Те, що починалося як мирна прогулянка, перетворилося на тривожний момент, від якого я досі не можу позбутися.
Стоячи біля озера, серед незнайомців, зібраних навколо мовчазного, плаваючого кола, я відчував, як швидко може зруйнуватися звичайна реальність.
Кожна нова підозра — пастка, зброя, істота — додавала ще один шар тривоги, ніби сама вода приховувала якусь таємницю.
Коли старий нарешті засміявся і дав йому назву – покинута гумова камера, обвітрена часом та вкрита мохом і водоростями – напруга спала, хоча й не зовсім.
Пояснення було простим, навіть розчаровуючим, але образ відмовлявся нейтралізувати.
Це нагадало мені про те, як легко наш розум вплітає страх у невідоме, і як деякі речі, одного разу неправильно зрозумілі, ніколи не повертаються до норми.
