Галина Петрівна познайомилася з Віктором наприкінці вересня. Того вечора вона поверталася з роботи й вирішила зайти до невеликої кав’ярні неподалік від набережної. Надворі раптово почалася злива, а чекати автобуса під мокрим навісом зовсім не хотілося.
Саме там чоловік за сусіднім столиком запропонував їй серветки, коли кілька крапель дощу потрапили на пальто, а згодом зав’язалася невимушена розмова.
Галині було п’ятдесят дев’ять. Уже майже сімнадцять років вона жила сама у власній трикімнатній квартирі. Чоловік, з яким прожила більшу частину молодості, давно залишив її, діти виросли, створили свої сім’ї та роз’їхалися. Донька мешкала в іншому місті, син працював за кордоном.
Самотність її не лякала. Вона навчилася самостійно вирішувати побутові питання, планувати витрати, відпочивати й навіть подорожувати. Звісно, іноді хотілося поговорити з кимось за вечерею або просто відчути поруч близьку людину. Але це не означало, що Галина готова була впустити у своє життя першого-ліпшого чоловіка.
За ці роки знайомств у неї вистачало. Одні відразу цікавилися квартирою, інші після першої зустрічі починали розповідати, якою повинна бути справжня дружина, а дехто вже на другому побаченні натякав, що непогано було б переїхати до неї.
Усім вона відповідала приблизно однаково:
— Дякую за увагу, але я не шукаю собі чоловіка будь-якою ціною.
Віктор спочатку справив зовсім інше враження.
Йому було п’ятдесят вісім. Він виглядав доглянутим, носив охайний одяг, користувався приємним парфумом і розмовляв спокійно, без зайвої фамільярності. Не намагався одразу справити враження розповідями про свої досягнення, не сипав компліментами й не вимагав постійної уваги.
Після першої зустрічі він попросив її номер телефону. Через два дні зателефонував, запросив на вечерю. Наступного разу приніс невеликий букет хризантем, а ще за кілька днів — коробку її улюблених цукерок, про які вона згадала мимохідь.
Галина поступово почала звикати до його дзвінків.
Одного вечора, коли вони сиділи в ресторані, Віктор раптом відклав виделку й подивився їй просто у вічі.
— Галю, я не хочу, щоб наші зустрічі обмежувалися двома вечорами на тиждень. Мені хочеться прокидатися поруч із тобою, разом снідати, повертатися додому й знати, що мене там чекають.
Вона трохи розгубилася.
— Вікторе, ми знайомі зовсім недовго.
— Нам уже не по двадцять років, щоб роками ходити на побачення й боятися зробити наступний крок. Я дорослий чоловік, ти доросла жінка. Якщо нам добре разом, чому не спробувати?
Галина не поспішала відповідати. Вона розуміла, що спільне життя — це зовсім не те саме, що приємні зустрічі в кафе.
Проте Віктор їй подобався. Поруч із ним вона знову почувалася жінкою, а не лише працівницею, матір’ю та людиною, яка постійно вирішує чужі й власні проблеми.
Після кількох днів роздумів вона погодилася.
Віктор запевнив, що має невеликі заощадження, але останнім часом йому довелося залишити орендовану квартиру через підвищення плати. Тому він запропонував тимчасово пожити в Галини, а згодом вони разом вирішать, як облаштувати побут.
Через тиждень він перевіз до неї дві валізи, кілька коробок із речами та телевізор.
У перший день усе здавалося цілком звичайним. Віктор оглянув квартиру, похвалив ремонт, поцікавився, де найближчий магазин, і навіть запропонував переставити невелику тумбочку у вітальні.
— Тут у тебе дуже затишно, — сказав він. — Думаю, нам буде добре.
Галина усміхнулася.
Вона ще не знала, що вже за кілька днів почне рахувати не приємні моменти спільного життя, а години, які витрачає на обслуговування дорослого чоловіка.
Перші неприємні дрібниці з’явилися майже відразу.
Галина працювала інженеркою на великому промисловому підприємстві. Її робочий день починався рано. Вона перевіряла технічну документацію, контролювала виконання виробничих завдань, узгоджувала робочі процеси з майстрами й нерідко затримувалася після зміни. Двічі на місяць їй доводилося виходити на нічні чергування.
Додому вона поверталася втомленою. Хотілося швидко повечеряти, прийняти душ і хоча б годину посидіти в тиші.
Віктор тим часом жив за зовсім іншим розкладом.
Він прокидався ближче до одинадцятої, довго снідав, дивився новини, а потім кудись збирався. Коли Галина поверталася, його часто не було вдома. Де саме він проводив час, чоловік пояснював досить туманно.
Одного вечора вона запитала:
— Вікторе, а чим ти зараз займаєшся? Ти постійно кудись їздиш, але я так і не зрозуміла, де працюєш.
Він навіть не відірвався від телефона.
— Є певні справи. Зустрічаюся зі знайомими, обговорюємо різні питання.
— А конкретніше?
— Галю, у мене немає звичайного робочого графіка. Я не люблю, коли мене контролюють.
— Я тебе не контролюю. Просто цікавлюся життям людини, з якою тепер живу.
— Ну, тоді не хвилюйся. Усе нормально.
На цьому розмова закінчилася.
Галина не стала наполягати. Вона вирішила, що чоловікові потрібен час, аби звикнути до нового життя.
Але наступні дні лише посилили її сумніви.
Посуд після сніданку Віктор залишав у раковині. Порожні чашки з-під кави ставив на журнальний столик. Якщо розсипав крихти, навіть не намагався витерти їх. Свої сорочки кидав на стілець у спальні, а рушник після душу залишав на пральній машині.
Спочатку Галина прибирала за ним автоматично. Вона звикла до порядку й не хотіла перетворювати квартиру на поле бою через кожну дрібницю.
Та одного вечора, повернувшись після десятигодинної зміни, побачила на кухні три брудні тарілки, дві чашки, каструлю та крихти на столі.
Віктор сидів у вітальні й дивився телевізор.
— Ти сьогодні вечеряв? — запитала вона.
— Так. Зробив собі бутерброди.
— А посуд чому не помив?
— Та руки не дійшли. Зараз подивлюся футбол і приберу.
Галина подивилася на годинник.
— Вікторе, я щойно прийшла з роботи. Мені теж хочеться відпочити. Невже важко за собою помити тарілку?
Він невдоволено скривився.
— Ну що ти починаєш? Я цілий день теж не байдикував.
— Чим саме займався?
— Господи, знову двадцять п’ять! Ти завжди збираєшся влаштовувати допит через кожну дрібницю?
Галина мовчки взяла губку й почала мити посуд.
Уперше за довгий час вона відчула, що втомилася не від роботи, а від самої присутності іншої людини.
Наступної неділі ситуація повторилася.
Галина прокинулася раніше, пішла на ринок, купила м’ясо, овочі, фрукти, молочні продукти. Хотіла приготувати кілька страв, щоб вистачило на два дні, адже попереду знову були насичені робочі зміни.
Віктор з’явився на кухні ближче до обіду.
— О, а що в нас сьогодні смачненького?
— Поки що нічого. Я тільки починаю готувати.
— А що буде?
— Борщ, котлети, картопля. Ще салат зроблю.
Він зазирнув у каструлю, скуштував бульйон і задоволено кивнув.
— Умієш ти готувати. Мені пощастило.
Галина посміхнулася, але відразу попросила:
— Тоді допоможи мені почистити картоплю. Бо я ще маю попрати й розібрати документи до роботи.
Віктор здивовано подивився на неї.
— Я?
— А хто ж іще? Нас тут двоє.
— Галю, я ніколи особливо не займався кухнею. У моїй родині цим завжди жінки займалися.
— То, може, саме час навчитися?
Він усміхнувся, наче почув невдалий жарт.
— Не вигадуй. Я краще тобі потім подякую за смачну вечерю.
І пішов до вітальні.
Того дня Галина вперше серйозно замислилася над тим, чи правильно вчинила, погодившись на спільне проживання.
Але найбільше її вразила розмова, яка відбулася за кілька днів.
Вона збиралася на роботу, коли побачила біля вхідних дверей повне відро сміття. Попросила Віктора винести його, бо сама вже запізнювалася.
— Нехай постоїть до вечора, — відповів він.
— Чому? Ти ж усе одно виходиш у магазин.
— Я не збираюся ходити з відрами по під’їзду. Це не чоловіча робота.
Галина навіть зупинилася.
— А що тоді чоловіча робота?
— Чоловік повинен забезпечувати сім’ю, вирішувати серйозні питання, брати на себе відповідальність. А не займатися хатніми дрібницями.
— Чудово. А коли ти востаннє приносив гроші в наш дім?
Віктор насупився.
— Ти зараз до чого це?
— До того, що всі витрати оплачую я. Продукти купую я. Комунальні послуги оплачую я. Побутову хімію, ліки, усе необхідне — теж я. Ти навіть за інтернет і телефон жодного разу не запропонував заплатити.
— Ти ж сама мене запросила пожити до себе.
— Так. Але я запрошувала чоловіка, з яким хотіла будувати спільне життя, а не дорослу людину, яку повинна повністю утримувати.
Віктор знизав плечима.
— Не треба робити з грошей культ. У нормальних стосунках люди не рахують, хто скільки витратив.
— Я не рахую кожну копійку. Я говорю про взаємну повагу.
— Ну то й не вигадуй проблем там, де їх немає.
Він узяв куртку й вийшов, залишивши відро біля дверей.
Галина сама винесла сміття.
Увечері їй зателефонувала донька Олена.
Вони зазвичай розмовляли кілька разів на тиждень, але цього разу Галина була настільки втомленою, що навіть не могла підтримувати звичну жваву бесіду.
— Мамо, ти чогось сумна. Щось сталося?
— Та ні, доню. Просто роботи багато.
— А як там Віктор? Ви ж тепер разом живете. Усе добре?
Галина замовкла.
— Загалом нормально.
— Мамо, я тебе знаю. Ти зараз щось недоговорюєш.
— Просто ще звикаємо одне до одного.
— А він тобі допомагає? Не залишає все господарство на тобі?
— Олено, не починай. У нас усе дорослі люди.
— Я не починаю. Я питаю, бо хвилююся.
Галина перевела розмову на онуків, роботу доньки та майбутні вихідні. Але після дзвінка ще довго сиділа на кухні, дивлячись на немиті тарілки.
У суботу Олена приїхала до матері без попередження. Привезла продукти, трохи домашньої випічки й хотіла провести з нею день.
Відчинивши двері, Галина одразу відчула, що донька помітила зміни.
У коридорі стояли чужі черевики, на вішаку висіли кілька чоловічих курток, у ванній сушилися сорочки Віктора. На кухні лежали брудні тарілки, а на столі стояла відкрита пачка печива.
Олена мовчки пройшла до кімнати, а потім повернулася до матері.
— Мамо, скажи чесно, ти тут сама все робиш?
— Не перебільшуй. Просто останнім часом багато роботи.
— А Віктор?
— Він має свої справи.
— Які саме?
Галина зітхнула.
— Доню, я не хочу зараз про це.
Саме тоді з кімнати вийшов Віктор. Він був охайно одягнений, із задоволеним виразом обличчя.
— Олено, доброго дня! Нарешті познайомилися ближче. Ваша мама багато про вас розповідає.
Він простягнув руку.
Донька привіталася, але особливої привітності не виявила.
— Ви давно вже живете разом? — запитала вона.
— Зовсім недавно. Але ми чудово ладнаємо.
— А де ви працюєте, якщо не секрет?
Віктор трохи випростався.
— Я займаюся консультаційною діяльністю. Допомагаю знайомим із різними комерційними питаннями. Зараз маю кілька цікавих пропозицій.
— Тобто постійного місця роботи немає?
— Я давно відійшов від звичайної роботи за графіком.
Олена кивнула.
— Зрозуміло. А власне житло у вас є?
Віктор на мить замовк, але швидко знайшов відповідь.
— Була орендована квартира. Проте власник вирішив суттєво підняти оплату. Я не побачив сенсу переплачувати, тому й переїхав.
— Зручно вийшло, — зауважила Олена.
— Що саме?
— Те, що ви майже одразу знайшли нове місце проживання.
Галина суворо подивилася на доньку.
— Олено, не треба.
Віктор удав, що не звернув уваги на її слова.
— Я ж не чужа людина для Галини. У нас серйозні стосунки.
Олена більше нічого не сказала. Вони випили чаю, трохи поговорили, а коли донька збиралася додому, затрималася з матір’ю в передпокої.
— Мамо, я не хочу втручатися у твоє особисте життя. Але прошу тебе, не поспішай. Ти не зобов’язана нікому нічого доводити. І не повинна утримувати дорослого чоловіка тільки тому, що боїшся знову залишитися сама.
— Я не боюся самотності.
— Тоді не дозволяй комусь користуватися твоєю добротою.
Галина нічого не відповіла. Вона обійняла доньку й зачинила за нею двері.
Через три дні пролунав телефонний дзвінок, який остаточно змінив її ставлення до Віктора.
Номер був незнайомий.
— Алло, слухаю.
— Добрий день. Мене звати Світлана. Скажіть, будь ласка, ви зараз проживаєте з Віктором Андрійовичем?
Галина відчула неприємне хвилювання.
— Так. А хто ви?
— Розумію, що це може здатися дивним, але мені потрібно з вами поговорити. Я раніше жила з ним майже рік. Ми розійшлися кілька місяців тому.
Галина присіла на край дивана.
— І що ви хочете мені сказати?
— Попередити. Бо я сама колись дуже хотіла почути таке попередження.
— Про що саме?
Світлана трохи помовчала, а тоді заговорила.
— У нього завжди все починається однаково. Спочатку він дуже уважний. Квіти, ресторани, красиві слова. Потім починає говорити про спільне майбутнє, про те, що втомився жити сам і хоче справжню сім’ю. А коли переїжджає, поступово перестає працювати, посилаючись на якісь тимчасові труднощі.
Галина відчула, як холодіють пальці.
— Ви хочете сказати, що він не працює?
— Принаймні тоді не працював. Постійно розповідав про знайомих, партнерів, якісь домовленості. А потім виявилося, що грошей у нього майже немає. Я оплачувала продукти, комунальні послуги, купувала йому одяг. Навіть позичила двадцять п’ять тисяч гривень, коли він розповів, що терміново потрібно закрити борг перед одним знайомим.
— І повернув?
Світлана сумно засміялася.
— Звісно, ні. Спочатку обіцяв віддати за місяць, потім за два. Потім почав ображатися, що я постійно нагадую про гроші.
Галина заплющила очі.
— А чому ви вирішили, що я зараз із ним живу?
— Спільна знайома побачила вас разом у магазині. Вона знала, що ми раніше були парою, і розповіла мені. Я спочатку не хотіла втручатися, але потім подумала: якщо промовчу, він може зробити з вами те саме.
— Він казав, що переїхав до мене через те, що господар квартири підняв орендну плату.
— Галю, наскільки мені відомо, він уже давно не орендував житла. Після нашого розриву якийсь час жив у знайомого, потім шукав жінку, з якою можна було б оселитися. Я не знаю, що він розповідав вам, але прошу, будьте обережні.
Галина не могла вимовити жодного слова.
— Він ще й мені телефонував після розставання, — продовжила Світлана. — Казав, що все усвідомив, що більше так не робитиме. Приходив із квітами, просив повернутися. Але я вже знала, чого варті його обіцянки.
— Дякую, що знайшли час мені зателефонувати.
— Просто не повторюйте моїх помилок.
Після розмови Галина ще довго сиділа нерухомо.
Вона згадувала кожну їхню зустріч, кожну розмову, кожну обіцянку Віктора. І тепер усе виглядало зовсім інакше.
Чоловік не просто не допомагав їй. Він від самого початку будував стосунки так, щоб отримати безкоштовне житло, харчування й догляд.
Але найгіршим було навіть не це. Найгірше те, що він переконував її: саме вона повинна бути вдячною за його присутність.
Того вечора Галина не стала влаштовувати сцен.
Вона дочекалася, поки Віктор піде у своїх справах, дістала з шафи його валізи й почала складати речі. Акуратно поклала сорочки, штани, светри, взуття та засоби для гоління. Його документи, які лежали на полиці, теж поклала окремо.
Коли він повернувся, у коридорі вже стояли дві зібрані валізи.
— Галю, а це що за переїзд? — здивовано запитав він.
— Твої речі. Забирай.
Віктор спочатку навіть не зрозумів, що вона говорить серйозно.
— Ти про що?
— Про те, що від сьогодні ти тут більше не живеш.
Він поставив пакет із продуктами на тумбочку й уважно подивився на неї.
— Щось сталося?
— Мені телефонувала Світлана.
На його обличчі промайнуло роздратування. Він спробував зберегти спокій, але Галина вже помітила цю реакцію.
— Яка ще Світлана?
— Жінка, з якою ти прожив майже рік. Та, якій ти винен двадцять п’ять тисяч гривень.
— А-а, ось воно що! — Віктор відмахнувся. — Вона знову почала свої інтриги. Я ж казав, що вона неадекватна.
— Вона розповіла, що ти давно не орендував квартиру.
— І ти повірила її словам?
— А чому я повинна їм не вірити?
— Тому що ти мене знаєш! Ми живемо разом!
Галина гірко посміхнулася.
— Саме тому й прикро, що за цей час я дізналася про тебе більше від сторонньої людини, ніж від тебе самого.
Віктор підійшов ближче.
— Галю, послухай. У кожного є минуле. Ми зі Світланою не зійшлися характерами. Вона образилася, що я пішов, і тепер хоче зіпсувати мої нові стосунки.
— А гроші?
— Я поверну. У мене просто зараз немає такої можливості.
— А робота?
— Я шукаю варіанти.
— Уже скільки часу?
— Не починай!
— Ні, Вікторе. Тепер я хочу почути відповіді. Ти переїхав до мене, бо тобі не було де жити?
— Я переїхав, бо хотів бути з тобою.
— А чому жодного разу не запропонував узяти на себе хоча б частину витрат?
Він важко зітхнув.
— Ти ж добре заробляєш. У тебе стабільна робота, квартира. Я думав, ми просто будемо жити й не ускладнювати собі життя.
— Тобто я повинна працювати, купувати продукти, готувати, прибирати, прати, оплачувати всі рахунки, а ти просто житимеш поруч?
— Не перекручуй мої слова.
— Я нічого не перекручую. Я лише повторюю те, що відбувалося останні два тижні.
Віктор раптом змінив тон.
— Галю, ти поводишся нерозумно. У нашому віці знайти людину, з якою можна бути разом, не так просто. Ти справді хочеш знову залишитися сама через якісь гроші та побутові питання?
Галина подивилася на нього й уперше не відчула бажання виправдовуватися.
— Знаєш, Вікторе, я сімнадцять років жила сама. І за цей час навчилася справлятися з усім. Я працювала, виховувала дітей, оплачувала рахунки, ремонтувала квартиру, хворіла й одужувала. Мені не потрібен чоловік, який створює додаткові проблеми, а потім пояснює, що я повинна бути вдячною за його присутність.
— То ти виставляєш мене на вулицю?
— Я прошу тебе забрати свої речі й залишити мою квартиру.
— Ти ще пошкодуєш! — різко кинув він. — Не думай, що в шістдесят років до тебе стоятиме черга з чоловіків!
— Можливо, і не стоятиме. Але я вже зрозуміла, що це зовсім не страшно.
Віктор узяв одну валізу, потім повернувся по другу.
— Ти сама не знаєш, від чого відмовляєшся.
— Зате тепер я точно знаю, від чого позбавляюся.
Він нічого не відповів. Лише голосно зачинив за собою двері.
Галина залишилася стояти посеред передпокою. Її руки тремтіли, а в горлі стояв клубок. Вона не відчувала радості, адже все одно було неприємно усвідомлювати, що людина, якій вона довірилася, виявилася зовсім не такою, якою здавалася.
Вона відчинила вікно, провітрила квартиру й почала прибирати.
Зібрала брудні чашки, витерла стіл, випрала рушники. Коли закінчила, квартира знову стала схожою на ту, в якій вона жила до знайомства з Віктором.
Того вечора Галина зателефонувала Світлані.
— Я хотіла вам подякувати. Віктор уже зібрав речі й пішов.
— Ви правильно зробили, — відповіла жінка. — Я знаю, як важко прийняти таке рішення, коли ще недавно вірила людині.
— А знаєте, що найдивніше? Минуло лише два тижні, а я почуваюся так, ніби з мене зняли важкий рюкзак.
— Бо тепер вам не потрібно думати за двох.
Галина усміхнулася.
— Саме так.
Після тієї розмови вона вирішила більше не повертатися до цієї історії.
Минув місяць.
Галина знову жила за звичним розкладом. Вранці їхала на роботу, після зміни заходила до магазину, готувала собі вечерю, читала книжки або телефонувала дітям. У вихідні зустрічалася з подругою, іноді ходила до театру чи просто гуляла парком.
Їй подобалося, що ніхто не залишає брудних чашок, не вимагає приготувати вечерю й не ображається через те, що вона хоче побути на самоті.
Одного вечора, коли Галина саме поливала квіти на підвіконні, у двері подзвонили.
Вона подивилася у вічко й завмерла.
На сходовому майданчику стояв Віктор. У руках тримав букет троянд, а на обличчі мав ту саму привітну усмішку, яка колись так їй подобалася.
Галина не відчинила відразу.
— Галю, це я. Відчини, будь ласка. Нам треба поговорити.
Вона все ж відчинила двері, але залишилася стояти на порозі.
— Що тобі потрібно?
— Я прийшов вибачитися. Останнім часом багато думав про нас. Зрозумів, що припустився помилок.
— Яких саме?
Віктор простягнув їй квіти.
— Не треба так одразу. Давай спокійно поговоримо. Ми обоє були на емоціях. Я теж багато чого переосмислив.
— І що змінилося?
— Я зрозумів, що ти мені потрібна. Не хочу втрачати людину, яка так добре до мене ставилася.
Галина не взяла букет.
— Вікторе, ти знайшов роботу?
Він розгубився.
— Я зараз займаюся кількома справами.
— Тобто постійної роботи немає?
— Галю, не в цьому річ.
— А борг Світлані повернув?
— Ми ще не домовилися.
— А чому?
— У мене зараз складний період. Ти ж повинна розуміти, що не всі питання можна вирішити за один день.
Галина ледь помітно кивнула.
— Зрозуміло. А вдома ти навчився прибирати за собою?
Віктор невдоволено посміхнувся.
— Ти знову про ті чашки? Скільки можна згадувати минуле?
— Не про чашки, Вікторе. Про ставлення. Ти прийшов до мене з квітами й красивими словами, але навіть не можеш пояснити, що конкретно змінив у своєму житті.
— Людина не може змінитися за кілька тижнів.
— Може. Але для цього потрібно щось робити, а не просто говорити.
— Я думав, ти скучила.
— Я скучила за спокоєм, який був у мене до нашого знайомства.
Віктор опустив букет.
— То ти навіть не даси мені шансу?
— Ні.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Він ще кілька секунд стояв мовчки, потім розвернувся й пішов до сходів.
Галина зачинила двері, повернула ключ і спокійно пішла на кухню. Вона заварила чай із м’ятою, дістала з холодильника шматочок домашнього пирога, який напередодні принесла подруга, і сіла біля вікна.
Наступного ранку вона зателефонувала доньці.
— Олено, як справи?
— Усе добре, мамо. А ти як?
— Знаєш, я вчора знову бачила Віктора.
— І що він хотів?
— Повернутися. Приніс квіти, говорив, що змінився, що все зрозумів.
— І ти що?
— Відмовила.
Донька полегшено видихнула.
— Мамо, я рада, що ти не передумала.
— А я сама собою задоволена, — несподівано для себе сказала Галина. — Раніше я думала, що після певного віку людині обов’язково потрібен хтось поруч. Що самотнє життя — це ніби неповноцінне життя. А тепер зрозуміла одну важливу річ.
— Яку?
— Самотність і життя наодинці — зовсім не одне й те саме. Можна жити самій і почуватися щасливою. А можна мати когось поруч і щодня відчувати себе використаною.
Олена тихо засміялася.
— От бачиш, мамо. Тепер ти все правильно розумієш.
Галина поклала телефон на стіл і підійшла до вікна.
Надворі був ясний осінній ранок. У дворі поспішали у своїх справах люди, сусідка вигулювала собаку, а біля під’їзду двоє пенсіонерів обговорювали погоду.
Звичайний день. Нічого особливого.
Але Галина раптом відчула, наскільки приємно прокидатися у власній квартирі й знати, що сьогодні ніхто не вимагатиме від неї приготувати сніданок, не дорікатиме через немиту чашку й не змушуватиме виправдовуватися за кожну витрачену гривню.
Ті два тижні стали для неї важливим уроком.
Вона більше не збиралася шукати людину лише заради того, щоб у квартирі хтось ходив із кімнати в кімнату. Їй хотілося поваги, щирості й взаємності. А якщо цього не буде, вона спокійно житиме сама.
Бо з роками Галина зрозуміла: краще вечеряти наодинці за чистим столом, ніж накривати його для людини, яка не цінує ні твоєї праці, ні твого часу, ні тебе самої.