— Доню, зачекай, не поспішай із висновками. Як це — покидає? Ви ж тільки два роки одружені! Ще зовсім недавно ти казала, що у вас усе добре. Що сталося?
Лариса так міцно притиснула телефон до вуха, що аж заболіло. Вона стояла посеред невеликої квартири в Палермо, де вже восьмий рік працювала доглядальницею, і ніяк не могла повірити почутому.
— Мамо, він збирає речі! Просто зараз! Сказав, що сьогодні переїде до іншої жінки. Я запитала, може, ми хоча б поговоримо, спробуємо щось виправити, але він навіть слухати не хоче. Каже, що давно все вирішив!
Марина плакала так сильно, що слова раз у раз губилися серед схлипувань.
За вікном шуміло південне місто. На вузькій вулиці сигналили автомобілі, хтось голосно розмовляв італійською, неподалік грюкнули двері під’їзду. Звичайний день ішов своєю чергою, але для Лариси в ту мить усе ніби зупинилося.
— А ти запитала, чому? Що він тобі пояснив?
— Сказав, що в нього інша. Що вони вже давно зустрічаються. Що він не хоче більше жити зі мною, бо ми різні люди. Мамо, він сказав, що зі мною йому було просто зручно!
Лариса заплющила очі.
— Маринко, заспокойся. Не благай його, чуєш? Не треба принижуватися. Нехай спочатку пояснить, що відбувається. Два роки ви прожили разом, це ж не два дні!
— Він нічого не пояснює! Уже склав сорочки, забрав документи, зарядки, навіть свою кавоварку. Сказав, що за пів години викличе машину й поїде. А ще заявив, щоб я не телефонувала йому і не намагалася повернути!
Раптом у слухавці почувся якийсь шум.
— Мамо, він іде…
Після цього зв’язок обірвався.
Лариса ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, сподіваючись, що донька передзвонить. Але на екрані вже висвічувалося повідомлення про завершений виклик.
Жінка повільно опустилася на стілець. У грудях неприємно стислося. Вона потягнулася до склянки води, але руки тремтіли так сильно, що вода розхлюпалася на стіл.
— Ларисо, ти чого так довго не йдеш? Мені сьогодні таблетки треба прийняти раніше, — почувся голос із сусідньої кімнати.
То була синьйора Лючія, літня італійка, за якою Лариса доглядала вже восьмий рік.
Жінка швидко витерла обличчя, підвелася й пішла до кімнати.
— Зараз, синьйоро. Вибачте, затрималася на хвилинку.
Лючія уважно подивилася на неї поверх окулярів.
— Ти плакала?
— Ні, нічого страшного.
— Не треба мені розповідати, що нічого. Я вже стара, але ще бачу, коли людина має біду.
Лариса поставила біля ліжка склянку з водою, дістала потрібні ліки й допомогла господині їх прийняти.
— Донька, — нарешті промовила вона. — У неї чоловік іде до іншої жінки.
Лючія похитала головою.
— І ти хочеш зараз їхати додому?
— Не знаю, що робити. Вона там сама. Чоловік її покинув, плаче, не може заспокоїтися. Я ж мати, як я можу сидіти тут і нічого не робити?
Стара жінка трохи помовчала, а тоді сказала:
— Ларисо, ти вісім років працюєш тут, майже нікуди не виходиш, постійно відкладаєш гроші й відправляєш їх доньці. Тепер їдь. Я попрошу племінницю допомогти мені знайти людину на кілька тижнів. Не хвилюйся за мене.
— Але ж я не можу залишити вас без догляду…
— А ти не можеш залишити власну дитину в біді. Збирайся.
Лариса подякувала синьйорі, пішла до своєї маленької кімнати й почала складати речі в дорожню сумку.
Руки працювали автоматично, а думки поверталися до доньки.
Марина була її єдиною дитиною. Коли дівчинці виповнилося десять років, чоловік Лариси помер після тривалої хвороби. Відтоді жінка сама тягнула господарство, працювала на городі, доглядала корову, возила овочі на базар і бралася за будь-яку роботу, аби тільки донька мала все необхідне.
Коли Марина закінчила школу, Лариса зрозуміла, що в їхньому селі перспектив для дитини майже немає. Дівчина вивчилася, влаштувалася працювати в районну установу, але зарплати вистачало хіба на найнеобхідніше.
Тоді Лариса й наважилася поїхати до Італії.
Спочатку думала, що залишиться на рік-два. Заробить трохи грошей, зробить ремонт у хаті, допоможе доньці стати на ноги й повернеться.
Але життя розпорядилося інакше.
Рік перетворився на три, три — на п’ять, а потім минуло вже вісім років.
За цей час Лариса змінила кілька місць роботи, але останні роки доглядала синьйору Лючію. Жила скромно, майже не витрачала грошей на себе, а більшу частину заробленого відправляла додому.
Завдяки цьому в будинку замінили вікна, перекрили дах, зробили ремонт на кухні, купили нову побутову техніку. Марина отримувала від матері гроші на одяг, відпочинок і всі необхідні витрати.
Лариса була переконана, що робить усе правильно.
Їй хотілося лише одного: щоб донька не повторила її долю, не залишилася сама й мала поруч людину, яка її любитиме.
Коли Марині виповнилося тридцять, Лариса почала особливо переживати через її самотність.
Подруги доньки давно мали сім’ї, діти ходили до школи, а Марина після роботи поверталася до порожнього будинку. Вона не була надто товариською, не любила гучних компаній і рідко кудись ходила.
— Мамо, мені й самій добре, — зазвичай відповідала вона на материнські розпитування.
Але Лариса бачила, що доньці хочеться тепла й родинного затишку.
І два роки тому в її житті з’явився Роман.
Того літа Лариса саме приїхала додому на кілька тижнів відпустки. Було тепло, на городах достигали овочі, а біля сусідських дворів пахло свіжоскошеною травою.
Одного дня до сусідки Надії приїхав племінник.
— Ларисо, ходи познайомлю! — покликала жінка через паркан. — Це мій племінник Роман. У місті живе, працює в торговельній компанії. Приїхав мені трохи допомогти по господарству.
Роман був високий, охайно вдягнений, привітний. Допоміг тітці полагодити хвіртку, переніс кілька важких мішків і навіть сам запропонував підвезти Надію до магазину.
— Гарний хлопець, — сказала Лариса, коли вони залишилися із сусідкою самі.
— Та наче нічого. Роботящий, не п’є, не курить багато. Щоправда, дружини ще не має. Усе роботою займається.
Наступного дня Роман познайомився з Мариною.
Спочатку вони просто розмовляли біля воріт, потім почали гуляти вечорами. Роман запрошував її до кав’ярні, возив у сусіднє містечко, телефонував після роботи.
Марина помітно змінилася. Почала більше усміхатися, ретельніше добирала одяг, частіше виходила з дому.
Лариса раділа, дивлячись на доньку.
— Маринко, може, не поспішай, придивися до нього, — радила вона. — Але хлопець наче хороший. І ставиться до тебе уважно.
— Мамо, не починай. Ми ще просто зустрічаємося.
— Та я ж нічого не кажу. Просто давно тебе такою веселою не бачила.
Минуло кілька місяців. Роман став частим гостем у їхньому домі. Допомагав із дрібним ремонтом, привозив продукти, іноді залишався на вечерю.
Лариса поступово почала сприймати його як майбутнього зятя.
Одного разу вони всі разом вечеряли на подвір’ї. Розмова зайшла про роботу, життя в місті та плани на майбутнє.
Роман розповідав, що давно мріє зайнятися власною справою, але поки не має достатньо грошей.
— Зараз без автомобіля взагалі важко, — сказав він. — Робота така, що доводиться постійно їздити між містами. На службовій машині не завжди відпускають, а громадським транспортом багато часу втрачається.
— То купи собі машину, — усміхнулася Марина.
Роман засміявся.
— Легко сказати. Щоб купити щось нормальне, треба кілька років відкладати. А ще ж оренда квартири, витрати. Сам розумієш.
Він не просив грошей і не звертався до Лариси по допомогу. Просто говорив про свої труднощі.
Але в голові жінки вже почала формуватися думка, яка згодом дорого їй коштуватиме.
Вона знала, скільки років працювала за кордоном, скільки грошей відкладала і як хотіла забезпечити доньці гарний початок сімейного життя.
— Романе, а якщо ви з Мариною вирішите одружитися, я допоможу вам із автомобілем, — раптом сказала вона.
Молодий чоловік здивовано подивився на неї.
— У якому сенсі?
— У прямому. Куплю вам машину. Не обов’язково найдорожчу, але нову або майже нову, щоб не довелося постійно витрачатися на ремонт.
Надія, яка саме наливала чай, навіть зупинилася.
— Ларисо, ти добре подумала? Це ж великі гроші.
— Я знаю, скільки це коштує. Але Марина в мене одна. Якщо вони створять сім’ю, я хочу допомогти їм стати на ноги.
Роман на мить замовк, а потім усміхнувся.
— Ви справді готові на таке?
— Якщо бачитиму, що ви любите одне одного і серйозно ставитеся до шлюбу, то так.
Тоді Лариса не помітила, як уважно Роман подивився на неї після цих слів.
Вона була впевнена, що робить добру справу.
Невдовзі Роман зробив Марині пропозицію. Дівчина погодилася, і родини почали готуватися до весілля.
Святкували на початку осені в ресторані районного центру. Лариса не шкодувала грошей: замовила гарний зал, запросила родичів, оплатила фотографа й музикантів.
Їй хотілося, щоб цей день донька запам’ятала на все життя.
Але найважливішим подарунком став автомобіль.
Темно-синій кросовер, який Лариса допомогла вибрати в автосалоні обласного центру. Машина коштувала майже двадцять п’ять тисяч євро. Жінка віддала гроші, які збирала протягом кількох років, відкладаючи навіть на власні потреби.
Коли почали оформлювати документи, Роман запропонував записати автомобіль на нього.
— Ларисо, давайте оформимо на мене. Я ж буду основним водієм. Мені потрібно буде займатися страховкою, обслуговуванням, ремонтом. Так буде простіше.
Марина одразу погодилася.
— Мамо, справді, навіщо тобі зайвий клопіт? Я все одно поки не воджу.
Лариса трохи вагалася, але потім погодилася.
— Добре. Тільки пам’ятайте, що це подарунок вам обом. Я купую машину для вашої сім’ї, а не для того, щоб хтось один нею користувався.
— Звичайно, мамо, — запевнив Роман. — Ми ж тепер одна родина.
У договорі купівлі-продажу власником автомобіля зазначили Романа. Лариса тоді не надала цьому особливого значення. Вона не думала, що колись пошкодує про таке рішення.
Після весілля жінка повернулася до Італії.
Вона їхала з відчуттям, що виконала найважливішу материнську справу. Донька заміжня, має поруч чоловіка, у домі все облаштовано, а попереду, можливо, з’являться онуки.
Перші місяці все справді було добре.
Марина часто телефонувала матері й розповідала, як вони проводять вихідні.
— Мамо, Роман сьогодні повіз мене до Львова. Ми гуляли центром, вечеряли в ресторані.
Іншим разом розповідала:
— Ми купили нові меблі у вітальню. Роман каже, що тепер треба потроху облаштовувати гараж.
Лариса слухала й усміхалася.
— От і добре, доню. Головне, щоб ви жили дружно. Не сваріться через дрібниці, поступайтеся одне одному.
Але поступово в розмовах почали з’являтися неприємні нотки.
Спочатку Марина згадувала, що Роман став часто затримуватися на роботі.
Потім почав їздити у відрядження, про які раніше майже не говорив.
Згодом донька розповіла, що чоловік став дратуватися через будь-які запитання.
— Мамо, він останнім часом якийсь не такий. Телефон постійно тримає при собі. Навіть коли йде в душ, забирає його із собою.
— А ти з ним говорила?
— Говорила. Каже, що я вигадую проблеми й не даю йому спокою.
Лариса не хотіла робити поспішних висновків.
— Може, справді багато роботи. Ти не накручуй себе, але й не закривай очі, якщо щось тебе турбує.
А ще за кілька тижнів з’явилася інша тема.
Роман почав говорити про будинок.
Хата, у якій жила Марина, належала Ларисі. Жінка свого часу оформила її на себе й не поспішала змінювати документи. Вона завжди казала доньці, що після її смерті будинок залишиться їй, але юридично власницею поки була сама.
Одного вечора Марина обережно запитала:
— Мамо, а ти не думала переоформити будинок на мене?
— А що трапилося?
— Та нічого. Роман хоче зробити нормальний гараж, замінити паркан, трохи переробити подвір’я. Каже, що немає сенсу вкладати гроші в будинок, який юридично йому не належить.
Лариса насторожилася.
— Доню, будинок і так залишиться тобі. Але навіщо поспішати? Я ще працюю, жива-здорова. Коли приїду додому, спокійно все обговоримо.
— Він просто хоче, щоб ми були повноправними господарями.
— Маринко, ти й так там живеш. Але документи на нерухомість — це серйозна справа. Не варто нічого робити тільки тому, що хтось поспішає.
Після цієї розмови Роман майже перестав вітатися з тещею телефоном. Якщо вона телефонувала доньці й він був поруч, то швидко знаходив причину вийти з кімнати.
Лариса відчувала, що щось відбувається, але не могла зрозуміти, що саме.
Вона не хотіла сварити доньку чи втручатися в її сімейне життя. Сподівалася, що молоді самі розберуться.
А потім пролунав той самий дзвінок.
Дорога додому здавалася нескінченною.
Лариса купила квиток на найближчий автобус, зібрала документи й вирушила з Палермо до України. Дорога зайняла майже дві доби з пересадками.
Вона майже не спала. Постійно перевіряла телефон, чекала повідомлень від Марини, але донька відповідала рідко.
Коли Лариса нарешті дісталася рідного села, вже сутеніло.
Стояв холодний осінній вечір. Дорога була мокрою після дощу, під ногами хлюпала багнюка, а з дерев сипалося пожовкле листя.
Жінка підійшла до знайомих воріт і відразу помітила, що біля будинку немає автомобіля.
Усередині було тихо.
На кухні за столом сиділа Марина. На плечах у неї була стара кофта, волосся недбало зібране, а перед нею стояла чашка давно охололого чаю.
Побачивши матір, дівчина підвелася й кинулася їй назустріч.
— Мамо…
Вона обійняла Ларису й розридалася.
— Він поїхав! Забрав усе, що вважав своїм! Навіть кавоварку, яку ми разом купували!
Лариса міцно притиснула доньку до себе.
— Тихо, рідна. Я вже тут. Заспокойся. Розкажи мені все від початку.
Марина довго не могла вимовити й кількох слів. Потім почала розповідати.
Виявилося, що останні кілька місяців Роман поводився дедалі дивніше. Часто повертався пізно, пояснював це роботою, не дозволяв дружині торкатися свого телефону.
Кілька разів Марина запитувала, чи немає в нього іншої жінки. Він ображався, звинувачував її в недовірі й казав, що вона сама руйнує сім’ю своєю підозрілістю.
А тиждень тому Марина випадково знайшла в кишені його куртки чек із ювелірного магазину.
Сума була чимала.
— Я спочатку подумала, що він купив мені подарунок на річницю, — тихо говорила донька. — Навіть зраділа. А потім побачила, що на чеку була вказана дата кілька тижнів тому. І того дня він сказав, що їде у відрядження.
Лариса мовчки слухала.
— Я нічого йому не сказала. Думала, може, справді сюрприз готує. Але вчора він повернувся додому й одразу заявив, що хоче розлучитися. Сказав, що зустрічається з жінкою з міста вже кілька місяців. Що вона йому подобається, що вони мають спільні плани.
— І ти нічого не знала?
— Ні, мамо! Я ж йому вірила! Я запитала, чому він раніше не сказав, чому дозволив мені жити в цій невідомості. А він відповів, що не хотів зайвих сцен.
Марина знову заплакала.
— Я просила його хоча б подумати. Казала, що ми можемо спробувати все виправити. Але він навіть слухати не захотів. Почав збирати речі, забрав техніку, яку купував за свої гроші, документи, одяг. А потім сів у нашу машину й поїхав.
— Він сказав, що повернеться?
— Так. Сказав, що завтра заїде по інструменти, які залишилися в сараї.
Лариса повільно сіла навпроти доньки.
— А машина?
Марина опустила очі.
— Каже, що вона його. Бо оформлена на нього. Що ти сама подарувала її на весілля і тепер не маєш права нічого вимагати.
Жінка нічого не відповіла.
Вона відчула, як усередині піднімається хвиля гіркоти. Двадцять п’ять тисяч євро. Вісім років важкої праці. Відкладені гроші, які вона могла витратити на власне життя, лікування, відпочинок.
І все це тепер залишилося в руках чоловіка, який покинув її доньку.
— Добре, Маринко. Сьогодні більше нічого не вирішуватимемо. Ти поїси, відпочинеш, а завтра поговоримо.
— Мамо, я не знаю, як тепер жити. Мені соромно навіть людям у вічі дивитися.
— А чого тобі соромитися? Це він зрадив, не ти. Не смій брати на себе його провину.
Тієї ночі Лариса майже не спала.
Вона сиділа на кухні, дивилася на знайомі речі й згадувала, як колись раділа весіллю. Як вибирала сукню для доньки, як рахувала гроші в банку, як стояла в автосалоні й уявляла, що молодята будуть їздити разом, можливо, возитимуть майбутніх дітей до лікарів і на відпочинок.
Їй було боляче не лише через гроші.
Найбільше боліло те, що вона, сама того не розуміючи, допомогла людині, яка згодом завдала її дитині стільки страждань.
Наступного ранку Лариса почула знайомий звук автомобіля.
Вона вийшла на подвір’я.
Темно-синій кросовер зупинився біля воріт. За кермом сидів Роман.
Він вийшов із машини, поправив комір пальта й побачив тещу.
— О, Ларисо Миколаївно! А ви вже вдома? Швидко приїхали.
Жінка мовчки дивилася на нього.
— Приїхав забрати інструменти, — пояснив Роман. — Ще деякі речі залишилися.
— Спочатку поговоримо, — спокійно сказала Лариса.
Він зітхнув, подивився на годинник.
— Про що? Я ж учора все пояснив Марині.
— Мені ти нічого не пояснював. Я хочу почути від тебе, чому ти так вчинив із моєю донькою.
Роман знизав плечима.
— Ларисо Миколаївно, ми дорослі люди. Буває, що стосунки закінчуються. Ніхто не зобов’язаний усе життя жити з людиною тільки тому, що колись одружився.
— Я не кажу, що ти мусиш жити з нею проти своєї волі. Але чому не сказав правду раніше? Навіщо місяцями обманював? Навіщо дозволяв їй думати, що у вас усе добре?
— Не хотів скандалів.
— А тепер, коли вже знайшов іншу, скандалів не боїшся?
Роман знову знизав плечима.
— Так сталося. Я зустрів жінку, з якою мені цікавіше. У нас різні погляди на життя з Мариною. Вона хороша людина, нічого поганого не скажу. Але мені з нею нудно. Робота, дім, телевізор. Я хочу чогось більшого.
Лариса уважно подивилася на нього.
— А коли ти з нею знайомився, цього не помічав?
— Тоді все було інакше.
— А коли одружувався? Теж не помічав?
Роман роздратовано видихнув.
— Ну навіщо ви зараз починаєте? Я не збираюся виправдовуватися.
Лариса підійшла ближче до автомобіля.
— Тоді поговорімо про машину.
Чоловік одразу насторожився.
— А що з нею?
— Ти добре знаєш, за чиї гроші вона куплена.
— Знаю. Ви подарували її нам на весілля.
— Саме так. Я віддала за неї майже всі свої заощадження. Двадцять п’ять тисяч євро, Романе! Ти знаєш, скільки років я їх заробляла? Скільки разів відмовляла собі навіть у найпростішому, щоб Марина мала нормальне життя?
Роман спокійно засунув руки в кишені.
— Я вас не змушував купувати машину.
— Не змушував. Я сама хотіла допомогти вам. Бо думала, що ви створюєте сім’ю, що будете разом будувати життя.
— Ну от і допомогли. Ми два роки користувалися автомобілем. Я його обслуговував, заправляв, ремонтував. Усі документи оформлені на мене. Ви ж самі погодилися.
— А тепер ти просто забираєш його після того, як покинув мою доньку?
— Я нічого не забираю. Це моя машина. Я юридично її власник.
Лариса відчула, як холонуть руки.
— Тобто тобі навіть не соромно?
— А за що мені соромитися? Я не просив вас дарувати мені автомобіль. Ви самі запропонували. Не треба тепер робити вигляд, що я вас обдурив.
Жінка довго дивилася на нього.
— А будинок? Ти ж теж постійно говорив про нього. Просив Марину, щоб я переписала нерухомість на неї. Чому так поспішав?
Роман трохи помовчав.
— Я хотів облаштувати місце, де ми жили. Але ви вирішили, що вам видніше. Тож це вже не має значення.
— Добре, що не має, — тихо сказала Лариса.
Вона раптом зрозуміла, наскільки небезпечно було б тоді погодитися на його прохання.
Адже якби вона поспішила переоформити будинок, ситуація могла б стати значно складнішою. А тепер хоча б майно залишалося недоторканим.
— Романе, скажи мені одну річ. Ти справді кохав Марину?
Чоловік подивився на неї з легким роздратуванням.
— На початку мені з нею було добре. Але люди змінюються.
— А чи не було так, що тобі від самого початку було зручно мати поруч жінку, якій допомагає мати з-за кордону? Будинок, ремонт, автомобіль, гроші на весілля?
Роман криво всміхнувся.
— Ви самі хотіли, щоб ваша донька жила добре. Я скористався тим, що ви пропонували? Можливо. Але я нічого не крав.
— Тобто ти вважаєш, що все нормально?
— Я вважаю, що кожен сам відповідає за свої рішення.
Він розвернувся й попрямував до сараю.
Лариса залишилася стояти біля автомобіля.
За кілька хвилин Роман виніс звідти коробку з інструментами, старий набір ключів і електродриль. Складав усе до багажника, не поспішаючи, наче нічого особливого не відбувалося.
Потім сів за кермо.
— Передайте Марині, що я найближчим часом зв’яжуся з нею щодо документів на розлучення.
— Сам передаси. Вона вже доросла, щоб почути це від тебе.
Роман кивнув, завів двигун і виїхав із подвір’я.
Лариса ще довго дивилася йому вслід.
Вона не кричала, не плакала й не намагалася зупинити автомобіль. Просто стояла посеред двору й відчувала, як руйнується остання надія на те, що цей чоловік хоча б колись зрозуміє, скільки болю завдав іншій людині.
У сусідньому дворі стояла Надія. Вона бачила, як Роман приїхав і поїхав.
Коли Лариса повернулася до хвіртки, сусідка підійшла ближче.
— Ну що, забрав машину?
— Забрав.
Надія зітхнула.
— Ох, Ларисо, хто б міг подумати. Такий хлопець здавався пристойним.
— Я теж так думала.
— Не треба себе звинувачувати. Звідки ти могла знати, що в нього на думці?
Лариса сумно посміхнулася.
— Мабуть, могла б трохи краще придивитися. Але я так хотіла, щоб Марина була щаслива, що не помічала очевидного.
— Ти ж завжди хотіла їй найкращого.
— Хотіла. Тільки, знаєш, Надю, тепер я розумію одну річ. Я так боялася, що донька залишиться сама, що почала думати, ніби щастя можна забезпечити грошима. Мені здавалося, якщо я допоможу з житлом, куплю машину, влаштую гарне весілля, то й сім’я буде міцною.
Надія опустила очі.
— Та хіба ж ти одна така? Скільки матерів так роблять. Хочуть, щоб дітям було краще, ніж їм самим.
— Тільки хороша людина не повинна вимагати за це подарунків. І не повинна залишатися поруч лише через те, що їй вигідно.
Сусідка нічого не відповіла.
Лариса повернулася до будинку.
Марина сиділа в кімнаті на ліжку й дивилася у вікно.
— Він поїхав? — запитала донька.
— Так. Забрав інструменти.
— А машина?
Лариса присіла поруч.
— Машину теж забрав.
Марина закрила обличчя руками.
— Мамо, я навіть не знаю, що сказати. Це ж твої гроші. Ти стільки років працювала, а він просто поїхав на ній до іншої!
— Доню, не треба зараз про гроші.
— Але ж ти їх заробляла не для нього!
— Звичайно, не для нього. Я хотіла, щоб у вас було спільне життя. Але сталося так, як сталося.
— Якби ти тоді не купила ту машину, може, він би не одружився зі мною…
Лариса взяла доньку за руку.
— Не кажи так. Якщо чоловік одружується тільки заради автомобіля, то проблема не в автомобілі й не в жінці. Проблема в ньому самому.
— Але я ж нічого не помічала. Вірила кожному його слову. Коли він затримувався, я думала, що працює. Коли ховав телефон, переконувала себе, що просто хоче особистого простору. Коли говорив про будинок, думала, що планує наше майбутнє.
— Ти хотіла вірити чоловікові, з яким створила сім’ю. У цьому немає нічого поганого.
— Тепер усі будуть говорити, що мене покинули.
— Нехай говорять. Ти не повинна жити заради чужих язиків.
Лариса обійняла доньку.
— Зараз головне, щоб ти заспокоїлася. Ми розберемося з документами, звернемося до юриста щодо розлучення, з’ясуємо, які питання потрібно вирішити. Будинок залишився на місці, робота в тебе є. Ти не залишилася без нічого, чуєш?
Марина кивнула, витираючи сльози.
Вперше за останні кілька днів вона відчула, що не сама.
Минув тиждень.
У селі вже всі знали, що Роман пішов від Марини до іншої жінки й забрав автомобіль, подарований тещею.
Одні співчували Ларисі та її доньці. Приносили продукти, заходили поговорити, підтримували Марину добрим словом.
Інші, як завжди, не могли втриматися від обговорень.
— А чого вона хотіла? Купила хлопцеві машину, думала, що тепер він усе життя їй винен буде?
— Треба було спочатку зрозуміти, за кого донька заміж виходить.
— Та й Марина вже доросла жінка. Невже сама не бачила, що чоловік не такий?
Такі розмови доходили й до Лариси.
Але цього разу вона не відповідала. Не хотіла нікому нічого доводити.
Вона допомогла доньці прибрати будинок, зібрати речі Романа, які той залишив, і привести до ладу кімнати.
Вони разом вимили кухню, випрали фіранки, перебрали шафи. Звичайна домашня робота поступово повертала Марину до нормального життя.
Одного дня донька навіть сама запропонувала приготувати вечерю.
— Мамо, давай сьогодні зробимо пиріг. Ти ж пам’ятаєш, як тато любив із яблуками?
Лариса усміхнулася.
— Пам’ятаю, доню. Давай.
Увечері вони сиділи на кухні, пили чай і згадували батька Марини. Уперше за довгий час у домі було не так сумно.
Та відпустка Лариси добігала кінця.
Попереду знову чекала Італія, робота, ранні підйоми й догляд за синьйорою Лючією.
Напередодні від’їзду мати й донька довго сиділи за кухонним столом.
— Мамо, а якби ти тоді не запропонувала йому машину, як думаєш, він би одружився зі мною? — тихо запитала Марина.
Лариса замислилася.
— Не знаю, доню. Можливо, одружився б, можливо, ні. Але тепер я розумію, що не мала ставити такі умови й обіцяти настільки дорогий подарунок ще до того, як ви створили сім’ю. Я хотіла допомогти, але не подумала про наслідки.
— Ти ж хотіла, щоб мені було добре.
— Хотіла. І досі хочу. Але тепер знаю, що не можна купувати для дитини ні любов, ні повагу, ні сімейне щастя.
Марина подивилася на матір.
— А ти не шкодуєш, що стільки років працювала за кордоном? Ти ж могла жити вдома, не мучитися там.
— Звичайно, шкодую про те, що не побачила, як швидко минали роки. Скільки всього пропустила. Але я не шкодую, що допомагала тобі. Тільки більше не буду віддавати все до останнього євро, думаючи, що таким чином можу захистити тебе від усіх життєвих труднощів.
Лариса взяла доньку за руку.
— Ти маєш навчитися сама будувати своє життя. Не чекати, що хтось усе вирішить за тебе. І не думати, що чоловіка можна втримати дорогими подарунками. Якщо людина любить, вона цінуватиме тебе не за автомобіль, будинок чи гроші.
— Я більше ніколи не хочу переживати щось подібне.
— І не треба боятися починати спочатку. Тобі лише тридцять два роки. У тебе попереду ще багато життя. Тільки не поспішай знову довіряти першому, хто скаже красиві слова.
Наступного ранку Лариса зібрала валізу.
Біля воріт уже чекало таксі, яке мало відвезти її до автостанції.
Марина допомогла матері винести сумку, обійняла її й довго не відпускала.
— Бережи себе, мамо. І не працюй там так багато. Ти вже достатньо для мене зробила.
— Постараюся, доню. А ти не сиди вдома цілими днями. Ходи на роботу, зустрічайся з подругами, займайся тим, що тобі подобається. Не дозволяй цій історії зламати твоє життя.
Лариса сіла в автомобіль, ще раз помахала доньці рукою й поїхала.
Попереду знову були довга дорога, чужа країна й робота, яка забирала майже весь її час.
Але тепер вона твердо вирішила: більше жодного великого подарунка заради того, щоб хтось залишався поруч із її дитиною. Вона допомагатиме Марині, якщо та потребуватиме підтримки, але не намагатиметься вирішувати за неї всі життєві проблеми.
Щодо автомобіля, то Лариса вже не мала ілюзій. Документи були оформлені на Романа, і просто через те, що гроші на покупку дала вона, повернути машину було б непросто. Вона вирішила спочатку проконсультуватися з юристом, а не витрачати останні заощадження на безпідставні судові суперечки.
Зате будинок залишився цілим, документи на нього не змінилися, а донька поступово оговтувалася після зради.
Через деякий час Марина подала документи на розлучення. Роман не заперечував і не намагався повернутися. За чутками, він уже жив із новою обраницею та користувався тим самим автомобілем, який колись отримав на весілля.
Лариса більше не хотіла нічого про нього чути.
Вона зрозуміла одну важливу річ: материнська любов не повинна перетворюватися на безкінечне фінансування чужих бажань. Навіть коли дуже хочеться вберегти дитину від самотності, не можна забувати, що її життя — це її власний вибір.
А в селі й досі згадують цю історію.
Одні вважають, що Лариса сама припустилася великої помилки, коли запропонувала майбутньому зятеві такий дорогий подарунок і без зайвих роздумів оформила автомобіль на нього.
Інші переконані, що Роман із самого початку побачив у цій сім’ї можливість отримати те, на що сам не міг заробити, а потім просто пішов, коли знайшов вигідніший для себе варіант.
А дехто говорить, що Марина теж мала бути уважнішою й не повинна була заплющувати очі на дивну поведінку чоловіка.
Та найбільше Лариса шкодує не про втрачену машину.
Вона шкодує, що так боялася самотності доньки, що не помітила, як сама допомагає людині скористатися її добротою.
А як ви вважаєте, хто найбільше винен у цій історії: мати, яка надто щедро допомагала майбутньому зятеві, донька, яка не помітила справжнього ставлення чоловіка, чи сам Роман, який прийняв дорогий подарунок, а потім залишив дружину заради іншої жінки?