Все життя я багато працювала. Була головним спеціалістом в районній адміністрації. Навіть депутатом деякий час. Усі в місті мене поважали. Та два роки тому донька вмовила мене вийти на пенсію.
– Ну скільки ти ще працювати думаєш? Потім шкодуватимеш, що з онуками не набулася. А вони виростуть!
Я тоді подумала, може Катя й має рацію. Звільнилася. Молоді вмовили мене до них переїхати. У них будинок великий, п’ять кімнат. Донька щойно з декрету вийшла, а в неї троє дітей – донька 2 рочки, сини – 4 і 8. Зять Артем теж увесь час зайнятий. Тож допомога їм вкрай потрібна.
Щойно я оселилась в дітей збагнула – просто не буде. Спочатку вирішила порядки навести, бо хата була в жахливому стані. Два тижні прибирала. А тоді діти хворіти почали. І роботи мені додалось. Почала постійно сидіти з малими, вчити їх. Найважче було те, що Катя зовсім розпустила дітей, вони взагалі на зауваження не реагують, поводяться жахливо, старших не поважають. Та за пів року мені вдалося досягти певного успіху.
– Мамо, в тебе талант! Могла б бути чудовою вихователькою.
– Ну, насправді це не так важко. Просто дітям треба увагу приділяти.
Поступово так склалося, що на мені трималось все господарство: я прибирала, готувала, займалась дітьми. Молоді лише працювали. А на вихідних вони й не думали дати мені відпочити. Щоразу йшли або в кіно, або в ресторан з друзями. А якось я вирішила з колишньою колегою зустрітися. Почала збиратися, хотілось мати гарний вигляд, а я вже пів року в перукарні не була. І тут донька помітила це:
– Мамо, ти куди?
– На каву з Наталкою.
– Але нас друзі вже чекають. Хто з дітьми сидітиме.
– Ну, це ваші діти, не забувайте!
Я пішла і не мала жодних докорів сумління. Коли Наталя мене побачила – за голову схопилась:
– Господи, на кого ти перетворилась. Ти наче баба стара!
– Ну, десь так і є!
– Ні, не так! Ти за рік наче на десять постаріла. От треба було тобі звільнятись? Все, так бути не може. З понеділка на роботу. Зараз фахівців бракує, тебе з роками й ногами заберуть!
– А хто ж молодим допомагатиме?
– Люба, це не твій клопіт!
Коли подруга запропонувала працювати знову – я наче до життя повернулась. Уявила, що знову ходитиму в офіс, де мене поважатимуть. Додому я прийшла щаслива. Та щойно розповіла все Каті й Артему, вони розлютились:
– Тобі 66 років, з тебе реготатимуть на роботі! Хто в такому віці працює.
– Нічого, я впораюсь.
– А хто нам допомагатиме?
– Беріть няню, я з цієї роботи звільняюсь. – сказала я і пішла речі збирати.
Мою квартиру ми здавали, тож мені довелося оселитися в Наталі. Та скоро я повернусь додому. Молоді ж досі ображені. Не розуміють мене. От скажіть, невже я мало для них зробила? Як би ви вчинили? Невже працювати в 66 – це так соромно?
IrynaS
