Аліна Тимчук вже 15 років живе в Італії, доглядає сеньйорів. Цього разу — маму того самого італійця. Вона глянула на нього спокійно і відповіла:
— А що буде? Буде те, що відбувається в моїй країні. Ти ж пам’ятаєш, як минулого року ти мені постійно казав: віддавайтеся, все віддавайте, бо через вас криза в Європі, все дорожчає, економіка падає. Мовляв, ми Росію не переможемо — краще здатися.
Італієць замовк. Аліна продовжила тихо, але твердо:
— Знаєш що, дорогенький? Якщо щось почнеться тут — ви й справді здаметесь.
— Як? — розгублено спитав він.
— А як ти хотів би по-іншому? Щоб Україна здалася? Чим ви від нас відрізняєтесь? Прийдуть до вас — і ти підпишеш документи на фабрику, на маєтки, і віддаси все тим, хто прийде воювати. Ми — сильна нація. Ми витримаємо. А ви думайте, що будете робити у вашій країні.
Він опустив очі, підпер голову долонею і виглядав засмученим.
Аліна не зупинилася:
— Чому ти такий зажурений? Ти ж радив нам усе віддати. То сам так і зробиш. Ти знаєш, скільки людей у нас лишилися без домівок? Скільки героїв віддали життя? Яких молодих хлопців і дівчат поховано на наших цвинтарях? Ми боремося. А ти нам пропонуєш капітулювати. Коли настане ваш час — а він колись настане — ви й самі будете здаватися, так, як радите нам. Подивіться на мою країну: вона миється кров’ю, її топче ворог. Ми нікуди не йшли й нікого не поневолювали. Ми захищаємо своє. Україна була, є і буде.
