Марина міцніше стиснула кухонний рушник і спробувала говорити спокійно:
— Це моя квартира, Тамаро Іванівно. І сьогодні хрестини моєї доньки. Я дуже прошу вас не розпоряджатися тут так, наче це ваш дім.
Свекруха навіть не повернула голови. Вона стояла біля святкового столу й без жодного дозволу переставляла тарілки, міняла місцями салатниці та відсувала речі, які Марина готувала ще з вечора.
Щойно вона наказала Оксані, Марининій сестрі, прибрати кришталеві фужери, які та спеціально принесла на свято.
— Які ще фужери? — невдоволено пирхнула Тамара Іванівна. — Тут будуть дорослі люди, а не виставка дорогого посуду! Мої родичі приїдуть із Черкас, їм ці скляні цяцьки ні до чого. Поставте звичайні келихи, і не вигадуйте!
Оксана завмерла з двома фужерами в руках. Вона подивилася на сестру, але Марина лише ледь помітно похитала головою. Не хотілося починати сварку ще до приходу гостей.
Тамара Іванівна нарешті обернулася. На її обличчі з’явилася та сама поблажлива посмішка, яку Марина вже навчилася ненавидіти.
— Мариночко, ну чого ти одразу ображаєшся? Я ж не командую, а лише допомагаю тобі уникнути ганьби. Ти три місяці в декреті просиділа, зовсім відвикла від нормального життя після своєї аптеки. Подивися на цю сметану! Вона ж майже як молоко. Як ти збиралася заправляти нею салат?
— Я купила саме ту, яку використовую завжди, — тихо відповіла Марина.
— От і використовуй її для себе. А для гостей треба було взяти нормальну, густу. Ілля! Іллю, підійди сюди!
За кілька секунд на кухні з’явився чоловік Марини. Він саме застібав манжети сорочки й, очевидно, збирався йти зустрічати гостей.
— Що сталося, мамо?
Тамара Іванівна відразу показала на стіл.
— Ти тільки подивися, що тут відбувається! Салати невідомо як зроблені, посуд розставлений абияк, продукти не ті. Я ж із самого початку казала, що треба було замовити готовий стіл у ресторані, а не влаштовувати домашню економію.
Ілля зітхнув і подивився на дружину.
— Марин, ну мама ж хоче, щоб усе було добре. Давай без суперечок. Якщо салат справді невдалий, зробимо інший.
— Він нормальний, Ілле. Я сама його готувала, і всі продукти свіжі.
— Не треба мені тут доводити! — перебила Тамара Іванівна. — Часу вже обмаль. Оксано, віднеси супницю до великої кімнати. А ти, Марино, відійди трохи, бо тільки заважаєш.
Марина нічого не відповіла. Вона взяла зі столу маленьку срібну ложечку, яку її хрещена подарувала Ані на народження, і почала протирати її м’якою серветкою.
Ця ложечка була для неї особливою. На ручці навіть було вигравіюване ім’я донечки. Марина хотіла покласти її біля тарілки дитини як пам’ятну річ.
— Дай сюди, я сама! — свекруха вихопила ложечку з її рук. — Ти навіть срібло нормально почистити не можеш. Ілле, ти зустрів дядька Володимира?
— Так, мамо. Він уже під’їхав, шукає місце для машини.
— Ну от бачиш! Люди приїжджають здалеку, а ми досі не можемо нормально підготувати стіл. Мені просто соромно перед ріднею!
— Усе давно готове, — нарешті сказала Марина. — Якби ви не приїхали на дві години раніше й не почали все переробляти, ми б уже спокійно відпочивали.
Ілля відразу насупився.
— Марин, припини. Мама приїхала допомогти, а ти замість подяки тільки претензії висуваєш.
— Я не просила нічого переробляти.
— Тобі що, так важко сьогодні не сперечатися? У доньки хрестини, між іншим!
Марина відвернулася до вікна. За склом виднівся невеликий дитячий майданчик, на якому вона ще кілька років тому гуляла з подругами. Тепер там гралися чужі діти, а вона стояла на власній кухні й почувалася людиною, яка не має права навіть слова сказати.
— Я просто хочу, щоб у моєму домі зі мною рахувалися, — тихо промовила вона.
— Ой, почалося, — Тамара Іванівна підійшла ближче й поплескала невістку по плечу. — Не треба так гостро реагувати. Я старша, маю більше досвіду. Ти ще багато чого не знаєш.
Вона знову повернулася до столу, наче розмови взагалі не було.
— Ілле, іди зустрічай гостей. Оксано, допоможи в передпокої з верхнім одягом.
— Я залишуся з Мариною, — спокійно відповіла сестра.
Свекруха невдоволено скривилася.
— Та навіщо? Марина й сама впорається. Вона ж у нас доросла господиня. Правда, Мариночко?
Оксана хотіла щось відповісти, але сестра знову зупинила її поглядом. Вона не хотіла, щоб через неї свекруха потім влаштовувала ще одну сцену.
Коли всі вийшли, Тамара Іванівна залишилася на кухні з Мариною.
— А тепер послухай мене уважно. Перемий ще раз келихи. На кількох є розводи. І витри стіл, бо біля салатниць плями.
— Я мила келихи двічі.
— Значить, недостатньо добре.
— Тамаро Іванівно, я все підготувала. Будь ласка, не шукайте недоліків там, де їх немає.
Свекруха відклала серветки й подивилася на невістку.
— Ти чомусь вирішила, що я до тебе прискіпуюся. А я думаю про родину. Сьогодні приїдуть мої близькі, люди, яких я давно не бачила. Хіба я не хочу, щоб усе було красиво?
— Я теж цього хочу. Але не хочу, щоб мене принижували у власній квартирі.
— Ох, яка ніжна! — Тамара Іванівна закотила очі. — Ілля працює, забезпечує сім’ю, а ти замість того, щоб цінувати чоловіка, постійно шукаєш привід для образ.
Марина нічого не відповіла. Вона вже знала: будь-яке її слово свекруха згодом використає проти неї.
Два тижні тому все почалося з дитячої суміші.
Тоді Тамара Іванівна сиділа за кухонним столом і розглядала банку спеціального харчування, яку Марина щойно купила для доньки.
— Три тисячі чотириста гривень? — обурено перепитала вона. — Ілле, ти взагалі бачив, скільки це коштує?
— Мамо, це дитяче харчування, — відповів чоловік. — У Ані є проблеми з переносимістю звичайної суміші. Педіатр порадив саме цю.
— Та які ще проблеми? Нас манкою годували, і нічого! Виросли здоровими людьми.
Марина саме складала дитячі речі в шафу, але, почувши ці слова, повернулася.
— Тамаро Іванівно, у доньки алергічна реакція на білок коров’ячого молока. Звичайна суміш їй не підходить. Ми вже були в лікаря, і він пояснив, чому потрібно використовувати спеціальне харчування.
— А я звідки знаю, що той лікар не хоче просто заробити на вас? — свекруха зневажливо махнула рукою. — Зараз усі тільки й думають, як витягнути з людей гроші.
— Це не питання економії, — відповіла Марина. — Я не збираюся експериментувати зі здоров’ям власної дитини.
Тамара Іванівна подивилася на неї так, наче почула щось образливе.
— От бачиш, Іллю, я ж казала. З нею неможливо нормально поговорити. Я просто пропоную заощаджувати, а вона одразу робить із мене ворога.
Ілля сидів за столом із чашкою чаю й мовчав.
— Мамо, давай не будемо, — нарешті промовив він. — Якщо лікар призначив, то купимо.
— Та я ж не проти! Просто гроші треба рахувати. Ти на складі цілий день працюєш, отримуєш свої тридцять п’ять тисяч, а тут одна банка суміші майже десяту частину зарплати забирає!
Марина відчула, як у неї починають червоніти щоки.
— Я теж працювала, Тамаро Іванівно. І не забувайте, що зараз я перебуваю в декретній відпустці, а не на канікулах.
— Ну, звичайно, ти в нас усе знаєш, — зітхнула свекруха. — Я ж тільки добра бажаю. Хочу, щоб у вас залишалися гроші на майбутнє.
Коли вона пішла, Ілля навіть не спробував поговорити з дружиною.
— Марин, ну навіщо ти так? Мама просто переживає за нас.
— А ти не бачиш, що вона втручається навіть у те, чим годувати нашу доньку?
— Вона виростила мене без усіх цих дорогих сумішей.
— Ілле, зараз інша ситуація. У нашої дитини є рекомендації лікаря. Чому я повинна щоразу виправдовуватися?
Чоловік роздратовано поставив чашку на стіл.
— Не хочу сваритися. У мене завтра рання зміна.
І на цьому розмова закінчилася.
Коли вони почали планувати хрестини, Марина одразу запропонувала провести невелике сімейне святкування вдома.
Їхня двокімнатна квартира була невеликою, але затишною. Для найближчих родичів місця вистачало. Марина хотіла запросити батьків, сестру Оксану, батьків Іллі та ще кількох людей.
Однак Тамара Іванівна мала зовсім інші плани.
— Треба обов’язково запросити мою сестру Валентину з чоловіком і двома дітьми. Ще тітку Надію, двоюрідного брата Іллі та його дружину.
Марина здивовано подивилася на неї.
— Тамаро Іванівно, але нас і так буде чимало. У нас невелика квартира. Якщо запросити всіх, людям просто ніде буде сісти.
— Нічого страшного. Стільці в сусідів позичимо. Не вперше люди збираються великою родиною.
— Я хотіла зробити скромне святкування, без великого застілля.
Свекруха одразу змінила вираз обличчя.
— Тобто моїх родичів ти не хочеш бачити?
— Я цього не казала.
— А що ти тоді маєш на увазі? Іллю, ти чуєш, як твоя дружина говорить? Виходить, моїй сестрі немає місця на хрестинах рідної племінниці?
Ілля, який до цього переглядав щось у телефоні, підняв голову.
— Марин, ну справді. Валентина ж моя тітка. Як ми можемо її не запросити?
— Я не проти твоєї тітки. Я просто пояснюю, що не хочу перетворювати хрестини на весілля зі списком із тридцяти гостей.
Тамара Іванівна демонстративно притиснула долоню до грудей.
— А ти пам’ятаєш, як ми вам допомогли, коли ви купували цю квартиру? Петро продав свою стареньку машину, щоб дати вам сто п’ятдесят тисяч гривень на перший внесок. Ми тоді самі відмовили собі в багатьох речах. І тепер навіть наших родичів запросити не можна?
Марина повільно видихнула.
Вона пам’ятала ті гроші. Свекор справді продав автомобіль, а батьки Іллі передали їм частину коштів на купівлю житла. Це була суттєва допомога, за яку Марина була вдячна. Вона ніколи не заперечувала цього.
Але щоразу, коли виникала незручна ситуація, Тамара Іванівна діставала цю історію, наче рахунок, який невістка мала оплачувати все життя.
— Ми вдячні вам за допомогу, — сказала Марина. — Але це не означає, що тепер усі рішення в нашій родині повинні приймати ви.
— Ілле, ти чуєш? — свекруха повернулася до сина. — Вона вже й допомогу нашу згадувати не хоче!
— Марин, не починай. Мама має рацію, треба запросити родичів.
Марина подивилася на чоловіка. Вона розуміла, що зараз знову доведеться поступитися, і це було найгірше.
— Добре. Запрошуйте, кого вважаєте за потрібне. Але я не обіцяю, що зможу всіх обслуговувати й готувати на таку кількість людей.
— От бачиш, як усе просто! — відразу повеселішала Тамара Іванівна. — Треба тільки нормально домовлятися, а не влаштовувати вистави.
Марина промовчала.
Тоді вона ще не розуміла, що цією згодою фактично віддала свекрусі право розпоряджатися всім святом.
Напередодні хрестин Тамара Іванівна прийшла до них увечері. Вона навіть не подзвонила, а скористалася запасним ключем, який Ілля колись дав батькам на випадок непередбачених ситуацій.
Марина саме переодягала Аню після купання.
— А чому дитина без шапочки? — одразу запитала свекруха, заглянувши до кімнати.
— Бо вдома тепло. У кімнаті двадцять три градуси.
— Ну і що? Від вікна все одно тягне.
— Вікно зачинене, Тамаро Іванівно.
Свекруха не стала слухати. Вона відкрила шухляду дитячого комода, дістала теплий байковий чепчик і простягнула його невістці.
— Одягни. Дитині потрібне тепло.
Аня почала вередувати, а Марина обережно відклала чепчик убік.
— Їй у ньому буде жарко. Я сама стежу, щоб вона не переохолоджувалася.
— От саме тому я й кажу, що тобі треба більше досвіду.
— У мене достатньо досвіду, щоб доглядати за власною дитиною.
Свекруха невдоволено стиснула губи.
— Ілле! Скажи дружині, що дитину не можна роздягати!
Чоловік саме був у ванній.
— Марин, ну одягни, якщо мама просить. Що тобі важко?
Марина заплющила очі. Вона вже не мала сил пояснювати одне й те саме.
Тамара Іванівна тим часом оглянула кімнату, поправила покривало на ліжку й подивилася на годинник.
— Гаразд, піду. Завтра прийдемо раніше, щоб усе перевірити. Петро вже підготував костюм. Гості повинні побачити, що в нас усе на рівні.
— Ми самі впораємося, — відповіла Марина.
— Звичайно, звичайно. Тільки без мене ви б і половини не встигли.
Свекруха пішла, залишивши двері незачиненими.
Марина підійшла до дзеркала в передпокої. На неї дивилася втомлена жінка з темними колами під очима. Волосся було зібране в недбалий пучок, обличчя зблідло від недосипання.
Ще кілька місяців тому вона керувала аптекою на центральній вулиці міста. Вирішувала питання з постачальниками, відповідала за роботу персоналу, спілкувалася з перевірками й не дозволяла нікому розмовляти з собою зверхньо.
А тепер боялася сказати свекрусі, що не хоче одягати дитині зайвий одяг.
Коли Ілля вийшов із ванної, Марина вирішила ще раз поговорити з ним.
— Ілле, ти розумієш, що твоя мама переходить усі межі?
— Знову ти за своє, — він сів на диван і взяв пульт. — Що цього разу?
— Вона заходить до нашої квартири без попередження, перебирає дитячі речі, вирішує, що ми повинні купувати, кого запрошувати й як проводити свята. Ти вважаєш це нормальним?
— Вона моя мати, Марин. І вона хоче допомогти.
— Допомога — це коли тебе про неї просять. А коли людина приходить і починає наказувати, це вже не допомога.
Ілля роздратовано поклав пульт.
— Забула, як нам було важко купити квартиру? Якби не батьки, ми б і досі жили на орендованій. Вони віддали нам сто п’ятдесят тисяч гривень! Може, хоч трохи поваги до них проявиш?
— Я поважаю їх за допомогу. Але не хочу, щоб цими грошима мене постійно дорікали.
— Ніхто тобі не дорікає.
— Сьогодні твоя мама вже втретє нагадала про ті гроші.
— Бо ти сама провокуєш її своєю поведінкою.
Марина замовкла.
Вона раптом зрозуміла, що чоловік не збирається її слухати. Для нього було набагато простіше переконати дружину потерпіти, ніж один раз пояснити матері, що вона не має права втручатися в їхнє життя.
Наступного ранку квартира перетворилася на справжній мурашник.
Марина встала ще до сьомої, погодувала Аню, приготувала сніданок і почала накривати стіл. Оксана приїхала раніше, щоб допомогти сестрі. Вона принесла десерт, який напередодні спекла сама, і одразу взялася нарізати овочі.
Тамара Іванівна з’явилася о дев’ятій ранку разом із чоловіком.
Петро Васильович привітався, поставив у коридорі пакети з продуктами й пішов допомагати Іллі переносити стільці.
Свекруха ж відразу попрямувала на кухню.
— Так, що тут у нас? — вона оглянула стіл. — М’ясо вже готове?
— Так. Я запекла куряче філе, зробила гарнір і два салати.
— Курка на хрестини? — Тамара Іванівна скривилася. — Я ж привезла телятину. Чому ти її не приготувала?
— Бо я не планувала ще одну гарячу страву. У нас і так достатньо їжі.
— Ти, мабуть, жартуєш? Мої родичі приїжджають здалеку. Я не збираюся годувати їх одним салатом і куркою.
— Тамаро Іванівно, ми домовлялися, що кожен щось принесе. Я свою частину зробила.
— Ну звісно, — свекруха поставила пакет на стіл. — А потім усі будуть говорити, що невістка не вміє приймати гостей.
Оксана відклала ніж.
— Тамаро Іванівно, Марина з учорашнього дня майже не відпочивала. Може, досить її критикувати? Усе виглядає дуже добре.
Свекруха повільно повернула голову.
— Оксано, я розмовляю з невісткою. Не треба втручатися.
— Але ж ви постійно її ображаєте.
— Я її не ображаю. Я навчаю, як правильно робити. У вас, молодих, чомусь на будь-яке зауваження одна реакція — образитися.
Марина підійшла до сестри й тихо попросила не сперечатися.
Оксана зітхнула, але повернулася до нарізання овочів.
Незабаром почали приходити гості. У передпокої стало тісно, в кімнаті лунали привітання, а Ілля з батьком розставляли додаткові стільці.
Марина кілька разів виходила перевірити доньку, яка спала в дитячому ліжечку. Вона встигала подавати страви, прибирати використаний посуд і відповідати на запитання родичів.
Тим часом Тамара Іванівна сиділа у вітальні й розповідала всім, як багато зробила для організації свята.
— Якби не я, вони б і досі не знали, з якого боку до столу підійти, — жартувала вона.
Дехто сміявся, інші незручно посміхалися.
Оксана, проходячи повз, почула, як свекруха пояснює гостям, що Марина після пологів стала надто нервовою і тепер їй важко впоратися навіть зі звичайними домашніми справами.
Сестра не витримала.
— Марино, ходімо на хвилинку, — покликала вона її до коридору.
— Що сталося?
— Ти чуєш, що вона розповідає гостям?
— Олю, не треба. Я все чую.
— І ти збираєшся це терпіти?
Марина поправила рукав сукні. Її руки почервоніли від гарячої води, а спина боліла від постійної метушні.
— Сьогодні хрестини Ані. Я не хочу, щоб через дорослих людей у неї був скандальний день.
— Та який скандал? Ти вже третю годину працюєш, а вона сидить і розповідає всім, яка ти погана господиня.
— Олю, будь ласка.
Сестра подивилася на неї з жалем.
— Маро, ти колись була зовсім іншою. Пам’ятаєш, як ти працювала в аптеці? Коли один постачальник почав розмовляти з тобою зверхньо, ти спокійно пояснила йому, що більше не будеш із ним співпрацювати. І він наступного дня вибачався.
Марина сумно посміхнулася.
— То була робота. А тут родина.
— Саме тому й боляче. Ти дозволяєш людям, які називають себе твоєю родиною, поводитися з тобою гірше, ніж із чужими.
— Вони допомогли нам із квартирою.
Оксана важко зітхнула.
— Я знаю про ці гроші. Але допомога не означає, що ти тепер повинна довічно відпрацьовувати їх своєю покірністю. Твоя свекруха поводиться так, ніби купила не тільки квартиру, а й право вирішувати, як тобі жити.
Марина опустила очі.
— Не хочу зараз про це говорити.
— Добре. Не буду. Але подумай, будь ласка, про себе. І про Аню. Вона ростиме й бачитиме, як із тобою поводяться.
Оксана повернулася до вітальні, а Марина залишилася в коридорі.
Звідти долинав веселий сміх гостей. Хтось розповідав історію, Ілля голосно сміявся, а Тамара Іванівна вже готувалася виголосити тост.
Марина дивилася на прочинені двері й розуміла, що сестра сказала те, про що вона сама давно боялася подумати.
— Марино, ти чого тут стоїш? — Ілля вийшов у коридор із порожньою тарілкою. — Принеси, будь ласка, чисту виделку. У дядька Володимира впала, а ще нарізки додай. Уже майже все з’їли.
Марина подивилася на нього.
— Виделки лежать у шухляді праворуч. Можеш сам узяти.
Чоловік здивовано підняв брови.
— Я зараз із гостями сиджу. Мені незручно вставати.
— А мені, виходить, зручно весь день бігати між кухнею та кімнатою?
— Марин, ну не починай. Мама зараз збирається говорити тост за Аню. Усі чекають.
— Тоді послухаймо тост.
Ілля знизав плечима й повернувся до гостей.
Марина ще кілька секунд стояла нерухомо. Потім зайшла на кухню, взяла чисту виделку й повернулася до вітальні.
Вона поклала прилад біля тарілки дядька Володимира.
— Дякую, доню, — усміхнувся той.
— Немає за що.
Ілля відразу запитав:
— А нарізка?
— Усе, що було, я вже подала. Більше немає.
— Як це немає? — втрутилася Тамара Іванівна. — Я ж привезла ще цілу палку ковбаси. Ти її куди поділа?
— Вона закінчилася. Я нарізала все, що було.
— Тоді сходи на кухню й подивися ще раз. Може, не там шукаєш.
Марина спокійно відповіла:
— Я вже перевірила холодильник.
— Не розумію, чому з тобою завжди потрібно все повторювати, — невдоволено промовила свекруха.
Вона відставила келих і підвелася.
— Я сама подивлюся.
Марина мовчки пішла на кухню, щоб забрати порожні салатниці. Тамара Іванівна рушила за нею.
Щойно вони опинилися вдвох, свекруха причинила двері й різко заговорила:
— Ти що собі дозволяєш? Навіщо виставляєш мене перед людьми в поганому світлі?
Марина поставила піднос на стіл.
— Я нічого такого не роблю.
— Ще й сперечаєшся! Я попросила тебе знайти ковбасу, а ти почала показувати характер. Ти взагалі розумієш, що сьогодні приїхали мої родичі? Мені за тебе соромно!
— Тамаро Іванівно, ковбаси більше немає. Я не можу її вигадати.
— Не в цьому справа! Ти повинна була заздалегідь усе розрахувати. Невже так важко подумати про гостей?
Марина глибоко вдихнула.
— Я готувала це свято кілька днів. Купувала продукти, прибирала, готувала, доглядала за дитиною. Я втомилася. І я більше не збираюся вислуховувати ваші зауваження з ранку до вечора.
Тамара Іванівна недовірливо подивилася на неї.
— Втомилася вона! Від чого ти втомилася, люба? Ти ж у декреті сидиш. У тебе вдома тепло, пральна машина працює, чоловік гроші приносить. Не треба тобі щодня на роботу бігти! А ми з батьком ще й квартиру вам допомогли купити. Сто п’ятдесят тисяч гривень віддали! І після всього цього ти ще маєш нахабство зі мною сперечатися?
— Я ніколи не заперечувала, що ви нам допомогли, — відповіла Марина. — І завжди була вам за це вдячна. Але ваша допомога не дає вам права принижувати мене.
— Та хто тебе принижує? Я намагаюся зробити з тебе нормальну господиню! Якби не я, ти б сьогодні перед усіма осоромилася!
— Це моє свято, Тамаро Іванівно. Моєї доньки. І я маю право вирішувати, як воно проходитиме.
Свекруха почервоніла.
— Та як ти смієш мені таке говорити? Я стільки років для Іллі все робила! А ти з’явилася в нашій родині й вирішила, що можеш усіх повчати? Невдячна ти людина!
— Я не прошу вас нічого для мене робити. Я прошу лише поважати мене.
— Та ти без нашої допомоги нічого не варта! — вигукнула Тамара Іванівна. — Сидиш удома, дитину нормально доглянути не можеш, навіть святковий стіл без чужих підказок накрити не здатна! Марна ти невістка, ось хто ти!
Останні слова вона вимовила вже майже на крик.
Марина не встигла відповісти.
Двері кухні відчинилися, і на порозі з’явився Петро Васильович.
Він стояв із порожньою склянкою в руці. Очевидно, зайшов по воду й почув останню частину розмови.
— Тома, досить, — тихо сказав він.
Тамара Іванівна різко обернулася.
— Петре? А ти чого тут?
— Я почув, що ти говориш.
— Та нічого ти не почув! Ми просто обговорюємо домашні справи.
Петро Васильович поставив склянку на стіл.
— Не треба. Я чудово чув, як ти називала Марину невдячною і говорила, що вона нічого не варта. І це в її власній квартирі, на хрестинах нашої онуки.
— Та я ж просто хотіла, щоб усе було нормально! — почала виправдовуватися свекруха. — Ти бачив, як вона поводиться? Навіть ковбасу не змогла знайти!
— До чого тут ковбаса? — чоловік похитав головою. — Ти вже кілька годин ходиш за нею й командуєш. Вона готує, доглядає за дитиною, приймає гостей, а ти тільки критикуєш.
— Петре, ти теж проти мене?
— Я не проти тебе. Але ти справді перегнула палицю.
Свекруха розгублено озирнулася на двері.
— І що тепер? Будеш мене перед усіма виставляти винною?
— Я нічого не збираюся виставляти. Просто припини ображати Марину. Якщо хочеш допомогти, запитай, що потрібно зробити. А якщо ні — сядь із гостями й дай людям спокійно відсвяткувати.
Тамара Іванівна хотіла щось відповісти, але в цей момент до кухні зайшов Ілля.
— Що тут відбувається? Чому ви всі стоїте?
Він подивився на матір, потім на батька й нарешті на дружину.
— Марин, знову щось не поділили? Через що тепер сварка? Через ту ковбасу?
Марина відчула, як усередині знову піднімається знайоме обурення.
— Ні, Ілле. Не через ковбасу. Твоя мама щойно сказала, що я нічого не варта, що я не вмію доглядати за дитиною і що без вашої допомоги не здатна навіть нормально прийняти гостей.
— Мамо, ну навіщо ти так? — Ілля повернувся до неї.
— А що я такого сказала? Я правду кажу! Невже тепер і слова сказати не можна?
— Ти можеш висловлювати свою думку, — відповіла Марина. — Але не можеш принижувати мене й вирішувати все за нас.
— Марин, не перебільшуй. Мама просто рознервувалася.
— Звичайно. Вона рознервувалася, а я повинна знову все пробачити. Як завжди.
Ілля підійшов ближче.
— Сьогодні хрестини нашої доньки. Невже не можна відкласти всі ці розмови на потім?
Марина подивилася на нього.
— А коли саме буде це «потім», Ілле? Коли ваша мама знову прийде й почне вказувати, що мені купувати? Коли вона вирішуватиме, як одягати Аню? Коли наступного разу назве мене нездатною господинею? Ти щоразу просиш мене промовчати. Але жодного разу не попросив її поважати мене.
— Я не хочу сваритися з мамою.
— А зі мною тобі не страшно сваритися?
Чоловік замовк.
Петро Васильович важко зітхнув.
— Ілле, твоя дружина має рацію. Ви вже доросла сім’я. Батьки можуть допомагати, радити, підтримувати. Але вирішувати за вас ніхто не повинен.
Тамара Іванівна невдоволено похитала головою.
— Отже, тепер усі проти мене. Чудово! Я стільки сил витратила, щоб вам допомогти, а у відповідь отримую тільки образи.
— Тома, ходімо, — сказав Петро Васильович. — Досить. Не будемо продовжувати це при гостях.
— Ти хочеш, щоб я просто пішла?
— Я хочу, щоб ти заспокоїлася. Ми можемо поїхати додому, якщо тобі тут так некомфортно. Але перед цим варто вибачитися перед Мариною.
— Нізащо! — відрізала вона.
Петро Васильович більше не сперечався. Він повернувся до сина.
— Ілле, подумай добре, що ти зараз робиш. Це твоя дружина й твоя дитина. І не можна щоразу ставити мамині образи вище за спокій власної сім’ї.
Ілля почервонів.
— Тату, не треба мене повчати.
— Я не повчаю. Я кажу те, що ти давно мав зрозуміти сам.
Петро Васильович узяв дружину під лікоть і запросив вийти з кухні. Тамара Іванівна ще кілька разів обернулася, бурмочучи щось про невдячність, але зрештою пішла до передпокою.
За кілька хвилин вони попрощалися з гостями й поїхали додому.
У вітальні запала незручна тиша. Родичі перезиралися, хтось намагався перевести розмову на іншу тему, а тітка Валентина запитала, чи все гаразд.
Оксана підійшла до сестри й тихо обійняла її.
— Ти як?
— Нормально, — відповіла Марина.
Але Ілля, який стояв біля дверей кухні, дивився на неї зовсім інакше.
— Ти задоволена? — тихо запитав він, коли вони залишилися наодинці. — Мама з татом поїхали, гості все побачили. Ти перетворила хрестини нашої доньки на скандал.
Марина повільно поставила тарілку на стіл.
— Я нічого не перетворювала. Я просто попросила твою маму не ображати мене.
— Можна було промовчати. Вона б заспокоїлася.
— Ілле, я мовчала місяцями. Мовчала, коли вона критикувала суміш для Ані. Мовчала, коли вирішувала, кого запрошувати. Мовчала, коли заходила до нашої квартири без попередження й перебирала дитячі речі. Мовчала, коли ти щоразу ставав на її бік.
— Ти все перебільшуєш.
— Ні. Я просто більше не хочу робити вигляд, що все нормально.
Він роздратовано провів рукою по волоссю.
— І що ти тепер пропонуєш?
— Дуже просту річ. Ми живемо окремою сім’єю. Твоя мама може приходити до онуки, але тільки за попередньою домовленістю. Вона не повинна втручатися в наші рішення, критикувати мене перед людьми чи командувати в моєму домі.
— Ти хочеш заборонити їй бачити онуку?
— Я цього не казала. Не перекручуй мої слова.
— Вона такого не витримає.
— А я, виходить, повинна витримувати все?
Ілля не відповів.
Марина подивилася на нього й додала:
— І ще одне. Ті сто п’ятдесят тисяч, які дали нам твої батьки, я пам’ятаю. Я вдячна їм за допомогу. Але це не означає, що я повинна все життя дозволяти собою керувати. Якщо твоя мама вважає, що через ті гроші має право розпоряджатися нашим життям, ми можемо спокійно обговорити, як повернути цю суму. Але я більше не хочу чути про неї під час кожної сварки.
Ілля здивовано подивився на дружину.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Мені треба подумати, — нарешті сказав він.
— Подумай. Але я більше не збираюся повертатися до того, як було раніше.
Він мовчки вийшов із кухні.
Гості почали розходитися ближче до вечора. Оксана допомогла прибрати посуд, склала залишки їжі в контейнери й помила кілька великих салатниць.
Коли останні родичі попрощалися, Марина зайшла до дитячої кімнати. Аня спокійно спала у своєму ліжечку, не знаючи, скільки дорослих суперечок відбулося цього дня.
Марина присіла поруч і поправила доньці ковдрочку.
— Ну ось, маленька. Тепер можна трохи відпочити.
Оксана заглянула до кімнати.
— Маро, я вже все закінчила. Тобі ще щось потрібно?
— Ні, дякую. Ти й так сьогодні дуже допомогла.
Сестра присіла поруч.
— Я пишаюся тобою.
Марина сумно посміхнулася.
— А мені зараз якось зовсім не радісно.
— Розумію. Але ти нарешті сказала те, що давно хотіла сказати.
— Не знаю, що тепер буде з Іллею.
— Це вже залежить від нього. Ти не повинна самотужки рятувати шлюб, якщо друга людина навіть не хоче тебе почути.
Оксана обійняла сестру й незабаром поїхала додому.
Марина повернулася до передпокою. На невеликій тумбочці лежав запасний комплект ключів від квартири. Колись Ілля віддав такий самий його батькам, щоб вони могли зайти, якщо трапиться щось термінове.
Марина взяла телефон і написала чоловікові, який сидів у вітальні:
«Нам потрібно домовитися, щоб запасні ключі більше не використовувалися без нашого дозволу. Якщо батькам щось буде потрібно, нехай спочатку телефонують. Це стосується всіх, не тільки твоєї мами».
Відповіді не було.
Вона поклала телефон на тумбочку й подивилася на квартиру. На столі ще стояли святкові тарілки, біля стіни лежали складені стільці, а в кімнаті тихо працював нічник.
Це був її дім. Тут жила її донька. Тут вона хотіла прокидатися без страху, що хтось прийде й почне пояснювати їй, як правильно варити суп, яку суміш купувати та як виховувати дитину.
Того вечора Марина не знала, чи зможе їхній шлюб витримати цю розмову. Вона розуміла, що одного дня недостатньо, щоб змінити поведінку чоловіка, який роками звик уникати конфліктів із матір’ю за рахунок дружини.
Але одне вона вирішила остаточно: більше не буде мовчати лише тому, що хтось колись допоміг їм грошима.
Наступного дня їй зателефонував Петро Васильович.
— Марино, доброго ранку. Як ви з Анею?
— Доброго ранку. Усе добре, дякую.
Він трохи помовчав, а потім сказав:
— Я хотів перепросити за вчорашнє. Не повинен був допустити, щоб Тома так із тобою розмовляла. Я давно бачив, що вона втручається у ваше життя, але думав, що ви самі розберетеся.
— Дякую, Петре Васильовичу. Мені було дуже неприємно.
— Розумію. Я поговорю з нею. Не обіцяю, що вона відразу все зрозуміє, але спробую пояснити. І ще… Ті гроші на квартиру ми давали вам для того, щоб у вас був власний дім. А не для того, щоб хтось мав право там командувати.
Марина відчула, як у неї защеміло в горлі.
— Дякую вам. Для мене це справді важливо.
Після розмови вона ще довго сиділа біля вікна.
Стосунки з Іллею залишалися напруженими. Він майже не розмовляв із нею, а ввечері повідомив, що хоче кілька днів побути сам і поїде до батьків. Марина не стала його зупиняти.
Вона розуміла: тепер усе залежить не від красивих обіцянок, а від конкретних вчинків.
Але вперше за довгий час у неї не було відчуття, що вона повинна комусь щось доводити.
На кухні стояла та сама срібна ложечка з вигравіюваним ім’ям Ані. Марина взяла її до рук, обережно протерла м’якою тканиною й поклала назад у маленьку коробочку.
Колись вона думала, що для збереження родини потрібно поступатися, терпіти й не відповідати на образи.
Тепер вона розуміла інше: родина не повинна триматися на страху однієї людини сказати правду.
І якщо для того, щоб у власному домі знову відчути себе господинею, потрібно було нарешті вимовити тверде «ні», вона більше не збиралася цього слова боятися.