Я завжди відчувала, що Артур – брехливий і слизький тип. Та моя донька його обожнювала. Дивилась на нього, наче на якесь божество. Це мене просто дратувало. Я намагалась їй натякнути, що варто тверезо оцінювати хлопця, та хто мене слухав.
– Мамо, ти не розумієш, він – ідеальний. Гарно заробляє, амбітний і мене кохає.
– Доню, не буває ідеальних.
Я радила їй зачекати з заміжжям. Та вже за місяць Настя зізналась, що вагітна й вони скоро розпишуться. Згодом молоді оселились на квартирі в іншому кінці міста. Саме тому бачились ми вкрай рідко. Після народження онука донька скаржилась, що їй дуже важко. Я хотіла допомогти, та їздити так далеко не могла. Я все ж далеко не молода.
– Настусю, переїжджайте до мене. Я буду поруч! Що з твого Артура, він завжди на роботі, а я допомагатиму!
Довго вона вмовляла зятя, та врешті він погодився. Та й в мене квартира велика, простора, це ж справді гарна можливість зекономити. Часи все ж не прості.
Молоді переїхали. Я в усьому їм допомагала. Та водночас переконалась – Артур не та людина, котра може зробити мою доньку щасливою. Він увесь час пропадав на роботі, з дитиною не допомагав. Але постійно замилював Насті очі. Він увесь час казав компліменти, дарував квіти й подарунки. Донька тішилась і не помічала відсутність коханого. А я ж мовчати не могла.
– Я наскрізь тебе бачу! Мене квітами тобі не задобрити. Рано чи пізно донька зрозуміє, хто ти є.
– Як будете Настю проти мене налаштовувати – ми переїдемо, – погрожував зять.
Та якось стався інцидент, котрий змінив все. Я домовилась з подругою, що вона продасть мені мед. Поїхала за ним в інший район міста. Сіла на лавку, поруч із дорогим готелем і чекала. І раптом побачила знайоме обличчя. З готелю виходив Артур. Він пристрасно обіймав і цілував довгоногу брюнетку.
– Ану, стій! – гукнула я. Артур побачив і злякався.
– Як ви тут опинилися? – налякано спитав.
– Я завжди знала, що ти брехливий. Шкірою це відчувала. Усі ці концерти з квітами й улесливими словами.
Дівчина дивилась на мене великими очима, й нічого не розуміла.
– Що за божевільна, Артурчику?
– Я тобі зараз дам, божевільну! Я мати його дружини й бабуся доньки.
Дівчина зірвалась і сіла в таксі. Артур почав благати.
– Не кажіть Насті! Не руйнуйте наш шлюб.
– Чого це? Вона варта кращого! А ти як гуляв, так і будеш далі!
– В мене є для вас пропозиція. Присягаюся, буду вірним надалі, жодних романів на стороні, додому повертатимусь о 17 годині. Лиш не кажіть Насті.
– Я їй добра хочу, а не такого, як ти.
– Вона мене кохає, та й я її теж. Хочете я вам щомісяця платитиму за мовчання! Лиш не руйнуйте наш шлюб. Подумайте про дитину.
Я пішла геть й нічого йому не сказала. Вирішила поки нічого дочці не казати. Хоча почуваюсь так, наче її зраджую. Скажіть, як вчинити правильно? Чи можна такій людині довіряти? Чи варто йти йому брехуну назустріч?
