Після смерті тата мама дуже злягла духом. Вони все життя прожили разом, і я бачила, як їй важко було залишатися самій у квартирі, де все нагадувало про нього.
Я забрала її до себе. Чоловік мій, Дмитро, не був проти, навпаки сам допоміг перевезти речі і сказав:
– Нехай поживе з нами, їй так легше буде.
Спочатку все було добре. Мама водила дітей до школи, забирала з гуртків, могла суп зварити, поки я на роботі.
Одного вечора я якраз накривала на стіл, а мама вийшла з кімнати вже при параді – зачіска, губи підфарбовані, нова блузка.
Я здивувалася і питаю:
– Ти куди зібралася?
– На зустріч, – спокійно каже.
– Яку?
– Для самотніх людей. Хочу піти, поспілкуватися.
Мене тоді аж пересмикнуло.
– Мамо, тобі що, занять мало? Сашка ж із плавання треба забрати.
– Один раз забереш сама, нічого страшного, – відрізала вона.
Я думала, що це разова дурниця. Але ні. Через тиждень вона знову пішла. Потім ще. То танці, то концерт, то екскурсія.
Я приходила з роботи, на кухні порожньо, діти голодні, а мама тільки в двері заходить, усміхнена, ніби помолодшала.
– Де ти була? – не витримала я якось.
– А що, я вже звітувати повинна? – кинула вона.
– Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе онуки є?
– А я що, нянька безплатна? – сказала мама так, що я аж оніміла.
Потім була ще одна сцена. У суботу вранці я попросила:
– Посиди з дітьми дві години, мені треба в поліклініку.
А вона стоїть біля дзеркала і сережки вдягає.
– Не можу, в мене плани.
– Які ще плани?
– Не твоя справа, – сказала мама і грюкнула дверима.
Тоді я вже зрозуміла, що там не просто “клуб”. Занадто вона світилася. Телефон ховала, смс читала в кімнаті, навіть парфуми почала душити на себе так, що вся квартира пахла.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
А потім одного вечора вона сказала:
– Доню, присядь, треба поговорити.
Я ще знервовано віджартувалася:
– Що, твій клуб закрили?
– Ні, – каже. – Я заміж виходжу.
У мене земля з-під ніг пішла.
– Ти серйозно?
– Серйозно. Його звати Іван, він хороша людина.
– Та ти що, геть здуріла? Тата ще року нема, а ти вже в наречені записалась? Люди сміятися будуть!
– Мені байдуже, що люди скажуть, – відповіла вона.
– А про мене ти подумала? Про дітей? Ти нас проміняла на якогось діда з танців!
Мама тоді тільки стиснула губи. Я чекала, що вона хоч щось пояснить, вибачиться, схаменеться. А вона мовчки пішла в кімнату і почала складати речі.
Я зайшла за нею:
– Тобто це все? Отак просто?
– Я не хочу більше слухати образи, – сказала вона.
– Образи? Та ти сама нас зрадила!
– Я маю право на своє життя, – кинула мама.
Вона викликала таксі і поїхала. Без нормальної розмови, без прощання з онуками, без нічого. Діти стояли в коридорі й дивилися, як бабуся виносить валізу.
Минув уже місяць, а ми не спілкуємося. Я чула від знайомих, що вони вже подали заяву. Мене, схоже, ніхто й не думає кликати на те весілля, та й не дуже треба.
Найбільше мене добиває чоловік. Дмитро постійно каже:
– Ти не права. Твоя мама не зобов’язана ставити на собі хрест.
А я йому відповідаю:
– Нормальні матері так не роблять.
Я досі не можу це прийняти. Для мене це виглядає так, ніби мама просто викреслила нас зі свого життя, щойно на горизонті з’явився чоловік.
Скажіть чесно, я справді не права, чи все ж мама перейшла всі межі?
