Взявши доньку за руку, а вільною рукою підхопивши невелику валізу з речами, Оксана йшла сільською вулицею в бік автобусної зупинки. Вона вирішила поїхати рано-вранці, поки Дмитро ще не повернувся з риболовлі.
Прощатися з ним не хотілося. Та й пояснювати щось було вже зайвим.
За ці два дні вона остаточно зрозуміла: перед нею зовсім не та людина, заради якої варто боротися за стосунки. Чоловік, який так красиво говорив про кохання, виявився нездатним навіть захистити її від образ власної матері.
А колись усе починалося зовсім інакше.
Дмитро буквально не давав Оксані проходу. Наполегливо залицявся, телефонував, шукав зустрічей і постійно повторював, що закохався в неї по-справжньому. Казав, що не уявляє свого життя без неї та її чотирирічної донечки Марійки.
Він тоді навчався на останньому курсі інституту, коли вони познайомилися. Оксана була старша за нього трохи більше ніж на три роки, але Дмитра це зовсім не бентежило. Він так захопився цією жінкою, що, здавалося, більше нікого навколо не помічав.
Уже за три місяці після знайомства вони почали жити разом у квартирі Оксани.
Дівчина спочатку не поспішала з висновками, але наполегливість Дмитра, його увага до Марійки та постійні розмови про спільне майбутнє поступово розтопили її обережність.
Одного вечора, коли вони вечеряли на кухні, Дмитро радісно повідомив:
— Оксаночко, ще місяць — і я отримую диплом! А потім ми з тобою поїдемо до моїх батьків у село. Познайомлю тебе з усією родиною. Представлю всім як свою майбутню дружину. Ти ж не проти?
— Звичайно, поїдемо, — усміхнулася Оксана. — Сподіваюся, твої батьки добре мене приймуть.
— Та ти навіть не сумнівайся! Мама в мене гостинна, любить гостей. Тато теж буде радий. Вони давно хочуть із тобою познайомитися.
Оксана повірила його словам. Їй хотілося, щоб усе склалося добре. Адже якщо чоловік говорить про шлюб і спільне майбутнє, природно сподіватися, що його рідні зможуть прийняти обраницю.
Дмитро народився й виріс у невеликому селі. Там мешкали майже всі його родичі. По сусідству з батьківським будинком жила й Ірина — дівчина, яка знала його з дитинства та давно мала до нього почуття.
Неподалік від сина Сергія жив і дід Дмитра, Григорій. Старенький часто навідувався до родини, особливо коли хотів попаритися в лазні. Його власна давно занепала, а будувати нову не було потреби. Дружини вже кілька років не було серед живих, і дідові залишалося лише доживати свій вік, доглядати господарство та час від часу навідувати могилу коханої на пагорбі за селом.
Про приїзд онука Григорій дізнався напередодні від сина. Сергій розповів, що Дмитро закінчив інститут, уже влаштувався на роботу в місті й нарешті приїде додому. Причому не сам, а з дівчиною, з якою збирається одружитися.
Дід щиро зрадів новині. Вирішив, що час онукові створювати власну родину.
А от його невістка, Зінаїда, сприйняла звістку зовсім інакше.
Коли Григорій зайшов до них у двір, жінка була в поганому настрої. Спочатку він подумав, що вона знову посварилася із Сергієм. Навіть хотів поговорити із сином, щоб той не засмучував дружину. Але потім передумав.
Зінаїду він знав давно. Жінка мала непростий характер, любила, щоб усе було по-її, а якщо щось ішло не за планом, могла кілька днів ходити насуплена й ні з ким не розмовляти.
Побачивши свекра, вона сама почала розмову:
— Привіт, діду. Ти вже чув, що наш Дмитрик зібрався одружуватися? Завтра приїде зі своєю нареченою.
— Чув, Сергій учора розповів. Ну й добре. Хлопець виріс, інститут закінчив, працювати почав. Пора й сім’ю створювати, — спокійно відповів Григорій.
— Та ти спочатку дізнайся, на кому він зібрався одружуватися! Вона ж старша за нього на три роки. І дитина в неї вже є, чотирирічна! Ну скажи мені, навіщо йому така жінка?
— А що тут такого? Якщо любить, то нехай одружується.
— Любить! — обурено пирхнула Зінаїда. — Він узагалі нікого слухати не хоче. Наче в селі дівчат немає. Он Іринка поруч живе. Гарна, молода, роботяща, медсестрою в нашому медпункті працює. Ми її з дитинства знаємо. А тут привіз якусь міську жінку з чужою дитиною!
— Зінаїдо, не втручайся. Це його життя, нехай сам вирішує, з ким йому бути.
— Легко тобі говорити! А ти подумав, від кого в неї та дитина? Хто її батько? Чому вона сама залишилася? Невідомо, що там за історія. Навіщо нашому хлопцеві чужі проблеми? Він ще молодий, міг би знайти собі нормальну дівчину, народити власних дітей.
— Він і так зможе мати своїх дітей, якщо захоче. А Марійка тут до чого? Дитина ж ні в чому не винна.
— Ой, діду, ти нічого не розумієш! — відмахнулася Зінаїда. — Вона, мабуть, тільки й чекала, щоб такого хлопця собі знайти. Він із вищою освітою, роботу має. А сама вона хто? Теж, мабуть, нічого особливого.
— Не суди людину, поки не познайомилася з нею, — спробував заперечити Григорій.
Але невістка вже не хотіла його слухати.
Зінаїда кілька днів не могла заспокоїтися. Її дратувала сама думка, що син привезе додому жінку з дитиною, а вона змушена буде називати її невісткою. Особливо прикро було через те, що поруч жила Ірина. Саме таку дівчину Зінаїда хотіла бачити дружиною свого сина.
Зрештою вона вирішила, що не влаштовуватиме жодного особливого прийому. Не готуватиме святкового столу, не демонструватиме радості й узагалі не намагатиметься приховати свого невдоволення.
Нехай ця міська панянка відразу зрозуміє, що тут на неї ніхто не чекав.
Мовляв, не треба було так швидко захоплюватися її сином і думати, що тепер уся родина має радіти.
Гості приїхали ближче до вечора. Дорога втомила і Оксану, і Марійку, але настрій у них був хороший. Дмитро, навпаки, світився від щастя. Він давно не бував удома, скучив за батьками, дідом, знайомими місцями й навіть за звичайною сільською тишею.
Коли машина зупинилася біля батьківського двору, він першим вискочив назовні, підхопив валізу й побіг до дверей.
Зінаїда відчинила будинок.
— Синочку! Дмитрику! Нарешті! Як же ми за тобою скучили!
Вона міцно обійняла сина й довго не відпускала. Оксана з донькою стояли трохи позаду, чекаючи, коли їх помітять і привітають.
— Ну що, тепер ти в нас дипломований спеціаліст! — радісно промовила мати, розглядаючи сина. — Яка ж я горда!
Потім вона нарешті перевела погляд на Оксану.
— А це, значить, твоя супутниця?
— Мамо, це Оксана. А це її донечка Марійка. Я тобі про них розповідав.
— Ага, — коротко відповіла Зінаїда.
Дмитро озирнувся.
— А де тато? Дідусь уже прийшов?
— Вони в лазні. Давно пішли, чекали на тебе.
Зінаїда знову звернулася до сина, ніби інших людей у передпокої взагалі не існувало. Потім усе-таки повернулася до гості й холодно промовила:
— То це ти та сама Оксана, про яку Дмитрик нам розповідав? Ну, проходьте вже. Руки помийте. Дмитре, покажи їм, де що в нас.
Оксана відразу відчула неприязнь. Жодного теплого слова, жодної усмішки. Навіть звичайного привітання від господині будинку вона не дочекалася.
Дмитро, схоже, або не помічав поведінки матері, або не хотів її помічати. Він узяв Оксану за руку й повів разом із Марійкою до своєї кімнати.
Невдовзі повернулися із лазні Сергій та дід Григорій.
На відміну від Зінаїди, чоловіки зустріли гостей дуже привітно. Сергій обійняв сина, потім познайомився з Оксаною та присів навпочіпки, щоб привітатися з маленькою Марійкою. Дід Григорій теж щиро зрадів онукові й одразу почав розпитувати про міське життя.
— Ну, молодці, що приїхали! — сказав Сергій. — Давно тебе вдома не було, сину. Мати, давай накривай на стіл. Люди з дороги, напевно, голодні. Та й ми з дідом після лазні не відмовимося повечеряти.
Зінаїда мовчки пішла на кухню.
Оксана сподівалася, що зараз усе зміниться. Можливо, господиня просто розгубилася, побачивши незнайому людину, або не встигла підготуватися до приїзду гостей.
Але коли на стіл почали виставляти страви, стало зрозуміло, що особливої гостинності чекати не варто.
Замість звичного для сімейних свят багатого частування на столі з’явилися звичайна картопля, кілька тарілок із закусками, хліб і салат. Дмитро навіть здивовано подивився на матір. Він добре пам’ятав, як вона готувалася до приїзду родичів і скільки всього могла виставити на стіл.
Оксана майже не їла. Їй було неприємно, але найбільше засмучувало навіть не ставлення Зінаїди. Вона чекала, що Дмитро представить її як свою майбутню дружину, скаже щось тепле, дасть зрозуміти, що вони приїхали разом і він пишається своїм вибором.
Натомість він поводився так, ніби все йшло цілком звичайно.
Коли Сергій налив усім вина й зібрався виголосити тост, Зінаїда випередила його:
— Давайте спочатку вип’ємо за нашого синочка! За його диплом, за нову роботу, за майбутнє. Нехай у нього все складається якнайкраще. Ми віримо в тебе, Дмитрику!
Усі підняли келихи.
Потім були інші тости. Згадували Дмитрове дитинство, його навчання, перші успіхи, роботу. Кожен говорив про сина, бажав йому щастя й достатку.
А Оксана з Марійкою залишалися ніби осторонь. Ніхто не запитував їх про життя, не цікавився донькою, не намагався підтримати розмову.
Дмитро жвавенько спілкувався з батьками, сміявся, згадував старих знайомих. Він майже не звертав уваги на те, що його супутниця сидить мовчки й почувається зайвою.
Оксана намагалася знайти йому виправдання.
Можливо, він просто давно не бачив рідних. Можливо, надто розхвилювався від зустрічі, випив трохи вина й забув про все інше. Вона не хотіла робити поспішних висновків.
Лише дід Григорій час від часу поглядав на Оксану та Марійку. Його погляд був добрим і співчутливим. А коли він дивився на невістку, в очах з’являлося невдоволення.
Старий чудово розумів, що відбувається. Знав характер Зінаїди й здогадувався, чому вона так зустріла онукову обраницю.
Йому було щиро шкода молоду жінку та її донечку. Марійка поводилася дуже чемно: не вередувала, не перебивала дорослих, тихенько сиділа поруч із мамою.
Та дівчинка вже помітно втомилася. Її очі злипалися, і Оксана зрозуміла, що час вкладати доньку спати.
Вона звернулася до господині:
— Вибачте, будь ласка, Марійка вже засинає. Не могли б ви показати, де нам можна її покласти?
Зінаїда лише кивнула й жестом запросила йти за нею.
Вона відчинила двері невеликої кімнати. Усередині стояло вузьке односпальне ліжко та стара тумбочка.
— Ось тут можете влаштуватися. Постіль чиста, щойно застелила, — сухо сказала вона.
І, не чекаючи відповіді, вийшла.
Оксана допомогла доньці переодягнутися, вклала її під ковдру й сама прилягла поруч, наскільки дозволяла ширина ліжка.
За стіною ще лунали голоси та сміх. І раптом вона почула голос Зінаїди:
— Ну от, сказала, що вже не прийде. Втомилася, бачте. Лягла зі своєю малою спати.
Оксана заплющила очі.
Вона не хотіла, щоб хтось помітив її сльози. Але стриматися не змогла.
«Що я тут роблю? — думала вона. — Дмитро стільки розповідав про мамину гостинність, про те, як вона любить гостей. А тепер дивиться на мене так, наче я прийшла просити милостиню. І найгірше навіть не це. Найгірше, що він усе бачить і мовчить».
Їй було боляче не лише за себе, а й за Марійку. Дівчинка ще мала той вік, коли не розуміла всіх дорослих натяків, але прекрасно відчувала, коли їй не раді.
«Якби можна було, я б зараз же звідси поїхала. Але надворі вже темно, ми в незнайомому селі, транспорту немає. Треба дочекатися ранку».
Сльози поступово вщухли. Виснажена дорогою та переживаннями, Оксана непомітно заснула.
Прокинулася вона від легкого дотику до руки.
Поруч стояв Дмитро.
— Оксано, ти чого тут лежиш? — пошепки запитав він. — Ходімо до моєї кімнати. Там диван є, усім буде зручніше. Я Марійку перенесу.
Оксана мовчки підвелася й допомогла доньці перебратися до іншої кімнати.
— Ти тільки не ображайся, добре? — продовжував Дмитро. — Я сьогодні стільки часу з батьками провів, бо вони дуже скучили. Давно мене не бачили. А щодо нашого весілля, то завтра все обговоримо. Обіцяю.
Оксана нічого не відповіла.
Вона лягла поруч із донькою, але заснути вже не могла. У голові крутилися різні думки, спогади й порівняння.
Їй згадалося перше заміжжя.
Тоді вона теж була молодою, закоханою жінкою. Її перший чоловік був військовим офіцером, порядною та відкритою людиною. Вони дуже кохали одне одного, і поруч із ним Оксана почувалася захищеною.
Особливо тепло вона згадувала першу зустріч із його матір’ю.
Та прийняла її так, наче давно чекала саме на неї. Вони просиділи за розмовами майже до півночі. Свекруха розпитувала про життя Оксани, цікавилася її родиною, роботою, планами. Раділа, що син знайшов собі хорошу дружину.
Згодом ця жінка стала для Оксани справжньою мамою.
Після трагічної загибелі чоловіка вона не відвернулася від невістки й онучки. Навпаки, підтримувала їх у всьому. Переживала втрату сина, але знаходила сили жити заради Оксани та маленької Василини.
Так, у першому шлюбі були свої труднощі, але вона ніколи не сумнівалася, що чоловік її любить і поважає.
А тепер вона лежала в чужому будинку й думала про те, наскільки різними бувають люди.
«Невже вся проблема в тому, що в мене є донька? — запитувала себе Оксана. — Невже вони вважають, що я повинна виправдовуватися за своє минуле? Я ж нічого від них не вимагаю. І тим більше не дозволю, щоб хтось принижував мою дитину. Якщо Дмитро не здатен поставити матір на місце, то що буде далі?»
Вона вирішила, що вранці поїде додому. Без скандалів і довгих пояснень.
Наступного дня за сніданком атмосфера була трохи жвавішою. Усі згадували Дмитрове дитинство, шкільні роки, друзів і різні кумедні випадки. Сергій розповідав історії, а дід Григорій час від часу доповнював його.
Батько навіть підсунув Марійці тарілочку з цукерками. Дівчинка подякувала й сором’язливо усміхнулася.
Зінаїді це явно не сподобалося, але спочатку вона нічого не говорила.
Згодом жінка важко зітхнула й промовила:
— Так, синку, закінчилося твоє безтурботне життя. Тепер доведеться працювати, заробляти, сім’ю утримувати…
Вона зробила паузу й подивилася на Марійку.
— Та ще й не одну людину годувати…
Останніх слів вона не вимовила, але всім було зрозуміло, що саме мала на увазі.
Оксана повільно перевела погляд на Дмитра.
Він лише ніяково всміхнувся, ніби не почув материного натяку. Не заперечив, не сказав, що Марійка для нього не чужа, не попросив матір припинити.
Лише Сергій не витримав.
Він поклав ложку на стіл і суворо подивився на дружину:
— Зінаїдо!
Жінка замовкла, але її вираз обличчя красномовно свідчив, що вона не збирається змінювати свою думку.
Оксана більше не мала жодних сумнівів. Мати Дмитра вже все сказала, навіть не вимовивши образливих слів до кінця.
Саме тоді Дмитро підвівся й запропонував:
— Оксано, Марійко, ходімо. Я вам село покажу, річку, а ще до діда зайдемо. Там гарно зараз.
Він узяв дівчинку за руку й повів її з-за столу.
Коли вони відійшли трохи далі від будинку, Оксана нарешті висловила все, що накопичилося в неї за ці два дні.
Вона розповіла Дмитрові, наскільки образливою була поведінка його матері, як неприємно почувалася за вечерею і як боляче їй було чути ранкові натяки про Марійку.
— Ти справді не розумієш, що відбувається? — запитала вона. — Твоя мама від самого початку дала зрозуміти, що я їй не потрібна. А сьогодні ще й мою дитину образила. І ти знову промовчав.
— Оксано, ну не перебільшуй. Мама просто звикла, що я для неї ще маленький. Їй важко змиритися, що я виріс і тепер у мене буде власна сім’я.
— Але ж це не дає їй права принижувати мене.
— Та вона не хотіла тебе образити. Ти просто неправильно сприймаєш її слова. Не звертай уваги. Вона з часом звикне.
— А якщо не звикне? Якщо й надалі говоритиме так про Марійку? Ти теж пропонуватимеш мені не звертати уваги?
Дмитро зітхнув.
— Усе буде добре, Елю… Оксано. Не треба зараз псувати собі настрій. Побудемо тут ще кілька днів і поїдемо. Я ж не можу щодня бувати в батьків, хочу трохи побути вдома.
Оксана подивилася на нього й нічого не відповіла.
Вона не могла зрозуміти, чому чоловік, який ще зовсім недавно обіцяв любити її та доньку, тепер так легко дозволяв матері поводитися з ними.
Наступного ранку Дмитро повідомив, що збирається на риболовлю.
— Піду на світанку, — сказав він. — У цей час риба найкраще клює. Не хвилюйся, довго не затримаюся.
Оксана нічого не заперечила.
Коли вона прокинулася, Дмитра вже не було. У будинку стояла ранкова тиша. Марійка ще спала, а Оксана вирішила вмитися, зібрати речі й потім розбудити доньку.
У коридорі вона зустріла Зінаїду.
Та зупинилася, подивилася на невістку непривітним поглядом і відразу перейшла до звинувачень:
— Ну що, задоволена? Дмитрик сказав, що ви скоро їдете. Через тебе все! Тепер невідомо, коли я ще сина побачу. Ти його біля себе триматимеш, а він муситиме працювати, щоб тебе і твою дитину забезпечувати.
Оксана спокійно вислухала її.
Вона вже не відчувала тієї розгубленості, яка охопила її в перший вечір. Тепер усе стало на свої місця.
— Знаєте, — нарешті промовила вона, — мій перший чоловік був дуже порядною людиною. Він служив офіцером, був чесним, відкритим і ніколи не намагався здаватися кимось іншим. Він любив мене й доводив це не красивими словами, а своїми вчинками.
Зінаїда здивовано подивилася на неї, але Оксана продовжила:
— Коли мене ображали, він не стояв осторонь і не робив вигляд, що нічого не відбувається. Він завжди давав зрозуміти, що я його дружина і він мене поважає. А моя перша свекруха й досі залишається для мене рідною людиною. Вона дуже любить Марійку, хоча дівчинка їй навіть не рідна по крові.
Жінка трохи помовчала, а тоді додала:
— Вона займається бізнесом. Свого часу допомогла мені придбати квартиру, у якій ми жили з першим чоловіком, а окремо оформила житло для Марійки на майбутнє. І, до речі, у мене самої вища освіта. Я знаю три іноземні мови й маю хорошу роботу.
Зінаїда слухала мовчки.
— Після загибелі мого чоловіка його мама дуже важко переживала втрату сина. Їй здавалося, що життя закінчилося. Але вона знайшла в собі сили жити далі заради нас із донькою. Вона завжди підтримувала мене й ніколи не давала відчути, що я для неї чужа.
Оксана подивилася Зінаїді просто в очі.
— І знаєте, вона постійно говорить мені, що я ще молода, що маю право на щастя й повинна знайти гідного чоловіка. Каже, що Марійці потрібен батько, а мені — людина, на яку можна покластися.
— А щодо грошей, то можете не хвилюватися за вашого сина. Мій заробіток у кілька разів більший за Дмитрів. Мама допомогла мені стати на ноги, оформила на мене два магазини, які приносять дохід. Ми з донькою ні від кого не залежимо й ні в кого нічого не просимо.
Зінаїда стояла перед нею з широко розплющеними очима. Схоже, почуте стало для неї справжньою несподіванкою.
Ще кілька хвилин тому вона була переконана, що перед нею жінка, яка шукає собі забезпеченого чоловіка, щоб той утримував її та дитину. Тепер же з’ясувалося, що Оксана не потребує ні її грошей, ні допомоги її сина.
Зінаїда вже починала шкодувати про власну поведінку. Адже могла б зустріти майбутню невістку привітно, познайомитися з нею, дізнатися, яка вона людина. Можливо, усе склалося б зовсім інакше.
Але Оксана не збиралася змінювати свого рішення.
— Знаєте, що я вам скажу? Бог усе влаштовує на краще. І я навіть рада, що ви так швидко показали мені своє справжнє ставлення. Чесно кажучи, я зовсім на вас не ображаюся.
Вона трохи всміхнулася й продовжила:
— Навпаки, ви мені допомогли. Відкрили очі на те, чого я раніше не хотіла помічати. Мені ще не вистачало отримати свекруху, яка вважає мою дитину зайвою, та чоловіка, який не здатен сказати за мене й неї бодай одного слова.
Зінаїда опустила погляд.
— А тепер перепрошую. Ми з донькою збираємося додому. І дякую вам за чисту постіль та окреме ліжко. Принаймні тут усе було охайно.
Оксана сказала це без злості, навіть із легкою усмішкою. Потім пішла до кімнати, розбудила Марійку, допомогла їй одягнутися й зібрала речі.
Невдовзі вони вийшли з будинку.
Дмитра ще не було. Він спокійно рибалив, навіть не підозрюючи, що його наречена вже вирішила не повертатися.
Оксана взяла доньку за руку, у другу руку — невелику валізу, і вони рушили сільською вулицею до автобусної зупинки.
Вона йшла без поспіху, не озираючись і не шкодуючи про своє рішення.
У голові крутилися думки про те, як усе починалося. Дмитро так наполегливо домагався її уваги, говорив про кохання, переконував, що хоче стати частиною їхнього з Марійкою життя.
Оксана й сама не була впевнена, що по-справжньому його покохала. Вона радше сподівалася, що з часом почуття прийдуть. Адже він так старався, так багато обіцяв, здавався уважним і турботливим.
Але тепер вона зрозуміла: одних обіцянок замало.
Їй потрібен чоловік, який поважатиме не лише її, а й дитину. Який не дозволить принижувати їх навіть найближчим родичам. Який не ховатиме голову в плечі, коли доведеться відстоювати власну родину.
Дмитро не виявився такою людиною.
І хоча Оксана не знала, що чекає на неї попереду, вона точно знала, чого більше не допустить.
Спеціально шукати собі нового чоловіка вона не збиралася. Не хотіла поспішати й намагатися будь-що влаштувати особисте життя.
Як складеться доля — покаже час.
А поки в неї є донька, робота, власний дім і людина, яка давно довела, що таке справжня любов і підтримка.
І цього їй цілком достатньо.