Того ранку Андрій неабияк поспішав. Він проспав, кілька разів натиснув кнопку будильника, а коли нарешті глянув на годинник, то мало не підскочив із ліжка.
– Олено, ти чого ще не готова? У мене ж сьогодні ранкова нарада! Зроби мені щось перекусити, поки я в душі. Хоча б пару бутербродів.
Він кинувся до ванної, залишивши телефон на кухонному столі.
Олена саме збиралася нарізати хліб, коли помітила, що екран смартфона чоловіка засвітився від чергового сповіщення. Вона навіть не збиралася брати його до рук. Просто за ніч накопичилося стільки повідомлень, що одне за одним з’являлися на екрані.
Спочатку вискочило повідомлення від банку про операцію за кредитною карткою. Потім нагадування про доставку замовлення, реклама якогось магазину і лист із пропозицією оновити програму.
Олена вже хотіла відвернутися, але раптом побачила ім’я, якого раніше ніколи не чула.
«Ти вже виїхав? Чекаю на тебе».
Повідомлення було від якоїсь Аліни.
Олена завмерла з ножем у руці.
Вона не раз помічала, що останнім часом чоловік поводиться дивно. Андрій почав носити телефон із собою навіть тоді, коли йшов приймати душ. Якщо вони сиділи разом за вечерею, він клав смартфон екраном донизу. А коли комусь телефонував, часто виходив на балкон.
На запитання дружини відповідав однаково:
– Робочі справи, Олено. Не вигадуй собі проблем.
Телефон у нього був захищений кодом. Андрій пояснював, що це звичайний захід безпеки: мовляв, зараз телефони крадуть частіше, ніж гаманці. Однак Олена чудово пам’ятала, як він останнім часом набирав пароль так, щоб вона не бачила.
Вона не торкнулася листування. Лише взяла власний телефон і знайшла профіль Аліни в соціальній мережі.
Молода жінка, років тридцяти, доглянута, з довгим темним волоссям. На фотографіях вона часто усміхалася, позувала в ресторанах, подорожувала, викладала знімки з квітами та келихами вина. У коментарях було чимало чоловічої уваги.
Олена довго переглядала її сторінку, а потім сама себе зупинила.
«Може, це колега. Може, вони просто домовилися про зустріч. Не можна ж через одне повідомлення влаштовувати допит».
Вона поклала телефон на місце й повернулася до сніданку.
Бутерброди вийшли несмачними. Олена навіть не помітила, скільки солі додала до яєчні. Ковбаса здавалася гумовою, кава гірчила, а настрій остаточно зіпсувався.
Вона давно хотіла завести собаку. Не просто хотіла, а постійно поверталася до цієї думки. Їй подобалося гуляти в парку, дивитися на людей із домашніми улюбленцями, читати про породи, вибирати нашийники та іграшки.
Але Андрій щоразу знаходив причину відмовити.
– Ми працюємо, Олено. Хто буде з нею гуляти? Хто годуватиме, коли нас немає вдома? Ти подумала, скільки це відповідальності?
І справді, сперечатися було складно. Обоє працювали, а сама Олена часто їздила у відрядження на кілька днів.
Проте того ранку вона несподівано вирішила повернутися до розмови.
– Андрію, а може, все-таки заведемо собаку?
Чоловік, який саме пив каву, мало не вдавився.
– Ти серйозно? Ми ж це вже обговорювали!
– Ну й що? Можливо, зараз щось змінилося.
– Що саме змінилося? У мене робота, у тебе робота. Хто з нею сидітиме?
– Я можу змінити графік.
– Або взагалі звільнися, щоб із собакою гуляти, – засміявся Андрій. – Ти себе чуєш?
Олена образилася.
– Ти завжди так говориш. Ніби мої бажання нічого не варті.
– Не починай зранку. Тобі мало власних проблем?
– Я можу знайти іншу роботу. Не обов’язково ж усе життя працювати там, де я зараз.
Андрій уже не слухав. Він поправляв комір сорочки, шукав ключі від машини й одночасно перевіряв щось у телефоні.
– Олено, ну навіщо тобі ці зміни? У тебе нормальна робота, зарплата стабільна. Краще цінуй те, що маєш.
Вона промовчала.
Дивно, але останнім часом чоловік дедалі частіше нагадував їй матір. Та теж колись вирішила, що краще знає, як доньці жити.
Коли Олена ще в школі мріяла вступити на архітектурний факультет, мати відмовляла її:
«Який архітектурний? Ти ж із математикою не дуже дружиш. І взагалі, хто зараз заробляє на тих кресленнях? Іди на економічний. Це надійна професія».
Олена тоді послухалася. Закінчила економічний факультет, влаштувалася в компанію, де працювала вже майже десять років, і поступово звикла відкладати власні бажання на потім.
Тепер вона раптом зрозуміла, що навіть у власному шлюбі продовжує чекати дозволу на те, чого хоче сама.
– Усе, я побіг. Увечері поговоримо, – кинув Андрій.
Він швидко поцілував її в щоку, схопив портфель і вийшов.
За кілька секунд двері зачинилися.
Олена залишилася на кухні сама. Вона допила холодну каву, прибрала зі столу й почала збиратися на роботу.
На вулиці було напрочуд гарно. Після нічного дощу повітря пахло мокрою землею та свіжою зеленню. Біля будинків цвіли кущі бузку, а сонце пробивалося крізь гілки дерев.
Олена йшла до зупинки, але радості не відчувала.
Їй не хотілося ні на роботу, ні додому. Не хотілося ні з ким розмовляти. Навіть думка про те, що ввечері знову доведеться вечеряти з Андрієм і вдавати, ніби все гаразд, викликала втому.
Раптом попереду почулися крики.
Олена підняла голову.
На пішохідному переході стояв автомобіль із увімкненою аварійною сигналізацією. Трохи далі на асфальті лежала жінка. Поруч валялася сумочка, з якої випали гаманець, ключі та косметичка.
Кілька перехожих уже кинулися до постраждалої. Хтось телефонував у швидку, інший намагався зупинити автомобілі.
Олена мимоволі зупинилася.
Жінка мала приблизно такий самий вік, як вона. Світле волосся розсипалося по асфальту, біля руки лежала відкрита помада.
Водій вибіг із машини й розгублено повторював:
– Я не побачив її! Вона раптово вийшла! Я ж не встиг загальмувати!
Олена не знала, що сталося насправді, але побачила, як один із чоловіків дістав із кишені телефон і почав знімати номер автомобіля.
За кілька хвилин приїхала швидка. Медики обережно оглянули жінку, зафіксували її положення та переклали на ноші.
Олена стояла осторонь, відчуваючи, як тремтять руки.
Їй здавалося, що ще зовсім недавно ця незнайомка прокинулася у своєму ліжку, обирала одяг, фарбувала губи, думала про роботу, можливо, планувала ввечері зустрітися з кимось. А тепер її життя раптом опинилося під загрозою через кілька секунд чужої неуважності.
На роботі Олені довго не могли допомогти заспокоїтися.
Колеги налили їй солодкого чаю, посадили біля вікна й намагалися відволікти розмовами.
– Уявляєте, ще хвилину тому вона просто йшла у своїх справах, – повторювала Олена. – А потім усе змінилося. Я навіть не знаю, чи вона виживе.
– Не накручуй себе, – сказала Світлана, її колега. – Таке, на жаль, трапляється. Але ж ти не винна.
– Я розумію. Просто страшно стало.
Світлана зітхнула й почала розповідати про знайому, яка теж потрапила в аварію кілька років тому. Потім до розмови приєдналася інша співробітниця. За кілька хвилин вони вже обговорювали чиїсь невдалі шлюби, кредити та сімейні проблеми.
Олена слухала їх, але майже не чула.
Їй потрібно було поговорити з кимось, хто зрозуміє, чому ця подія так сильно її налякала.
Вона вийшла в коридор і набрала чоловіка.
Андрій відповів не відразу.
– Так, Олено, що сталося?
– Андрію, я щойно бачила аварію. На переході збили жінку. Її забрала швидка. Я досі не можу заспокоїтися.
– Господи. А ти там була?
– Так. Бачила все на власні очі.
– Ну, добре, що тебе не зачепило. Ти обережніше переходь дорогу.
Олена на мить заплющила очі.
– Ти не розумієш. Я весь час думаю, що на її місці могла бути я.
– Олено, ну що ти починаєш? У мене зараз нарада.
– Я просто хотіла поговорити з тобою!
– Я тебе почув. Якщо тобі так страшно, можу завтра відвозити тебе на роботу. Все, мені треба йти.
Він поклав слухавку.
Олена ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
Вона не просила чоловіка вирішувати проблему. Не просила купувати їй машину чи змінювати робочий графік. Їй просто хотілося почути кілька теплих слів.
Але Андрій знову перетворив її переживання на чергову незручність, яку потрібно було швидко владнати.
Вона повернулася до кабінету, але працювати не могла. У голові крутилися думки про ту жінку, про власне життя, про постійні відрядження та про те, скільки всього вона відкладає на невизначене майбутнє.
Невдовзі Олена вийшла на службовий балкон подихати повітрям.
Там стояв Микола Петрович, охоронець офісного центру. Він саме пив чай із термоса.
– Щось ти сьогодні невесела, – зауважив він.
– День такий.
– До речі, може, собаку хочеш?
Олена здивовано подивилася на нього.
– Яку собаку?
– У сусіда мого пес залишився. Той чоловік кілька днів тому переїхав до родичів в інше місто. Збирається там облаштовуватися, а собаку поки не може забрати. Просив знайти йому добрі руки. Я тимчасово прихистив, але в мене вдома кіт. Вони не ладнають.
– А що за порода?
– Бігль. Дорослий, років три чи чотири. Спокійний, наскільки це взагалі можливо для бігля. Але гуляти любить, це точно.
Олена відчула, як у неї всередині щось заворушилося.
– А господар точно не повернеться за ним?
– Повернеться, якщо зможе. Ми домовилися, що поки знайдемо собаці тимчасове місце, а він вирішить питання з житлом. Але якщо хтось захоче забрати його назовсім, то теж не заперечуватиме. Головне, щоб пес не опинився на вулиці.
– Можна на нього подивитися?
– Звичайно. Я тобі ввечері покажу. Є фотографії.
Микола Петрович дістав телефон і відкрив кілька знімків.
На них був симпатичний триколірний бігль із довгими вухами та розумними очима. На одній фотографії він лежав біля дивана, на іншій тримав у зубах гумову іграшку.
Олена усміхнулася вперше за весь день.
– Я хочу його побачити.
Того ж дня вона повернулася до кабінету й довго сиділа перед комп’ютером, нічого не роблячи. Потім відкрила документ і почала писати заяву про звільнення.
Щоправда, цього разу вона не збиралася просто кинути роботу й залишитися без доходу. Вона попросила керівника про особисту розмову, пояснила, що давно думає про зміну професії, і домовилася відпрацювати належний термін. Паралельно вирішила переглянути вакансії та дізнатися про навчання на курсах дизайну.
Увечері Олена зателефонувала Миколі Петровичу.
Вони домовилися зустрітися біля його будинку.
Коли Олена побачила собаку наживо, то одразу зрозуміла, що закохалася.
Бігль мав рудувату спину, білу грудку та темні плями на вухах. Він спочатку обережно обнюхав її взуття, потім підійшов ближче й дозволив погладити себе за вухом.
– Це Боня, – сказав Микола Петрович. – Так його господар називав. Хлопчик дуже товариський, але має характер. Якщо побачить щось цікаве, може потягнути за собою хоч до кінця вулиці.
Олена присіла навпочіпки.
– Привіт, Боню. Ну що, познайомимося?
Собака лизнув її руку й завиляв хвостом.
Микола Петрович розповів, що пес вакцинований, має ветеринарний паспорт, їсть звичайний корм і звик до домашніх умов. Він також дав номер колишнього господаря, щоб Олена могла узгодити всі питання щодо передачі собаки.
Вона не хотіла робити нічого поспіхом, тому спочатку зателефонувала чоловікові, який залишив Боню, і домовилася про остаточне оформлення передачі тварини.
Але навіть після цього її переповнювали емоції.
Микола Петрович допоміг завантажити в машину пакет із кормом, миски, старий лежак, повідець та кілька іграшок.
– Якщо щось знадобиться, телефонуй, – сказав він. – Я недалеко живу. Та й господар собаки обіцяв передати всі документи.
– Обов’язково. Дякую вам величезне.
Коли вони під’їхали до будинку, Олена побачила знайому машину.
Андрій уже повернувся.
Він стояв біля під’їзду, розмовляючи телефоном. Побачивши дружину, одразу закінчив розмову й підійшов до автомобіля.
– А це що таке? – запитав він, побачивши собаку.
– Це Боня. Бігль. Я тобі розповідала, що хочу собаку.
– Ти серйозно?
– Цілком.
Андрій подивився на Миколу Петровича, потім на пакети з кормом і знову на дружину.
– Олено, ти хоча б могла попередити?
– Могла. Але я знала, що ти знову почнеш відмовляти.
– Та я не проти собаки як такої. Просто треба було все обговорити.
– Ми обговорювали це десятки разів. І щоразу ти казав «ні».
Чоловік зітхнув, але раптом усміхнувся.
– Почекай, у мене теж дещо є.
Він підійшов до своєї машини, відчинив багажник і дістав звідти невелику переноску.
Олена спочатку не зрозуміла, що відбувається. А коли Андрій поставив переноску на землю й відчинив дверцята, звідти визирнуло маленьке руде цуценя.
Воно було зовсім крихітне, з великими лапами, м’якими вухами та цікавим носиком.
– Це хто? – прошепотіла Олена.
– Цуценя. Дівчинка. Знайомий шукав, кому віддати. Я подумав, що тобі буде приємно.
– Ти купив собаку?
– Не купив. Забрав у знайомого. Він не міг залишити всіх цуценят, бо в нього вже є кілька дорослих собак. Але я домовився, що заберу її тільки після огляду ветеринара. Сьогодні якраз були на прийомі. Паспорт і перші щеплення є, наступне зробимо за графіком.
Олена дивилася то на цуценя, то на чоловіка.
– Ти ж сам казав, що не хочеш собаку.
– Я казав, що не хочу зайвих проблем із нею. Але бачив, як ти давно мрієш. А після того, що сталося сьогодні, вирішив, що, можливо, тобі справді потрібно щось, про що ти зможеш піклуватися і що чекатиме тебе вдома.
Олена не стримала усмішки.
Вона присіла біля переноски, обережно взяла цуценя на руки й притиснула до себе.
– Дякую, Андрію.
Микола Петрович стояв поруч із пакетом собачих речей і ніяково переминався з ноги на ногу.
– Ну, якщо тепер у вас двоє, то я, мабуть, піду. А то ще вирішите, що Боню назад забирати треба.
– Ні, що ви! – швидко відповіла Олена. – Боня залишається. Я все вже узгодила з його господарем.
Андрій допоміг занести речі до квартири, а Микола Петрович попрощався й пішов.
Удома почалася справжня метушня. Боня обнюхував кожен куток, маленьке цуценя намагалося бігати за ним, а Олена шукала в шафі стару миску, щоб тимчасово розділити місця для годування.
– Ну й пригоди, – пробурмотів Андрій. – Я ще навіть не встиг повечеряти, а в нас уже цілий собачий дитячий садок.
– Ти ж сам хотів мене порадувати.
– Хотів. Але не думав, що ти випередиш мене з цілою дорослою собакою.
Вони обоє засміялися.
Олена вже збиралася сказати чоловікові про заяву на звільнення, коли згадала, що він усе одно дізнається про це найближчими днями.
– Андрію, до речі, я сьогодні поговорила з керівником. Планую звільнитися після відпрацювання. Хочу пошукати іншу роботу. Можливо, піти на курси дизайну.
Чоловік здивовано подивився на неї.
– Ти серйозно?
– Так. Я давно цього хочу.
– А на що ти збираєшся жити, поки навчатимешся?
– Я не збираюся сидіти без грошей. У мене є заощадження, а ще я планую знайти роботу з нормальним графіком. Просто хочу спробувати щось інше.
Андрій помовчав, а потім підійшов до неї.
– Ну і правильно. А то ці нескінченні відрядження… Я, між іншим, сумую за тобою. Ти постійно десь їздиш, а я залишаюся сам. Та й ти знаєш, я не дуже люблю гуляти із собаками.
Олена усміхнулася, але всередині знову ворухнулася ранкова тривога.
Вона згадала повідомлення на телефоні чоловіка.
«Ти вже виїхав? Чекаю на тебе».
Ім’я Аліни.
Олена подивилася на Андрія, який саме намагався розібратися, де поставити миски для двох собак.
Їй дуже хотілося запитати, хто така Аліна і чому вона так нетерпляче чекала на його приїзд. Але вона вирішила не починати цю розмову посеред вечора, коли обоє були втомлені.
Водночас вона не збиралася вдавати, що нічого не сталося.
Вона ще повернеться до цього питання. Спокійно, без істерик і без здогадок. Їй потрібна була правда, а не чергова фраза про те, що вона все вигадує.
Того вечора Олена вперше за довгий час відчула себе по-справжньому живою.
У квартирі було гамірно. Боня ходив за нею хвостиком, цуценя засинало просто на її колінах, а Андрій, хоч і вдавав незадоволеного, уже шукав в інтернеті поради щодо виховання біглів.
Вона розуміла, що з двома собаками буде непросто. Доведеться продумати графік прогулянок, домовитися з ветеринаром, придбати все необхідне й навчити цуценя поводитися в домі. Потрібно буде знайти роботу, яка дозволить не залишати тварин самих надовго.
Але вперше за багато років це були її власні рішення.
І ще одна думка не давала їй спокою: можливо, справа була зовсім не в собаці.
Можливо, їй просто набридло постійно підлаштовуватися під чужі плани, відмовлятися від мрій і чекати, поки хтось дозволить їй зробити крок у власне життя.
Вона згадала, як Андрій колись відмовив її від курсів, як висміяв бажання змінити роботу, як неодноразово казав, що собака їм не потрібна.
І тепер, коли вона нарешті зробила щось самостійно, виявилося, що світ не завалився.
Навпаки, у їхній квартирі з’явилися дві собаки, на кухні стояли нові миски, а в голові Олени народжувалися плани, про які вона давно боялася навіть думати.
Щоправда, одне питання все ще залишалося відкритим.
Хто така Аліна?
І чому чоловік, який так раптово вирішив зробити дружині приємне, останнім часом так ретельно приховував свій телефон?
Олена вирішила, що тепер не дозволить ані страху, ані чужим словам керувати її життям.
Вона розбереться з правдою. А потім уже вирішить, що робити далі.
Бо нарешті зрозуміла одну просту річ: змінювати своє життя можна не лише тоді, коли все остаточно зруйнувалося. Іноді для цього достатньо просто перестати відкладати себе на потім.