 12 та 14.
Дружина все дзвонила йому. І чути було її стривожений голос.
А він казав, що втомилася вона з дітьми і що тяжко їй самій. І що свекруха вже не ходить. І він один у них залишився годувальник.
– Як довго ще війна буде?
– Довго.
Жінки ставили запитання. А він, схиливши голову, відповідав.
– А до Дніпра дійдуть?
Я притихла. Бо сама з Дніпра. Народилася тут, виросла та все життя провела до війни.
– Дійдуть.
– Думаєте?
– Якщо допомога не прийде до нас, дійдуть і до Києва
– Що не дзвониш? – Тишу в купе розрізав телефонний дзвінок.
Жіночий голос знову чувся зі слухавки.
Чоловік розмовляв. Жінки мовчали. Я ревіла. Тихо. Щоб не помітно було
А всередині була буря емоцій: тривога і злість і ревнощі і відчайдушне бажання тої ж миті зателефонувати своїм дівчатам з молитовної групи і сказати вкотре:
Не полишайте молитви.
Нам не можна зупинятися вірити та молитися.
Не можна переставати плести сітки для хлопців.
Не можна переставати донатити. Не можна переставати вірити у хлопців.
Не можна забувати, що ми – їх тил. Що те, що ми можемо – молитися і вірити в них і допомагати їм, чим можемо – це не лише наш обов’язок – це наш фронт та наша передова. Розумієте, дівчата?
… Багато може посилена молитва….
