— МАРТО! МАР-ТО-О-О! ВИХОДЬ, БО Я ЗАРАЗ САМ ЗАЙДУ!
Я прокинулася так різко, що мало не впала з дивана.
На годиннику було близько четвертої дня.
Я приїхала до батьків лише вранці, після майже п’яти годин дороги, і після обіду нарешті дозволила собі те, про що мріяла весь останній місяць, — лягти й поспати хоча б годину.
Але про тишу в батьківському домі я, як завжди, забула.
— Марто! Ти мене чуєш?!
Голос батька гремів так, що, здавалося, його чули навіть на сусідній вулиці.
Я схопилася з дивана, нашвидкуруч поправила волосся і босоніж вискочила в коридор.
У голові вже крутилися найгірші варіанти.
Може, батько впав у сараї?
Може, щось сталося з мамою?
Може, прорвало трубу?
Може, зникла вода?
Я вибігла на подвір’я й побачила батька.
Він стояв біля старої груші.
Абсолютно спокійний.
Живий.
Здоровий.
У гумових капцях, старій футболці й капелюсі, який носив ще з часів моєї школи.
А в руках тримав величезне пластикове відро.
Повне слив.
— Тату! Що сталося?!
Він подивився на мене так, ніби це я поводилася дивно.
— Нічого не сталося.
— Тоді навіщо ти кричав?!
— А як я мав тебе покликати?
— Постукати у двері!
Батько задумався.
— Постукати?
— Так!
— А якщо ти спиш?
— Так я саме спала!
— От бачиш! Не почула б.
Я прикрила очі долонею.
— Тату…
Він поставив відро на лавку, вибрав найбільшу сливу й простягнув мені.
— На. Скуштуй.
— Я через тебе мало не посивіла!
— А сливу скуштуй.
Я подивилася на нього.
Потім на сливу.
Потім знову на нього.
— Ти покликав мене через усе село, щоб дати сливу?
— Не одну сливу. Це угорка. Я сьогодні зібрав. Дуже солодка. Твоя мати каже, що треба вже варити повидло. А я кажу — спочатку донька має скуштувати.
— Тату, я доросла людина.
— І що?
— Мені тридцять два.
— І що?
— Я можу сама купити сливи.
— Можеш.
— У будь-якому магазині.
— Можеш.
— Тоді навіщо було кричати?
Батько знизав плечима.
— Бо магазинної сливи в тебе буде скільки завгодно. А цієї — тільки цього літа.
І раптом мені стало нічого сказати.
Бо він був правий.
Не щодо крику.
Щодо слив.
Я приїхала до батьків у суботу вранці.
Жила я вже кілька років у місті, працювала в офісі, майже весь день сиділа перед комп’ютером, постійно кудись поспішала, відповідала на повідомлення навіть за вечерею і могла три дні поспіль не побачити сонця, крім тих двадцяти хвилин, коли йшла від метро до роботи.
Батьківський будинок стояв на околиці невеликого селища.
Там нічого особливо не змінювалося.
Ті самі яблуні біля паркану.
Та сама лавка під горіхом.
Та сама стара криниця.
Навіть перекошена хвіртка, яку батько обіцяв полагодити ще тоді, коли я вступала до університету.
Маму звали Валентина Петрівна.
Батька — Микола Степанович.
Мама була спокійною, тихою і терплячою.
Батько — повною її протилежністю.
Він міг говорити так, що сусід через три будинки знав, що сьогодні в нас на обід борщ.
Коли я була маленькою, мені здавалося, що тато просто не вміє говорити тихо.
Коли я стала дорослою, зрозуміла: він просто не вміє любити тихо.
У нього любов завжди була гучною.
— Марто, візьми кофту!
— Марто, ти їла?
— Марто, чому ти така худа?
— Марто, не ходи босоніж!
— Марто, подзвони, коли доїдеш!
— Марто, чому не подзвонила, коли доїхала?!
— Марто, я ж просив подзвонити!
І, звичайно, коронне:
— МАР-ТО-О-О!
Тому коли того дня я почула його голос, то навіть не здивувалася.
Хоча дуже хотілося спати.
Я взяла сливу.
— Смачна.
Батько задоволено посміхнувся.
— Я ж казав.
— Дуже.
— А тепер ще одну.
— Тату…
— Ця жовтіша.
— Я вже зрозуміла, що вони різні.
— Ну то скуштуй.
Я взяла другу.
Він стояв поруч і дивився на мене з таким виразом, ніби проводив дегустацію на міжнародній виставці.
— Ну?
— Теж смачна.
— Оце вже інша справа.
З дверей визирнула мама.
— Миколо, ти її хоч нагодувати дай, а не фруктами катуй.
— Я її годую!
— Ти її сливами перевіряєш.
— Треба знати, що дитина їсть.
— Їй тридцять два роки!
Батько махнув рукою.
— Для мене все одно дитина.
Я усміхнулася.
І в той момент навіть не хотіла сперечатися.
Увечері батько вирішив, що мій приїзд має бути «правильно організований».
Спочатку він урочисто повідомив, що після міста мені «категорично заборонено лежати на дивані».
— Ти приїхала відпочивати, — сказав він.
— Саме тому я лежу.
— Ні.
— Чому?
— Бо відпочинок — це коли людина змінює діяльність.
— І що ти пропонуєш?
Батько мовчки простягнув мені секатор.
— Розваги.
— Які?
— Обрізати малину.
— Тату!
— Що?
— Я тільки приїхала.
— От і чудово. Ще свіжа.
Мама засміялася на кухні.
— Не сперечайся з ним, Марто. Він ще зранку план склав.
— Який план?
Батько дістав із кишені зім’ятий аркуш.
— Так.
Він розгорнув його.
— Перше — сливи.
— Це вже було.
— Друге — малина.
— Добре.
— Третє — перевірити теплицю.
— Тату…
— Четверте — вечеря.
— Це я можу.
— П’яте — чай.
— Теж нормально.
— Шосте…
Він зробив драматичну паузу.
— Що?
— Показати тобі нову лавку.
Я засміялася.
— Ти серйозно записав лавку в план?
— А ти думаєш, я її для кого робив?
Ми пішли до саду.
Надвечір повітря стало прохолоднішим. Пахло скошеною травою, димом від чиєїсь печі та стиглими фруктами.
Батько йшов попереду, розмахуючи руками, і без кінця розповідав мені якісь дрібниці.
Про сусіда, який купив нового трактора.
Про те, що кури перестали нестися.
Про те, що старий пес Рекс навчився відкривати хвіртку.
Про те, що в нього цього року гарбузи «виросли, як автобуси».
Я слухала.
І раптом зрозуміла, як сильно цього скучила.
У місті я щодня отримувала десятки повідомлень.
Але майже жодне з них не починалося словами:
«Ти їла?»
А тут це питання звучало кожні дві години.
— Марто!
Я здригнулася.
— Що?
— Ти мене слухаєш?
— Так.
— Я питаю, де в тебе тепер робота.
— Тату, я ж розповідала.
— Розповідала. Але я забув.
— Ти старієш?
Він обурено подивився на мене.
— Я не старію. Я просто маю багато інформації.
— Звичайно.
— І взагалі, я все пам’ятаю.
— Тоді скажи, який сьогодні день.
Він задумався.
— Субота.
— А число?
Пауза.
— Це вже бухгалтерія.
Я розсміялася так голосно, що мама визирнула з вікна.
— Що там у вас?
— Донька знущається з батька! — гукнув він.
— Нарешті! — відповіла мама.
Наступного ранку я прокинулася о сьомій.
Не тому, що виспалася.
А тому, що під моїм вікном хтось голосно говорив.
Я відкрила очі.
— Один… два… три… Піднімаємо!
Я сіла на ліжку.
— Що?!
— Чотири… п’ять…
Я підійшла до вікна.
На подвір’ї стояв батько.
Перед ним лежала гумова доріжка.
А поруч працював старенький магнітофон.
— Раз! Два! Три!
— ТАТУ!
Він підняв голову.
— О! Прокинулася!
— Ти що робиш?!
— Зарядку.
— О сьомій ранку?!
— Саме так.
— Навіщо?!
— Щоб ти не проспала життя.
Я стояла біля вікна з таким виразом обличчя, що мама, яка саме вийшла з кухні, почала сміятися.
— Я ж казала йому не будити тебе.
— Я не будив! — обурився батько. — Я займався своїми справами.
— Під її вікном?
— Так мені зручніше.
— Тату, вимкни це.
— Не можу.
— Чому?
— Бо вже зарядка почалася.
— Я тебе зараз сама зарядкою забезпечу!
Батько засміявся.
— О! Значить, сили вже є.
Після сніданку він оголосив:
— Сьогодні їдемо на ринок.
— Навіщо?
— Мені треба купити мотузку.
— Я тут до чого?
— Ти зі мною.
— Чому?
— Бо я хочу з тобою поговорити.
Цього разу я не сперечалася.
Ми сіли в стареньку машину.
Дорогою батько мовчав.
А потім раптом сказав:
— Ти дуже рідко приїжджаєш.
Я подивилася на нього.
— Знаю.
— Я не сварюся.
— Я знаю.
— Просто кажу.
Я опустила очі.
— Робота.
— Знаю.
— І справ багато.
— Знаю.
— Я намагаюся.
— Знаю.
Він помовчав.
— Просто мати хоче, щоб ти частіше приїжджала.
— А ти?
Він усміхнувся.
— А я теж.
Це прозвучало так просто, що мені стало незручно.
Бо за всіма його криками, наказами, сливами, гарбузами, ранковими зарядками й нескінченними «Марто!» було одне дуже просте бажання.
Щоб я була поруч.
Хоча б іноді.
Коли ми повернулися додому, на мене чекала нова проблема.
Біля ґанку стояли чотири великі коробки.
— Це що?
Батько вийшов із сараю.
— Твоє.
— Моє?
— Так.
— А що там?
— Провізія.
Я відкрила першу коробку.
Картопля.
Другу.
Цибуля.
Третю.
Яблука.
Четверту.
Банки.
— Тату!
— Що?
— Я це все не повезу.
— Чому?
— Бо я їду автобусом!
— Знаю.
— У мене одна дорожня сумка!
— Знаю.
— А тут продуктів на місяць!
— На два.
Я повернулася до мами.
— Мам!
Вона винувато усміхнулася.
— Я казала йому, що багато.
— А він?
— Сказав, що ти все одно «худенька і тобі треба їсти».
Батько саме тягнув до машини ще одну сумку.
— І це теж.
— Що там?
— Котлети.
— Скільки?
— Не рахував.
— Тату!
— Марто, ну що ти кричиш? Ти сама сказала, що в місті дорого.
— Я не казала, що мене треба забезпечити продуктами до Нового року!
— А що, погано?
Я подивилася на нього.
Він стояв посеред двору, тримаючи в руках пакет із домашніми пиріжками.
І виглядав таким задоволеним, ніби щойно виконав найважливішу місію свого життя.
— Добре, — зітхнула я. — Але гарбуз я не беру.
Батько різко завмер.
— Чому?
— Бо він величезний.
— Нормальний.
— Він важить, мабуть, десять кілограмів.
— Вісім.
— Тим більше!
— Я його спеціально для тебе виростив.
— Тату…
— Він найкращий.
Я подивилася на гарбуз.
Потім на батька.
— Добре.
Він переможно усміхнувся.
— От і все.
На автостанції він поводився так, ніби проводжав мене не на автобус до міста, а на міжнародний рейс.
Спочатку перевірив квиток.
Потім перевірив, чи заряджений телефон.
Потім поклав мені в сумку пляшку води.
Потім ще одну.
— Тату, мені їхати півтори години.
— А якщо захочеш пити?
— У мене є вода.
— Мало.
— У мене дві пляшки!
— Одна може протекти.
— Тату!
— Добре, добре.
Коли автобус під’їхав, він почав командувати водієві:
— Обережно з коробкою!
Водій подивився на нього.
— Не хвилюйтеся.
— Там яблука.
— Я бачу.
— І банки.
— Бачу.
— І гарбуз.
Водій подивився на величезний гарбуз.
— Його точно побачиш.
Я вже сміялася.
Мама обійняла мене.
— Приїжджай швидше, доню.
— Приїду.
Я підійшла до батька.
Він спочатку мовчки обійняв мене.
Міцно.
Як у дитинстві.
Потім відступив на крок і сказав:
— І не працюй до ночі.
— Добре.
— Нормально їж.
— Добре.
— Не сиди постійно в телефоні.
— Постараюся.
— І якщо щось станеться — дзвони.
— Обов’язково.
Я вже піднялася в автобус.
Сіла біля вікна.
Автобус рушив.
Мама махала рукою.
Батько стояв поруч.
Я дивилася на них і відчувала, як у горлі стає важко.
Ми від’їхали метрів сто.
І тут батько раптом склав руки біля рота.
Я вже знала, що буде.
— МАР-ТО-О-О!
Пасажири повернули голови.
Я відкрила вікно.
— ЩО?!
— ГАРБУЗ НЕ ЗАБУДЬ!
У салоні пролунав сміх.
Я засміялася теж.
— НЕ ЗАБУДУ!
— І КОТЛЕТИ ЇЖ!
— ДОБРЕ!
— І МАМІ ПОДЗВОНИ!
— ПОДЗВОНЮ!
Він ще щось кричав, але автобус уже набрав швидкість.
Я притулилася чолом до скла.
І раптом подумала, що колись настане день, коли я більше не почую цього голосу.
Не буде:
«Марто, виходь!»
Не буде:
«Ти їла?»
Не буде:
«Візьми кофту!»
Не буде величезного гарбуза біля автобуса.
Не буде батька, який здатен підняти на ноги пів села тільки тому, що його донька не скуштувала свіжої сливи.
І від цієї думки мені стало боляче.
Тому я дістала телефон.
Набрала номер.
— Алло? — почувся його голос.
— Тату?
— Що?
— Я вже скучила.
На тому кінці запала коротка тиша.
А потім він тихо сказав:
— То приїжджай.
Я усміхнулася.
— Приїду.
— І без попередження?
— Без.
— От і правильно.
Я вимкнула телефон.
За вікном швидко віддалялося рідне селище.
А на сусідньому сидінні лежав пакет із тими самими сливами.
Я дістала одну.
Вона була солодка.
І чомусь саме тоді я зрозуміла просту річ.
Ми, дорослі діти, часто думаємо, що батьки надто багато втручаються.
Надто часто дзвонять.
Надто багато питають.
Надто багато готують.
Надто голосно кличуть.
Надто наполегливо радять.
Нам хочеться незалежності, тиші й особистого простору.
І це нормально.
Але одного дня ми можемо зрозуміти, що найбільше на світі хотіли б знову почути з двору:
— ВИХОДЬ! Я ТУТ ТОБІ ЩОСЬ ПРИНІС!
І тоді вже не буде кому відповісти:
— Тату, я зараз вийду.
Тому якщо ваші батьки ще телефонують вам без причини, кладуть у сумку зайву їжу, змушують узяти теплу кофту посеред літа або кричать на все подвір’я, щоб ви скуштували домашню сливу — не поспішайте дратуватися.
Можливо, це і є їхній спосіб сказати:
«Я тебе люблю. Я сумую. І поки можу — хочу про тебе піклуватися».
А гарбуз…
Гарбуз усе одно довелося везти додому.
Бо батька переконати було неможливо.