— Щовечора одне й те саме: борщ, котлети, макарони. Таке враження, що я не вдома живу, а в якійсь дешевій їдальні!
— Бідолашний, — співчутливо промовила дівчина й поправила йому краватку.
— Нічого, сьогодні я тебе побалую. Поведу до того французького ресторану, про який ти розповідала. Там хоча б відчуваєш себе людиною, а не відвідувачем їдальні.
— О, я його чудово пам’ятаю! — усміхнулася брюнетка.
— А вдома в мене, як ти розумієш, справжній кулінарний конвеєр. Моя дружина нічого іншого готувати не вміє.
— То що вона взагалі робить цілими днями, крім того, що котлети ліпить? — засміялася Ірина, притулившись до нього.
Я стояла неподалік від входу в кафе й міцно стискала телефон. Приїхала забрати торт, який заздалегідь замовила до чоловікового дня народження. Наступного дня Вікторові мало виповнитися сорок п’ять.
Я навіть попросила кондитера написати на ньому: «Найкращому чоловікові від коханої дружини».
Тепер ці слова здавалися мені якимось недолугим жартом.
Двадцять років тому Віктор був зовсім іншим. Він дивився на мене так, наче я була найгарнішою жінкою у світі.
Пам’ятаю наше перше побачення. Я невдало стала на ногу, підвернула щиколотку й не могла нормально йти. Вітя без зайвих розмов підхопив мене на руки та доніс до квартири на четвертому поверсі.
А потім кілька днів поспіль приносив квіти, поки я відновлювалася.
— Ти в мене справжня принцеса, Марино, — говорив він, цілуючи мене в чоло. — Я все життя носитиму тебе на руках.
Я тоді вірила кожному його слову.
Після народження сина моя вага почала поступово збільшуватися. Спочатку додалося близько десяти кілограмів, потім ще кілька. Віктор заспокоював мене, казав, що це не має жодного значення, адже головне — здоров’я дитини.
Згодом народилася донька. Безсонні ночі, робота, домашні справи, постійна втома — і ще кілька кілограмів, від яких я вже ніяк не могла позбутися.
Тоді чоловік не дорікав мені за зовнішність.
Але приблизно три роки тому його ставлення почало змінюватися.
— Марино, може, тобі варто записатися до спортзалу? — якось запропонував він.
— Вітю, я після роботи ледве стою на ногах. Ти ж знаєш, що в мене дві зміни, потім додому, вечеря, уроки з дітьми, прання. Коли мені ще й до спортзалу ходити?
— Ну, можна ж знайти годинку. Треба трохи більше дбати про себе.
Я не сперечалася. Справді намагалася щось змінити. Кілька разів купувала абонемент, пробувала займатися вдома, стежила за харчуванням. Але коли цілий день проводиш на ногах, а ввечері ще маєш подбати про двох дітей і чоловіка, сили швидко закінчуються.
Тим часом Віктор дедалі частіше затримувався на роботі.
То важливі переговори, то зустріч із партнерами, то корпоратив, то термінова справа, яку ніяк не можна було відкласти до ранку.
Я намагалася не підозрювати його в поганому. Довіряла людині, з якою прожила два десятиліття.
А тепер стояла біля кафе й слухала, як ця людина розважає молоду коханку історіями про мої кулінарні здібності та зайву вагу.
Віктор навіть не помітив мене. Він був надто захоплений своєю супутницею.
Я розвернулася й пішла до виходу.
Торт забирати не стала. Навіщо? Передплату внесла невелику, тож вирішила не повертатися по нього. Нехай залишиться в кондитерській.
Удома я відкрила морозильну камеру, дістала фарш і почала готувати котлети.
Раз уже чоловік так часто про них згадує, нехай сьогодні буде саме ця страва.
Віктор повернувся майже опівночі. Від нього пахло алкоголем і дорогими парфумами. Настрій у нього був чудовий.
— Марино! — гукнув він із передпокою. — Де мої капці? Чому в цьому домі нічого не можна знайти? Ти знову все кудись переставила?
Я не відповіла. Просто поставила перед ним тарілку з гарячими котлетами.
Він глянув на вечерю й невдоволено скривився.
— Знову вони? Ти серйозно? Скільки можна їсти одне й те саме? Невже не можна хоча б іноді приготувати щось цікавіше?
— Можна, — спокійно відповіла я. — Завтра щось придумаю.
— От і добре. А то вже набридло. Почуваюся, наче в їдальні харчуюся.
— Я зрозуміла.
Він продовжив їсти, навіть не помітивши, як уважно я на нього дивлюся.
Наступного ранку я зателефонувала на роботу й попросила відгул. Потім прийняла душ, одяглася і почала збиратися.
Віктор, який саме пив каву на кухні, здивовано підняв голову.
— Ти кудись збираєшся?
— Так. Спочатку до перукаря, потім на манікюр. А ще хочу записатися до спортзалу.
Він одразу пожвавішав.
— Оце правильно! Нарешті ти вирішила взятися за себе. Давно пора, Марино.
Я лише посміхнулася.
Цього дня я справді побувала в салоні. Зробила зачіску, манікюр, а потім зайшла до магазину й купила собі сукню. Не черговий безформний одяг, у якому намагалася приховати фігуру, а гарну річ, що підкреслювала мої форми.
Так, я була не худенькою. Але це не означало, що маю ходити в балахонах і соромитися власного відображення.
Після покупок я поїхала за адресою, яку добре знала.
Це була квартира Ірини.
Колись Віктор попросив мене підвезти його колегу додому, бо в неї нібито зламалася машина. Тоді я навіть не запам’ятала її обличчя, але адресу знала.
Двері відчинилися не відразу. На порозі з’явилася та сама брюнетка.
— Вам кого? — запитала вона, здивовано розглядаючи мене.
— Вас, Ірино. Нам потрібно поговорити.
Дівчина насупилася.
— Ми знайомі?
— Не зовсім. Але, гадаю, ви здогадуєтеся, хто я. Я дружина чоловіка, з яким ви вчора вечеряли в кафе.
Її усмішка миттєво зникла.
— Я… Не розумію, про що ви.
— Не варто. Усе цілком зрозуміло. Я прийшла не сваритися й не влаштовувати скандал. Просто хочу дещо вам сказати.
— Що саме?
— Забирайте Віктора собі.
Ірина розгублено кліпнула очима.
— Що?
— Ви не помилилися. Я готова поступитися вам своїм чоловіком. Тільки одразу попереджаю: він любить, коли сорочки випрасувані, вечеря приготована вчасно, а вдома прибрано. Шкарпетки розкидає де заманеться, капці ніколи не ставить на місце й дуже полюбляє солоні огірки до пива. Але магазинні його не влаштовують — подавай домашні.
— Ви що, знущаєтеся?
— Зовсім ні. Просто тепер ви знатимете, на що погоджуєтеся.
Я розвернулася й пішла, не чекаючи відповіді.
Увечері вдома було справжнє свято. Я накрила стіл, запалила свічки, приготувала кілька улюблених страв дітей і спекла невеликий домашній торт.
Того самого замовленого торта не було, але я вирішила, що й без нього обійдемося.
Першою до батька підбігла донька Діана.
— Тату, з днем народження! — вона обійняла його за шию.
— Дякую, моя хороша.
Син теж привітав батька, а потім озирнувся на стіл.
— Мамо, ти сьогодні перевершила сама себе! Навіть салат так красиво виклала. Дивись, сердечко!
— Хотіла, щоб було святково, — відповіла я.
Віктор подивився на мене. Я зустріла його погляд і спокійно усміхнулася.
— З днем народження, коханий.
Вечеря минула без сварок. Діти жартували, розповідали про свої справи, а Віктор приймав привітання.
Коли вони нарешті розійшлися по кімнатах, чоловік залишився зі мною на кухні.
— Марино, ти сьогодні дуже гарна, — несподівано сказав він.
— Дякую. Я ж сьогодні в салоні була.
— Помітив. Тобі дуже личить.
Я мовчки складала посуд.
— Слухай, я тут подумав… Може, нам кудись поїхати? Удвох. На вихідні. Дітей можна залишити в твоєї мами.
Я обернулася.
— А навіщо?
— Як навіщо? Відпочинемо, побудемо разом. Давно нікуди не вибиралися.
— А як же твої переговори, зустрічі й корпоративи?
Віктор ніяково посміхнувся.
— Та годі тобі. Робота нікуди не втече. Родина важливіша за всі ці справи.
Я не стримала короткого сміху.
— Вітю, я бачила тебе вчора.
Він перестав усміхатися.
— Де?
— У кафе біля фонтану. Ти був не сам. Сидів із Іриною, обіймав її й розповідав, яка в тебе вдома жахлива дружина.
На кухні запала тиша.
— Марино, послухай… Я все можу пояснити.
— Не потрібно. Я вже поговорила з Іриною.
Він різко підвів голову.
— Ти була в неї?!
— Так. Зайшла сьогодні. Ми трохи поспілкувалися. Як жінка з жінкою.
— Ти взагалі розумієш, що наробила?
— А що саме я наробила, Вітю? Прийшла до людини, з якою ти проводиш час за моєю спиною?
Він нічого не відповів.
Наступні кілька днів Віктор ходив по квартирі похмурий і роздратований. Ірина перестала відповідати на його повідомлення та дзвінки. На роботі, як я згодом дізналася, про нашу сімейну історію теж уже знали. Адже я не обмежилася розмовою з нею — Вікторові довелося пояснюватися перед колегами, які випадково стали свідками цієї ситуації.
Одного вечора він знову спробував заговорити зі мною.
— Марино, нам треба нормально поговорити.
— Про що?
— Про нас. Я розумію, що вчинив погано. Мені соромно.
— Ти про що саме шкодуєш? Про те, що зраджував, чи про те, що я тебе побачила?
— Не треба так. Я справді був неправий.
— Ти ж сам постійно говорив, що тобі набридли мої котлети.
— Я був дурнем. Визнаю.
— Це я вже зрозуміла.
Віктор опустив очі.
— Скажи, що мені зробити, щоб ти мене пробачила?
Я взяла з плити тарілку й поставила перед ним. На ній лежали щойно приготовані котлети.
— Їж.
Він здивовано подивився на мене.
— Марино…
— Їж, Вітю. І добре запам’ятай їхній смак. Це останні котлети, які я готувала для тебе.
— Ти хочеш розлучитися?
— Ні. Принаймні зараз не збираюся подавати на розлучення. Але від сьогодні все буде інакше. Ми продовжимо жити в цій квартирі, проте кожен відповідатиме за себе. Ти сам собі готуєш, переш свої речі, прибираєш за собою та стежиш за порядком у своїй кімнаті. Я й далі дбатиму про дітей, але більше не збираюся бути твоєю безкоштовною куховаркою та прибиральницею.
Віктор відсунув тарілку.
— Це несправедливо! Ми ж сім’я!
— Сім’я? А ти згадав про сім’ю, коли обіймав Ірину? Коли називав мене товстухою й висміював мою роботу вдома? Чи тоді, коли брехав, що затримуєшся на переговорах?
Він не знайшов, що відповісти.
Минув місяць.
За цей час Віктор нарешті зрозумів, що приготувати нормальну вечерю не так просто, як йому здавалося. Перші спроби були невдалими: то пересолить, то пересушить м’ясо, то залишить сковорідку на плиті надто довго.
Кілька разів він замовляв їжу, але постійно харчуватися в кафе виявилося недешево. Довелося вчитися готувати хоча б найпростіші страви.
Він трохи схуд, хоча справа була не в якомусь особливому способі харчування. Просто тепер ніхто не ставив перед ним готову вечерю, а купувати їжу щодня він не хотів.
Ірина так і не відновила з ним спілкування. Згодом я дізналася, що до неї зверталися й інші жінки, чиї чоловіки теж мали з нею стосунки. Виявилося, що Віктор був не єдиним її знайомим одруженим чоловіком. Після кількох неприємних розмов Ірина вирішила припинити всі ці зв’язки.
А я тим часом почала більше уваги приділяти собі.
Записалася до спортзалу й намагалася ходити туди кілька разів на тиждень. Не заради чоловіка, не для того, щоб комусь сподобатися, а тому, що сама цього хотіла.
Було непросто поєднувати тренування з роботою та домашніми справами, але поступово я звикла. За місяць трохи схудла, проте найважливішим було навіть не це. Я стала краще почуватися, перестала постійно відкладати власні бажання на потім і нарешті почала знаходити час для себе.
— Мамо, ти так змінилася! — якось сказала Діана. — Виглядаєш молодшою і набагато веселішою.
— Мабуть, просто нарешті висипаюся, — усміхнулася я.
Віктор тим часом намагався повернути колишні стосунки. То приносив квіти, то купував коробку цукерок, то пропонував разом повечеряти в ресторані.
Квіти я ставила у вазу в кімнаті доньки, а солодощі віддавала дітям.
На пропозицію піти до ресторану відповідала жартом:
— Навіщо? Там же все одно не так смачно, як удома. А ти сам казав, що домашня кухня тобі набридла.
Він кривився, але сперечатися не наважувався.
Однієї суботи мені зателефонувала незнайома жінка.
— Добрий день. Це Марина?
— Так, слухаю вас.
— Мене звати Світлана. Я… Я зараз спілкуюся з вашим чоловіком.
Я на мить замовкла.
— Зрозуміло. І що ви хотіли?
— Я хотіла вибачитися. Розумієте, Віктор сказав мені, що він розлучений. Запевняв, що вже давно не живе з дружиною як чоловік із дружиною, що у вас залишилися тільки спільна квартира й діти.
— І ви йому повірили?
— Так. А вчора побачила, що він досі носить обручку. Запитала, чому, якщо він розлучений. Спочатку почав щось вигадувати, а потім усе-таки зізнався, що ви досі одружені.
— Тепер зрозуміло.
— Я не хочу бути причетною до такого. Тому вирішила припинити з ним спілкування. І ще… Він показував мені вашу фотографію. Говорив про вас не дуже приємні речі.
— Наприклад?
Жінка помітно зніяковіла.
— Казав, що ви погладшали, що перестали за собою стежити, що вдома від вас користі більше, ніж у стосунках. Вибачте, я розумію, що це неприємно чути.
— Тобто він і вам розповідав, яка я товста?
— Так. Але я не повинна була це слухати й підтримувати такі розмови.
— Світлано, дякую, що зателефонували. Але не переймайтеся. Якщо вам хочеться з ним зустрічатися, я не збираюся вас зупиняти. Мені вже байдуже.
Я попрощалася й поклала слухавку.
І справді, мене більше не хвилювало, з ким Віктор проводив вільний час. Я більше не збиралася витрачати сили на те, щоб стежити за ним або з’ясовувати, кому він телефонує.
Увечері чоловік повернувся додому вкрай роздратований.
— Що ти наговорила Світлані?!
Я спокійно подивилася на нього.
— А що сталося?
— Вона мене кинула! Сказала, що не збирається зустрічатися з одруженим чоловіком!
— То це вже твої проблеми.
— Ти спеціально все зіпсувала! Через тебе в мене тепер нічого не виходить!
Я навіть засміялася.
— Вітю, ти серйозно? Ти сам збрехав їй про свій сімейний стан. Сам розповідав про мене вигадки. Сам вирішив, що можеш мати стосунки на стороні. Я тут до чого?
— Ти мені мстишся!
— Ні. Помста потребує багато емоцій і бажання завдати комусь болю. А в мене до тебе вже майже нічого не залишилося. Я просто більше не хочу жити так, як раніше.
Він підійшов ближче й схопив мене за плечі.
— Марино, благаю, припини! Я ж люблю тебе! Невже ти не розумієш?
Я обережно відсторонилася.
— Ні, Вітю. Ти любиш не мене. Ти любиш комфорт, до якого звик. Тобі подобається повертатися в чисту квартиру, знаходити випрасувані сорочки й вечеряти гарячою домашньою їжею. Тобі зручно, коли хтось пам’ятає про всі твої потреби. Але це не означає, що ти кохаєш жінку, яка все це для тебе робить.
— Ти несправедлива! Я ж не тільки заради цього з тобою живу!
— Тоді поясни, чому ти дозволяв собі принижувати мене перед іншими? Чому не сказав чесно, що в тебе з’явилася інша жінка? Чому замість розмови зі мною вирішив просто виставити мене посміховиськом?
Він опустив голову.
— Я не знаю, що на мене найшло.
— А я знаю. Ти звик, що я завжди поруч, що пробачаю, терплю й намагаюся зробити всім добре. Ти просто вирішив, що так буде завжди.
Я на мить замовкла, а потім додала:
— Знаєш, що найприкріше? Того вечора, коли я побачила тебе з Іриною, я справді готувала для тебе котлети. Сорок п’ять штук. По одній на кожен твій рік. Хотіла влаштувати сюрприз на день народження, бо пам’ятала, як ти колись любив мою домашню їжу.
Віктор повільно опустився на стілець.
— І що тепер мені робити?
— Для початку навчися сам собі готувати. А далі розбирайся зі своїм життям. Я більше не збираюся вирішувати за тебе всі проблеми.
Я глянула на годинник і взяла сумочку.
— Мені час. У мене за годину заняття йогою.
Віктор залишився сидіти на кухні. Я вийшла в передпокій і на мить зупинилася перед дзеркалом.
На мене дивилася жінка з трохи повненькою фігурою, яку я колись так соромилася. Але тепер у моїх очах не було тієї втоми й розгубленості, які я бачила там останні кілька років.
Я усміхнулася власному відображенню.
Телефон завібрував. Прийшло повідомлення з незнайомого номера:
«Марино, привіт! Це Андрій зі спортзалу. Ми кілька разів перетиналися після тренувань. Може, якось вип’ємо кави?»
Я перечитала повідомлення й усміхнулася. Потім відповіла:
«Можна. Тільки без французьких ресторанів. Я більше люблю прості й затишні місця».
Із кухні тим часом почувся гучний стукіт, а за ним невдоволене бурмотіння Віктора. Схоже, він знову намагався щось приготувати й не дуже вдало впорався зі сковорідкою.
Я не стала повертатися й перевіряти, що там сталося.
Нехай учиться. У нього тепер достатньо часу, щоб опанувати домашню кухню.
А сорок п’ять котлет, які я так старанно приготувала до його дня народження, я наступного дня віддала нашій сусідці-пенсіонерці. Вона давно жила сама, і така вечеря стала для неї приємною несподіванкою.
— Марино, та навіщо ти стільки принесла? — розчулилася вона. — Я ж сама собі таке не готуватиму. Дякую тобі, дорога!
Вона щиро раділа кожній котлеті й кілька разів повторила, як їй приємно.
І я подумала, що, мабуть, саме так і має бути: коли людина цінує твою турботу, а не сприймає її як щось належне.
Я більше не хотіла доводити комусь, що заслуговую на повагу, незалежно від цифри на вагах чи кількості страв на столі.
Того вечора я вперше за довгий час відчула, що моє життя знову належить мені.
І тепер у ньому точно не буде щоденних котлет для чоловіка, який не вмів цінувати ні їх, ні жінку, що їх готувала.