— На цьому тижні більше не дам. Ти знову витратила все раніше, ніж треба було!
Віктор сказав це, поклавши на кухонний стіл дві тисячі гривень. Поруч лежали квитанції за комунальні послуги, список продуктів і його гаманець, який він завжди тримав при собі.
Галина стояла біля плити й помішувала суп. Вона навіть не обернулася.
— Я ще нічого не витратила. Це ти мені тільки зараз гроші дав.
— А куди вони подінуться? Самі собою? — невдоволено буркнув чоловік. — То хліб подорожчав, то м’ясо, то пральний порошок закінчився. У тебе завжди якісь причини.
Він говорив так, ніби вона щодня витрачала тисячі на власні забаганки, хоча Галина купувала найнеобхідніше, стежила за знижками, готувала вдома й давно забула, коли востаннє купувала собі щось просто тому, що сподобалося.
Їй було п’ятдесят два. З Віктором вони прожили двадцять дев’ять років. Колись вона вийшла за нього заміж, бо вважала його надійним чоловіком. Він умів ремонтувати техніку, не боявся важкої роботи, не гуляв по шинках і завжди говорив, що родина для нього на першому місці.
Принаймні так було на початку.
Галина працювала бухгалтеркою на невеликому підприємстві. Зарплата була пристойною, керівництво її цінувало, а колеги не раз жартували, що без неї в них навіть місячний звіт не зійдеться.
Коли народилася донька Катя, Галина пішла в декрет. Потім захворіла її мати, і довелося допомагати їй із господарством. А Віктор саме тоді почав заробляти більше й дедалі частіше повторював, що дружині немає сенсу повертатися на роботу.
— Подивися на себе, — говорив він. — Ти цілий день бігатимеш по офісах за копійки, а дитина сама вдома сидітиме? Я нормально заробляю. Ти краще займайся сім’єю.
Галина не хотіла сваритися. Вона думала, що чоловік справді дбає про неї.
Минали роки. Донька закінчила школу, вступила до університету, потім переїхала до іншого міста й почала жити самостійно. Мати більше не потребувала постійного догляду.
Галина заговорила про роботу.
Віктор лише розсміявся.
— Кому ти тепер потрібна? Ти стільки років не працювала. Там молоді дівчата з дипломами без роботи сидять, а ти хочеш, щоб тебе бухгалтеркою взяли?
Вона тоді образилася, але промовчала.
А через пів року випадково зустріла колишню колегу, яка запропонувала їй допомогти з документами в маленькій фірмі. Спочатку йшлося лише про кілька годин на день. Галина погодилася, не сказавши чоловікові, наскільки сильно для неї це було важливо.
Робота повернула їй відчуття, що вона ще на щось здатна. Вона швидко пригадала старі навички, освоїла нову бухгалтерську програму й поступово отримала більше обов’язків.
Заробляла небагато, але частину грошей відкладала на окремий рахунок.
Не для помсти. Не для того, щоб колись довести Вікторові, який він негідник.
Просто їй дедалі частіше здавалося, що одного дня вона більше не зможе жити так, як жила.
Віктор контролював кожну покупку, сердився, коли вона затримувалася після роботи, і міг цілий вечір не розмовляти з нею через те, що вечеря була не така, як він хотів. Якщо Галина намагалася заперечити, він одразу нагадував, що квартира належить йому.
Цю квартиру він отримав від батька ще до одруження. Галина ніколи не претендувала на чуже майно й не вимагала, щоб чоловік переписував на неї житло. Вона лише хотіла, щоб із нею розмовляли як із рівною.
Але Віктор, схоже, давно вирішив, що дружина, яка не має власної нерухомості й роками займалася домом, повинна бути вдячна вже за те, що її пустили під дах.
Одного дня Галина зрозуміла: справа не в грошах на продукти.
Її просто привчили просити дозволу на власне життя.
І саме тоді в її чоловіка з’явилася інша жінка.
Того четверга Галина прокинулася від тихого клацання дверей.
Спочатку подумала, що Віктор пішов до ванної. Але за мить почула, як він обережно пройшов коридором і зупинився біля вхідних дверей.
Вона розплющила очі й подивилася на годинник.
Друга тридцять п’ять.
Чоловік не вмикав світла. У коридорі було темно, лише з кухні пробивалася вузька смужка світла від вуличного ліхтаря.
— Та не можу я зараз говорити, — прошепотів Віктор у телефон. — Вона спить.
Галина завмерла.
— Я ж тобі пояснив, що все вирішу. Не треба мене підганяти.
На тому кінці щось сказали. Віктор тихо вилаявся.
— Ларисо, ну скільки можна? Я не чарівник. Мені треба ще кілька днів. До суботи, домовилися? У суботу ми все обговоримо, і ти отримаєш відповідь.
Галина лежала нерухомо, боячись навіть поворухнутися.
Лариса.
Вона знала кількох жінок із таким ім’ям, але жодна не мала причин телефонувати її чоловікові серед ночі.
— І не починай знову про квартиру, — продовжив Віктор. — Я сказав, що питання вирішу. Тільки не влаштовуй мені зараз сцен.
Після цього він завершив розмову й повернувся до спальні.
Галина заплющила очі.
Коли Віктор ліг поруч, вона відчула запах його одеколону. Він завжди користувався ним перед виходом на роботу, але тепер запах здавався їй чужим і неприємним.
Чоловік спокійно вмостився під ковдрою й за кілька хвилин заснув.
А Галина до самого ранку дивилася в стелю.
Її мучило не стільки саме жіноче ім’я, скільки згадка про квартиру.
Що він збирався вирішувати? Яку відповідь мав дати до суботи? І чому ця жінка була настільки впевнена, що Віктор може щось для неї зробити?
Уранці вона приготувала сніданок, як зазвичай. Поставила на стіл яєчню, нарізала хліб, налила чоловікові кави.
Віктор переглядав новини в телефоні й час від часу усміхався якомусь повідомленню.
— Ти сьогодні пізно будеш? — запитала Галина.
— А що?
— Просто питаю.
— Не знаю. Маю справи.
Він навіть не підвів очей.
Галина відчула, як усередині щось неприємно стислося. Раніше вона намагалася виправдати його втому, поганий настрій, постійні затримки. Тепер кожна дрібниця складалася в одну картину.
Віктор пішов, залишивши на столі порожню чашку.
Галина прибрала посуд, витерла стіл і поїхала на роботу.
Але думки про нічну розмову не відпускали її.
Наступні два дні вона нічого не запитувала й не влаштовувала чоловікові допитів.
Натомість почала згадувати те, чого раніше не помічала або не хотіла помічати.
Останні місяці Віктор постійно відходив із телефоном до іншої кімнати. Почав ретельніше стежити за зовнішністю, купив нову куртку, хоча стара була цілком пристойною, і кілька разів казав, що затримується через термінові замовлення.
Він став менше давати грошей на господарство, зате сам купував собі дорожчі речі.
Одного разу Галина знайшла в кишені його куртки чек із ресторану. Сума була такою, за яку вона зазвичай купувала продукти майже на тиждень.
Тоді Віктор пояснив, що обідав із діловими партнерами.
Вона повірила.
Тепер уже не була впевнена.
У п’ятницю після роботи Галина зайшла до аптеки, а потім вирішила пройтися центром, щоб трохи заспокоїтися. Біля торгового центру вона побачила знайому чоловічу постать.
Віктор ішов поруч із високою темноволосою жінкою. Вони не трималися за руки, але розмовляли так близько, що сторонньому спостерігачеві було зрозуміло: це не випадкова зустріч колег.
Жінка щось сказала, Віктор засміявся й торкнувся її ліктя.
Потім вони зупинилися біля входу до невеликого ресторану.
Галина не стала бігти за ними й підслуховувати. Вона просто зупинилася біля вітрини навпроти.
За кілька хвилин жінка дістала з сумки папку й показала Вікторові якісь документи. Він переглянув їх, похитав головою, а тоді сказав щось, від чого вона різко відвернулася.
Жінка виглядала роздратованою.
Віктор спробував узяти її за руку, але вона відсторонилася.
Галина дістала телефон і зробила кілька фотографій здалеку. Не тому, що збиралася комусь їх показувати. Їй просто потрібно було перестати сумніватися у власних очах.
Коли чоловік із жінкою зайшли всередину, Галина ще кілька хвилин стояла на місці.
Потім розвернулася й пішла до зупинки.
Вона не плакала.
Дивним чином їй стало легше. Найгірше було не дізнатися про можливу зраду. Найгірше — роками жити поруч із людиною, яка змушує тебе сумніватися, чи маєш ти право на власну думку.
Тепер вона принаймні знала, що справа не лише в її уяві.
Увечері Віктор повернувся додому після дев’ятої.
— Чого вечеря не готова? — запитав він із порога.
Галина сиділа на кухні з чашкою чаю.
— У холодильнику є суп. Можеш розігріти.
Чоловік здивовано подивився на неї.
— Ти що, образилася на щось?
— Ні.
— Тоді чого сидиш?
— Втомилася.
Віктор невдоволено хмикнув і пішов на кухню. За кілька хвилин він знову з’явився у дверях.
— До речі, наступного тижня мені можуть знадобитися гроші. Не знаю ще скільки. Ти там зі своєї зарплати нічого не витрачай.
Галина повільно поставила чашку на стіл.
— На що тобі гроші?
— Я ж сказав, ще не знаю. Буде потрібно — поясню.
— А якщо я не дам?
Віктор спочатку навіть не зрозумів, що почув.
— Що ти сказала?
— Запитала, що буде, якщо я не дам тобі грошей.
Він коротко засміявся.
— Галино, не вигадуй. Твоїх грошей ледь на власні витрати вистачає. Не сміши мене.
Раніше вона опустила б очі. Але цього разу лише спокійно подивилася на нього.
— Побачимо.
Віктор ще кілька секунд стояв у дверях, потім розвернувся й пішов до телевізора.
Він не знав, що того вечора Галина вперше за багато років прийняла рішення, яке вже не збиралася змінювати.
Наступного дня вона зателефонувала доньці.
Катя жила в Черкасах, працювала в банку й давно кликала матір до себе в гості. Галина завжди відмовлялася, бо Віктор не любив, коли вона надовго залишала дім.
Цього разу вона запитала:
— Доню, скажи, а якби мені довелося якийсь час пожити окремо, ти б не заперечувала?
Катя замовкла.
— Мамо, що сталося?
— Нічого такого, про що не можна поговорити.
— Тато знову тебе образив?
Галина заплющила очі.
— Катю, я не хочу, щоб ти ставала між нами. Просто хочу знати, чи можу приїхати до тебе, якщо буде потрібно.
— Мамо, ти можеш приїхати хоч сьогодні. У мене двокімнатна квартира, диван розкладається. І не треба нічого пояснювати, якщо не готова.
Від цих слів у Галини защеміло в горлі.
Не тому, що донька пропонувала їй дах над головою. А тому, що сторонньої допомоги вона вже давно не просила, хоча власна дитина була готова прийняти її без жодних умов.
Проте їхати до Каті назавжди Галина поки що не хотіла. У неї була робота, свої заощадження й подруга Наталя, яка кілька років тому переїхала до більшої квартири та здавала невелику кімнату.
Галина зателефонувала їй.
— Наталю, ти ще здаєш ту кімнату?
— Здаю. А що?
— Вона вільна?
— Поки що так. А ти для кого питаєш?
Галина помовчала, а потім відповіла:
— Для себе.
На іншому кінці запала тиша.
— Галинко, ти серйозно?
— Абсолютно.
— Тоді приїжджай у неділю, подивишся. Але я одразу скажу: кімната невелика, зате окрема. Із сусідами проблем не буде, я живу в іншій частині квартири.
— Мені більше нічого й не потрібно.
Вони домовилися про зустріч.
Після цього Галина зайшла до банку, перевірила свої заощадження й уточнила, як змінити контактний номер для банківських повідомлень. Потім переглянула витрати, порахувала, скільки коштуватиме оренда, комунальні послуги, харчування та дорога на роботу.
Грошей вистачало.
Не на розкішне життя, але на те, щоб не залежати від чоловіка.
Увечері вона дістала з шафи документи, які зберігала в окремій папці: паспорт, ідентифікаційний код, трудові документи, банківські папери та свідоцтво про шлюб.
Усе було на місці.
Вона не збиралася забирати у Віктора квартиру, влаштовувати скандал чи вимагати того, на що не мала права. Їй потрібно було лише вийти з дому, де її присутність давно вважали зручністю, а не цінністю.
І зробити це так, щоб потім не довелося повертатися через відсутність грошей.
У понеділок Віктор повернувся додому незвично рано.
Він пройшов на кухню, відкрив холодильник, дістав воду й довго мовчки дивився на дружину.
— Нам треба поговорити.
Галина відклала рушник.
— Слухаю.
Він сів за стіл і поклав перед собою телефон.
— Я думаю, нам потрібно пожити окремо.
Вона не відповіла.
— Ти ж сама бачиш, що між нами давно нічого немає, — продовжив Віктор. — Ми живемо як сусіди. Постійні претензії, мовчання, ніякого нормального спілкування.
Галина ледь не посміхнулася.
Останні роки вона справді почувалася сусідкою у власному шлюбі. Тільки тепер чоловік заговорив про це так, наче саме вона створила всі проблеми.
— І що ти пропонуєш? — запитала вона.
— Може, ти на якийсь час поїдеш до Каті. Або до когось із родичів. Трохи охолонемо, подумаємо.
— А ти залишишся тут?
— Звичайно. Це ж моя квартира. Ти сама знаєш, вона від батька дісталася.
— Знаю.
Віктор явно очікував сварки. Він кілька разів зітхнув, постукав пальцями по столу й нарешті додав:
— І ще одне. Я не хочу, щоб ти починала розповідати всім, ніби я тебе виганяю. Ми дорослі люди, просто не зійшлися характерами.
Галина подивилася на нього уважніше.
— А ти вже комусь пояснив, що ми роз’їжджаємося?
Він на мить замовк.
— До чого тут це?
— Просто запитую.
— Я маю право обговорювати свої справи з ким хочу.
— Звісно.
Віктор розслабився. Йому здалося, що дружина погодилася з його словами й не збирається створювати проблем.
— От і добре. Давай без істерик. Я не хочу, щоб усе закінчилося погано.
Галина кивнула.
— Я теж.
Вона пішла до кімнати, зачинила двері й довго сиділа біля вікна.
Їй було боляче не через те, що чоловік вирішив розлучитися. Вона вже давно розуміла, що їхній шлюб тримається на звичці.
Її вразило інше.
Віктор навіть не спробував запитати, чого хоче вона. Він просто розпорядився її життям, як робив це десятиліттями.
Вирішив, що вона поїде.
Вирішив, куди саме.
Вирішив, що вона мовчатиме.
І, схоже, вже пообіцяв комусь, що квартира скоро перестане бути перешкодою для його нового життя.
Галина ще не знала всіх подробиць. Але чекати, поки чоловік пояснить їй їх у зручний для себе момент, більше не збиралася.
У неділю вона поїхала до Наталі.
Кімната виявилася саме такою, як та описувала: невелика, з письмовим столом, шафою та вікном у тихий двір. Меблі були старі, але чисті. У кутку стояв розкладний диван, а на підвіконні — кілька вазонів.
— Ну що, підходить? — запитала Наталя.
— Дуже.
— Тоді домовляємося. За перший місяць платиш одразу, за наступний — як зазвичай. Якщо вирішиш залишитися надовше, попередиш. Мені головне, щоб усе було по-людськи.
Галина віддала завдаток і домовилася, що переїде за кілька днів.
Коли поверталася додому, вона вперше за довгий час відчула не страх, а полегшення.
Тепер у неї був конкретний план.
Вона не збиралася розповідати Вікторові про кімнату заздалегідь. Не через бажання покарати його, а тому, що не хотіла ще одного тижня вислуховувати докори, переконування та обіцянки, які нічого не змінять.
У середу Галина забрала частину своїх речей на роботу, пояснивши колезі, що залишить їх у неї на кілька днів. У четвер склала в сумку документи, ліки, зарядний пристрій, робочий ноутбук і найнеобхідніший одяг.
Решту вирішила забрати пізніше, коли домовиться про це спокійно.
Вона не збиралася виносити з квартири меблі, посуд чи техніку. Усе, що купувалося для дому, залишалося на місці. Віктор міг не хвилюватися: вона не планувала влаштовувати брудну війну.
У п’ятницю чоловік знову затримався.
Повернувшись, він був у чудовому настрої, навіть запитав, чи залишилася вечеря.
— Залишилася, — відповіла Галина.
Він поїв, подивився телевізор і перед сном кинув:
— Завтра в мене важлива зустріч. Можливо, повернуся пізно.
— Добре.
— І не чекай мене з вечерею.
— Не хвилюйся.
Віктор здивовано глянув на неї, ніби хотів запитати, що з нею відбувається. Але передумав.
Він і гадки не мав, що наступного ранку його звичне життя зміниться.
У суботу о восьмій ранку Віктор вийшов із ванної, уже поголений і вдягнений у чисту сорочку.
Галина саме застібала блискавку на валізі.
На кухонному столі лежали ключі, чашка з недопитим чаєм і аркуш паперу з коротким списком речей, які вона забрала.
Віктор зупинився.
— Це що таке?
— Валіза.
— Я бачу, що валіза. Ти куди зібралася?
— Переїжджаю.
Він кілька секунд дивився на неї, а потім помітно розслабився.
— А, до Каті? Ну, це правильно. Поживеш у доньки, заспокоїшся, а там подивимося.
Галина застібнула сумку й підняла її з підлоги.
— Я не до Каті.
Віктор насупився.
— А куди?
— До подруги. Я знайшла кімнату й домовилася про оренду.
Його обличчя змінилося.
— Ти що, зовсім здуріла? Я ж сказав, що нам треба просто трохи пожити окремо! Навіщо ти кудись платити зібралася?
— Тому що мені потрібне окреме житло.
— А я тобі що, заважаю?
Галина подивилася на нього.
— Ти серйозно хочеш, щоб я відповіла на це запитання?
Віктор відвів погляд, але майже одразу знову розсердився.
— Послухай, я не виганяв тебе на вулицю. Я запропонував нормальний варіант. Ти могла б поїхати до доньки, а не викидати гроші на оренду.
— Я доросла людина. Сама вирішу, де мені жити.
— За які гроші? — різко запитав він. — Ти ж копійки заробляєш!
Галина мовчки взяла сумку.
Саме тоді Віктор помітив папку з документами, що лежала на тумбі біля дверей.
— А це ще що?
— Мої документи.
— Я бачу. Ти що, вже все спланувала?
— Так.
Він розгубився. Схоже, лише тепер почав розуміти, що дружина не збирається повертатися за кілька днів.
— Галино, зачекай. Ми ж іще нічого остаточно не вирішили. Я сказав, що нам треба подумати, а ти поводишся так, наче ми вже розлучилися.
Вона поставила сумку на підлогу.
— Вікторе, ти сам сказав, що ми давно не живемо як чоловік і дружина. Сам запропонував мені піти. Сам пояснив, що квартира твоя й ти не збираєшся нікуди виїжджати. Я просто прийняла твою пропозицію.
— Я не це мав на увазі!
— А що саме?
Він відкрив рот, але відповіді не знайшов.
Галина кілька секунд дивилася на нього, а потім дістала телефон.
— До речі, я хочу тебе дещо запитати. Хто така Лариса?
Віктор зблід так помітно, що їй не знадобилося жодного пояснення.
— Яка ще Лариса?
— Та, з якою ти розмовляв телефоном уночі. Та, якій обіцяв усе владнати до суботи. Та, з якою ти зустрічався біля ресторану.
Він мовчав.
Галина відкрила фотографію й поклала телефон на тумбу екраном догори.
— Ось, дивись. Може, так буде легше пригадати.
Віктор глянув на знімок і відразу відвернувся.
— Ти за мною стежила?
— Ні. Я випадково побачила вас у центрі.
— Ти не мала права…
— Не мала права що? Побачити власного чоловіка з іншою жінкою?
— Ти нічого не знаєш!
— Тоді поясни.
Віктор нервово пройшовся передпокоєм.
— Лариса — моя знайома. У неї складна ситуація. Я намагався допомогти.
— З квартирою?
Він різко повернувся.
— Ти підслуховувала розмову!
— Я прокинулася о пів на третю ночі й почула, як ти сам розмовляєш у коридорі. Ти не намагався говорити тихо настільки, щоб я нічого не почула.
Віктор провів долонею по обличчю.
— Галино, це не те, що ти думаєш.
— А що я думаю?
— Що між нами щось є. Але це не так.
Вона повільно кивнула.
— Знаєш, що найцікавіше? Я навіть не збиралася питати тебе про зраду. Мені вже байдуже, з ким ти зустрічаєшся. Я хотіла зрозуміти, чому ти раптом почав економити на продуктах, чому постійно говориш про гроші й чому так поспішаєш, щоб я залишила квартиру.
Віктор стиснув щелепи.
— Ти все перекручуєш.
— Можливо. Але я вже не хочу розбиратися у твоїх поясненнях.
Вона взяла сумку.
Чоловік став між нею та дверима.
— Ні, почекай. Ти не можеш просто так піти, нічого не пояснивши!
Галина подивилася на його руку, якою він тримався за дверну ручку.
— Відійди, будь ласка.
— Спочатку поговоримо.
— Ми вже поговорили.
— Галино!
— Вікторе, я не влаштовуватиму скандалу. Не телефонуватиму твоїй Ларисі, не писатиму твоїм друзям і не розповідатиму сусідам, який ти чоловік. Я просто йду.
Він опустив руку.
— І що, ти хочеш розлучення?
Галина помовчала.
— Так. Я хочу розлучення.
Віктор дивився на неї так, наче вона щойно сказала щось зовсім неможливе.
— Через якусь жінку?
— Ні. Через двадцять дев’ять років, протягом яких ти вирішував за мене, скільки мені потрібно грошей, де мені працювати, що мені робити й коли я маю мовчати. А ця жінка лише допомогла мені остаточно зрозуміти, що нічого змінюватися не збирається.
Він хотів щось сказати, але Галина вже відчинила двері.
— І ще одне, — додала вона, не обертаючись. — Якщо ти комусь щось пообіцяв щодо цієї квартири, розбирайся сам. Я ніколи не вимагала на неї прав і не збираюся цього робити. Але й повертатися сюди, щоб тобі було зручно, не буду.
Двері зачинилися.
Галина спустилася сходами, вийшла на вулицю й викликала таксі.
Вона не озиралася на вікна квартири.
Їй не потрібно було знати, чи стоїть Віктор зараз у передпокої, чи вже телефонує своїй Ларисі, чи обурюється через те, що дружина наважилася піти без його дозволу.
Уперше за багато років його реакція більше не визначала її наступного кроку.
У Наталі Галина розпакувала валізу, розклала одяг у шафі й поставила на письмовий стіл фотографію доньки.
Потім сіла на диван і довго дивилася у вікно.
Їй було незвично. У квартирі було тихо, ніхто не вимагав приготувати обід, ніхто не запитував, куди вона зібралася, і ніхто не нагадував, що вона живе на чужій території.
Наталя принесла їй чай і тарілку бутербродів.
— Ти тільки не думай, що тепер мусиш одразу вирішити все своє життя, — сказала подруга. — Поживеш, оговтаєшся. Потім розберешся.
Галина усміхнулася.
— Я вже давно все вирішила. Просто раніше боялася собі в цьому зізнатися.
У понеділок вона пішла на роботу й попросила керівницю перевести її на повну ставку, якщо така можливість є.
— Галю, ми якраз шукали людину на постійну роботу, — відповіла та. — Ти добре справляєшся. Якщо готова взяти на себе більше обов’язків, можемо оформити тебе з наступного місяця.
Галина погодилася.
Зарплата не зробила б її багатою, але давала можливість самостійно оплачувати житло й не залежати від чужих рішень.
Вона також записалася на консультацію до юриста, щоб уточнити порядок розлучення та свої права. Юрист пояснив, які документи потрібні, як подати заяву й що робити, якщо чоловік відмовлятиметься від добровільного розірвання шлюбу.
Галина не збиралася затівати майнові суперечки. Квартира справді належала Вікторові ще до шлюбу, а особливих спільних активів у них не було. Їй потрібно було оформити розлучення й закрити цей розділ життя.
Через кілька днів вона забрала з колишньої квартири решту своїх речей у присутності доньки, яка приїхала допомогти.
Віктор намагався поводитися так, наче нічого страшного не сталося. Навіть запропонував Каті каву.
Але донька лише сухо відповіла:
— Дякую, тату. Ми вже закінчуємо.
Вона не кричала на батька й не звинувачувала його. Просто бачила, що мати нарешті наважилася зробити те, на що довго не вистачало сил.
Коли вони вийшли, Катя обійняла Галину біля під’їзду.
— Мамо, чому ти раніше нічого не розповідала?
— Бо думала, що повинна впоратися сама. І тому, що мені було соромно.
— За що тобі соромно?
Галина не знайшла відповіді.
Катя взяла її за руку.
— Тобі не має бути соромно за те, що ти хочеш нормально жити.
І ці слова Галина запам’ятала надовго.
Віктор зателефонував через три тижні.
Галина саме поверталася з роботи, коли на екрані висвітилося його ім’я. Вона хотіла не відповідати, але зрештою прийняла виклик.
— Алло?
— Привіт, — сказав він якимось невпевненим голосом. — Як ти?
— Нормально. Щось сталося?
— Та ні. Просто вирішив дізнатися, як у тебе справи.
Галина промовчала.
— Ти, до речі, могла б хоч іноді запитувати, як я, — додав Віктор. — Ми все-таки стільки років прожили разом.
— Добре. Як ти?
Він зітхнув.
— Погано, якщо чесно.
Галина зупинилася біля переходу.
— Що трапилося?
— Та все навалилося. Робота, дім, ціни. Раніше хоч приходив, а вечеря готова, сорочки випрані. Тепер усе сам. Доводиться після роботи ще в магазин заходити, щось готувати. У вихідні прибиранням займатися.
— Розумію.
— Нічого ти не розумієш, — невдоволено сказав він. — Ти не знаєш, як це, коли все на тобі.
Галина навіть зупинилася.
Їй хотілося запитати, чи справді чоловік забув, хто всі ці роки готував, прибирав, купував продукти, оплачував рахунки з тих грошей, які він їй видавав, і стежив, щоб у домі все працювало.
Але вона лише сказала:
— Вікторе, ти ж сам завжди говорив, що господарство — це неважко.
Він замовк.
Потім заговорив знову, уже тихіше.
— Лариса теж пішла.
Галина заплющила очі.
— Співчуваю.
— Не треба цього тону. Я серйозно.
— Я теж.
Він важко зітхнув.
— Виявилося, що вона зовсім не така, як я думав. Спочатку все було добре. Ми зустрічалися, ходили кудись, розмовляли. А потім вона почала вимагати, щоб я вирішив питання з житлом. Казала, що не хоче постійно зустрічатися по кафе й що їй потрібна визначеність.
— І що ти їй відповів?
— Я сказав, що не можу просто так усе змінити. А вона почала тиснути. У неї, виявляється, були свої проблеми з орендою, господар квартири піднімав плату. Вона сподівалася, що зможе переїхати до мене.
Галина мовчала.
Тепер нічна розмова нарешті набула зрозумілого змісту.
Лариса хотіла житла. Віктор, очевидно, запевнив її, що незабаром звільнить квартиру від дружини й зможе почати нове життя. А коли Галина справді пішла, виявилося, що нова обраниця очікувала від нього не лише побачень, а й конкретних рішень.
— А ти думав, що вона просто приходитиме до тебе на вечерю? — спокійно запитала Галина.
— Не треба мене принижувати.
— Я тебе не принижую. Ти сам розповідаєш мені про свої стосунки.
Віктор знову замовк.
За кілька секунд він промовив те, заради чого, мабуть, і телефонував.
— Галино, може, ти повернешся?
Вона не відразу відповіла, бо спершу навіть не повірила, що почула це.
— Куди?
— Додому.
— Вікторе, ми з тобою розлучаємося.
— Ну то й що? Люди й після розлучення можуть помиритися.
— Можуть. Якщо обоє цього хочуть.
— А ти не хочеш?
Галина подивилася на вікна будинку, біля якого зупинилася. Увечері там горіло світло, хтось розвішував білизну на балконі, а з відчиненого вікна долинали дитячі голоси.
Звичайне життя. Звичайний будинок. Звичайні люди, які, напевно, теж сварилися, мирилися, втомлювалися одне від одного.
Але їй більше не хотілося повертатися туди, де її цінували лише тоді, коли ставало незручно без її праці.
— Ні, Вікторе. Не хочу.
— Ти ж розумієш, що нам обом уже за п’ятдесят? Кому ми потрібні в такому віці? Невже ти збираєшся до кінця життя по чужих кімнатах поневірятися?
Цього разу Галина не стрималася й тихо засміялася.
— Ти двадцять дев’ять років пояснював мені, що без тебе я нічого не зможу. А тепер намагаєшся переконати, що без мене не впораєшся ти.
— Я такого не казав!
— Ти щойно запитав, кому я потрібна після п’ятдесяти. І водночас просиш мене повернутися, бо тобі важко самому. Подумай над цим.
— Галино, не перекручуй мої слова. Я просто хочу, щоб ми спробували ще раз.
— А що саме має змінитися?
Він не відповів.
— Ти готовий більше не контролювати кожну мою витрату? Не вирішувати за мене, чи можу я працювати? Не нагадувати, що квартира твоя, коли тобі потрібно виграти суперечку? Готовий ставитися до мене як до людини, а не як до безкоштовної помічниці?
— Ну навіщо ти все ускладнюєш? — роздратовано вигукнув Віктор. — Я ж не пропоную тобі нічого поганого!
— Ось саме, — відповіла Галина. — Ти навіть зараз не розумієш, у чому проблема.
Вона почула, як він важко дихає в слухавку.
— То це остаточна відповідь?
— Так.
— І ти зовсім не шкодуєш?
Галина подумала про перші тижні після переїзду. Про те, як боялася рахунків, як звикала сама планувати покупки, як спочатку прокидалася серед ночі й не відразу розуміла, де перебуває.
Так, їй було непросто.
Але жодного разу вона не пошкодувала, що пішла.
— Шкодую, — відповіла вона. — Шкодую, що так довго відкладала це рішення.
Віктор нічого не сказав.
— Бережи себе, — додала Галина. — І навчися хоча б вечерю собі готувати. Це справді не так складно, як ти колись розповідав.
Вона завершила дзвінок.
Цього разу їй не хотілося ні плакати, ні доводити, що вона має рацію.
Вона просто пішла додому — у кімнату, за яку платила сама, де на неї чекали чайник, книжка на тумбочці й тиша, яку більше ніхто не міг перетворити на покарання.
Розлучення оформили без гучних скандалів.
Віктор спочатку намагався відкладати подання документів, говорив, що їм не варто поспішати, але Галина не передумала. Коли стало зрозуміло, що примирення не буде, вони пройшли необхідну процедуру.
Спільного майна, через яке довелося б довго сперечатися, у них не було. Квартира залишилася Вікторові, а Галина забрала свої особисті речі та заощадження, які накопичила власною працею.
На останній зустрічі біля суду колишній чоловік наздогнав її на сходах.
— Галино, почекай.
Вона зупинилася.
Віктор виглядав старшим, ніж кілька місяців тому. Сорочка була пом’ята, під очима залягли темні кола, а на обличчі застиг вираз людини, яка довго сподівалася, що все якось владнається саме собою.
— Ти могла б хоча б попрощатися нормально, — сказав він.
— Ми щойно попрощалися.
— Я не про це. Невже за всі ці роки в тебе не залишилося нічого доброго до мене?
Галина довго дивилася на нього.
— Залишилося, Вікторе. Я не збираюся робити вигляд, що нашого життя не було. У нас народилася Катя. Ми багато чого пережили разом. Були хороші роки, були важкі. Я пам’ятаю все.
Він трохи пом’якшав.
— То, може, колись ми ще зможемо нормально спілкуватися?
— Можливо. Але не зараз.
Віктор опустив голову.
— Я не думав, що все так закінчиться.
— Я теж колись не думала, що доживу до дня, коли боятимуся попросити гроші на продукти у власного чоловіка.
Він здригнувся, ніби ці слова виявилися болючішими за будь-які звинувачення.
Галина не стала продовжувати.
Вона розвернулася й пішла до зупинки.
Того вечора, повернувшись додому, вона приготувала собі вечерю, відкрила вікно й сіла біля столу. Телефон лежав поруч, але вона не чекала дзвінків.
За кілька місяців Галина перейшла на повну ставку. Згодом їй запропонували постійну посаду, і вона почала заробляти більше. Вона ще не мала власної квартири, проте вже відкладала гроші на перший внесок і вчилася планувати майбутнє без огляду на чужі настрої.
Іноді вона зустрічалася з Наталею в кав’ярні. Часом їздила до доньки. Купувала собі одяг, який їй подобався, записалася до басейну й нарешті почала відвідувати лікаря, до якого роками відкладала похід через брак часу та грошей.
Вона не стала іншою людиною за одну ніч.
Просто поступово повернула собі право вирішувати, як їй жити.
А Віктор залишився у своїй квартирі. За словами спільних знайомих, він так і не зійшовся з Ларисою. Вони ще кілька разів зустрічалися, але стосунки швидко зійшли нанівець. Жінка не захотіла пов’язувати своє життя з чоловіком, який обіцяв більше, ніж міг виконати.
Часом Віктор телефонував Галинi, питав про доньку або скаржився на роботу. Вона відповідала ввічливо, але коротко. Повертатися до колишнього життя не хотіла.
Одного разу він сказав:
— Знаєш, я тільки тепер зрозумів, скільки всього ти робила вдома.
Галина тоді саме поверталася з роботи з пакетом продуктів.
— Добре, що зрозумів, — відповіла вона.
— І все? Тобі більше нічого сказати?
Вона помовчала, а потім промовила:
— Вікторе, я двадцять дев’ять років чекала, що ти сам це помітиш. Тепер уже не має значення, коли саме ти зрозумів.
І поклала слухавку.
Бо іноді людина йде не через іншу жінку, не через гроші й навіть не через одну образливу фразу.
Вона йде тоді, коли нарешті перестає сподіватися, що її колись почнуть поважати.
І найважливіше в цій історії було навіть не те, що Галина не повернулася до чоловіка.
А те, що вперше за багато років вона більше не боялася залишитися без нього.