— Своїй матері холодильник дорогими продуктами наповнив, а вечеряти до мене прийшов?! — обурилася Галина й зачинила двері просто перед носом залицяльника

Галина Миколаївна помішувала борщ у каструлі й час від часу поглядала на годинник. На кухні було спекотно: батареї в старому панельному будинку працювали на повну, а відчиняти кватирку жінка не хотіла, щоб не застудитися.

Було без чверті сьома.

Саме на цей час вона чекала гостя.

Галина відклала ополоник і ще раз оглянула накритий стіл. На тарілці лежало тонко нарізане сало з рожевими прожилками, поруч — свіжий житній хліб. У невеличкій мисочці стояла сметана, а біля неї — зелень, за яку останнім часом у магазині доводилося віддавати чималі гроші.

Усе було готове до вечері.

Щоправда, останнім часом Галина дедалі частіше замислювалася, чи не надто дорого обходиться їй це частування.

Володимир Андрійович з’явився в її житті три місяці тому. Чоловік мав охайний вигляд, трохи сивини на скронях, умів красиво говорити й носив шарф так недбало-елегантно, наче працював не водієм у таксопарку, а викладав мистецтво в університеті.

Познайомилися вони в поліклініці, коли обоє чекали своєї черги до фізіотерапевта. Галина лікувала коліно, а Володимир скаржився на плече.

Спочатку просто розмовляли, потім почали вітатися під час зустрічей, а згодом чоловік запропонував разом прогулятися.

Володимир виявився приємним співрозмовником. Любив обговорювати новини, критикував сучасну молодь за постійне сидіння в телефонах і часто робив Галині компліменти.

Їй було приємно.

Після смерті чоловіка вона давно не відчувала такого простого людського інтересу до себе.

Згодом прогулянки змінилися вечірніми чаюваннями, а ще через деякий час Володимир почав приходити майже щодня.

Причому зазвичай саме до вечері.

Спочатку Галина не надавала цьому значення. Вважала, що чоловікові приємно проводити з нею час. Та поступово помітила одну особливість: гість ніколи не приходив із продуктами, зате за столом почувався так, ніби його тут чекали з повноцінним ресторанним меню.

У двері подзвонили.

Галина витерла руки рушником, поправила домашню сукню й пішла відчиняти.

— Добрий вечір, моя красуне! — весело привітався Володимир, з’явившись на порозі. — Як поживаєш?

Він був рум’яний після морозу, від куртки тягнуло холодним повітрям і тютюном.

Руки, як завжди, порожні.

Галина вже навіть перестала дивуватися.

— Заходь, Володю.

Чоловік роззувся, повісив куртку й одразу попрямував до ванної кімнати.

Невдовзі звідти почувся шум води.

— Галинко! А де в тебе чистий рушник? Цей, здається, не зовсім сухий!

Жінка відчинила шафу, дістала свіжий рушник і поклала його біля дверей.

«Звісно, не сухий. Учора ним користувався, а повісити нормально не здогадався», — подумала вона.

Коли Володимир сів за стіл, його обличчя відразу посвітлішало.

— Оце я розумію! — задоволено промовив він, побачивши борщ. — Галино Миколаївно, у вас справжній талант. Зараз знайти жінку, яка так готує, — велика рідкість. Скрізь напівфабрикати, хімія, а тут справжня домашня їжа!

Він узяв ложку й почав їсти з таким апетитом, наче цілий день нічого не мав у роті.

Галина сиділа навпроти й спостерігала, як швидко спорожнює його тарілка.

Сало зникало одне за одним, хліба ставало дедалі менше, а чоловік уже поглядав на каструлю, очевидно, розраховуючи на добавку.

— Смачно? — запитала вона.

— Надзвичайно! Просто пальчики оближеш!

Володимир витер губи й задоволено відкинувся на спинку стільця.

— Моя мама теж готує, але їй лікарі багато чого заборонили. Усе варене, парове, нічого жирного. А чоловікові потрібна нормальна їжа. М’ясо, білок, поживні страви. Самі розумієте.

Галина добре знала про його маму. Звали її Марія Степанівна. За словами Володимира, жінка мала слабке здоров’я, постійно потребувала дорогих препаратів, а син допомагав їй усім, чим міг.

Цю тему він порушував регулярно.

— Володю, — обережно почала Галина, коли чоловік наклав собі другу порцію. — Я сьогодні отримала квитанції за комунальні послуги. За світло й воду знову чимало нарахували.

Володимир завмер із ложкою в руці.

— Та що тут дивуватися? З людей уже останнє витягують! Ніхто не думає, як звичайним пенсіонерам виживати.

Він сумно похитав головою.

— У мами цього місяця взагалі біда. Потрібні ліки подорожчали, довелося шукати інші, а вони теж недешеві. Я майже все, що заробив, їй віддав. Сам уже не знаю, на чому економити.

Чоловік демонстративно поправив ногу під столом.

— Бачиш, навіть взуття старе ношу. Скоро підошва відпаде.

Галина глянула на його черевики. Вони були цілком пристойні, шкіряні й зовсім не виглядали такими, що ось-ось розваляться.

— Я розумію, що ти допомагаєш мамі, — продовжила вона. — І нічого поганого в цьому немає. Але, може, нам варто хоча б іноді разом купувати продукти? Адже ти майже щовечора в мене вечеряєш. Мені теж потрібно рахувати витрати. Я працюю архіваріускою, великих грошей не заробляю.

Володимир повільно відклав ложку.

На його обличчі з’явився вираз глибокої образи.

— Галинко, я навіть не думав, що ти так поставиш питання. Невже між нами все зводиться до грошей? Я вважав, що ми будуємо стосунки, що між нами є щось більше за ці побутові дрібниці.

— Я не кажу, що все має зводитися до грошей.

— Але саме про них ти й говориш! У мене зараз непростий період. Тимчасові труднощі. Щойно вирішу питання з маминим здоров’ям, усе буде інакше. Я ж не збираюся все життя залишатися в такому становищі. Ще матимеш від мене подарунки й побачиш, як я вмію піклуватися про жінку!

Галина нічого не відповіла.

Вона лише подивилася на пляму від борщу біля тарілки.

«Хоч би раз приніс пакет молока чи буханку хліба. А він уже подарунками обіцяє обсипати».

Та жіноча жалість іноді заважає побачити очевидне. Галина переконувала себе, що Володимир справді переживає складний період. Можливо, йому просто незручно просити про допомогу. Можливо, незабаром усе зміниться.

Минув ще тиждень.

Галина почала економити на власних покупках, щоб вистачало продуктів на двох. Замість звичайного м’яса брала курячі спинки для бульйону, шукала дешевші пропозиції в магазинах, купувала овочі на ринку, навіть якщо доводилося нести важкі сумки додому.

Володимир тим часом приходив за звичним графіком.

Вечеряв, хвалив господиню, дивився телевізор, а потім збирався додому. Ночувати залишатися не поспішав, пояснюючи це тим, що мама хвилюється, коли він довго не відповідає на телефонні дзвінки.

Галина дедалі частіше ловила себе на думці, що їхні стосунки нагадують не побачення, а обслуговування постійного відвідувача їдальні.

Однак остаточно прозріти їй судилося тієї п’ятниці.

День видався виснажливим. На роботі накопичилося багато справ, керівниця була незадоволена звітами, а надворі від самого ранку падав мокрий сніг із дощем.

Дороги перетворилися на суцільну багнюку.

Галина поверталася додому з важкими покупками. В одній руці несла картоплю й капусту, в іншій — сітку з цибулею та пляшку молока.

Спина нила, а хворе коліно боліло з кожним кроком.

Біля під’їзду зупинилося таксі.

Жінка мимоволі повернула голову.

З машини почав виходити Володимир. Він обережно відчинив задні дверцята й потягнув звідти два великі пакети.

Галина вже хотіла привітатися, але раптом помітила логотип магазину.

Це був дорогий гастроном, у якому вона сама майже ніколи нічого не купувала. Хіба що заходила подивитися на асортимент і ціни.

Пакети були важкими, чоловік ледве втримував їх у руках.

З одного стирчав великий шматок червоної риби. Крізь прозору упаковку було видно копчену ковбасу, баночку ікри та коробку дорогих цукерок.

Галина зупинилася.

— О, Галинко! — Володимир помітив її й на мить розгубився. Проте швидко опанував себе та усміхнувся. — А я тут маму вирішив провідати. Завезу їй трохи гостинців.

— Бачу, чималенько гостинців.

— Та що поробиш? Старенькій хочеться зробити приємне. У її віці вже не так багато радощів залишилося.

Галина перевела погляд на пакети.

— Це все для мами?

— Звичайно! — гордо відповів Володимир. — Лікар радив їй добре харчуватися. Рибка, кажуть, дуже корисна. А ковбасу вона любить, особливо сирокопчену. Я ж для матері нічого не шкодую. Якщо треба, сам переб’юся, аби тільки їй було добре.

Галина мовчки подивилася на свої покупки.

Картопля, капуста, цибуля, найдешевше молоко за акційною ціною.

Потім знову на його пакети.

— Сам переб’єшся, кажеш? — тихо перепитала вона.

Володимир не відразу зрозумів, до чого вона веде.

— Ну так! Мати в мене одна. Хто, як не син, повинен про неї дбати?

Галина повільно кивнула.

— А скільки ти сьогодні витратив?

Чоловік насторожився.

— На що?

— На ці продукти.

— Та яка різниця?

— Мені просто цікаво.

Володимир зітхнув.

— Приблизно три з половиною тисячі гривень. Але це ж для мами!

Галина навіть перехопила пакет із картоплею іншою рукою.

— Три з половиною тисячі?

— Так. І що?

— Нічого. Просто цікаво, як у тебе виходить купувати мамі ікру, сьомгу й дорогу ковбасу, але жодного разу не знайти грошей, щоб принести до мене бодай хлібину.

Володимир насупився.

— Галинко, тільки не починай.

— А що не так? Я вже не раз просила тебе хоча б іноді брати участь у витратах. Ти щовечора приходиш до мене вечеряти, а я маю купувати все сама.

— Я ж пояснював! У мене зараз складне становище!

— А для мами, виходить, становище нескладне?

— Не порівнюй! Це зовсім інше!

— Чому? Гроші ж ті самі.

Володимир почав нервово переставляти пакети з руки в руку.

— Слухай, мені треба їхати. Мама чекає. Увечері зайду, і ми все нормально обговоримо.

Галина подивилася на нього й спокійно відповіла:

— Добре. Заходь.

Вона розвернулася й попрямувала до під’їзду.

Тільки тепер у її голові вже не було сумнівів щодо того, як саме закінчаться ці стосунки.

Удома Галина поставила покупки на підлогу й опустилася на кухонний стілець. Навіть пальта не зняла.

За вікном поступово темніло. На плиті стояла каструля з учорашнім супом, а в холодильнику лежали два яйця, трохи масла й залишок сиру.

Жінка відчинила холодильник і довго дивилася на його вміст.

Раптом пригадала, як кілька днів тому стояла в магазині перед полицею з улюбленим твердим сиром. Взяла упаковку, подивилася на ціну й поклала назад.

Тоді вона вирішила, що краще купити м’яса для Володимира. Він же любить добре поїсти, йому потрібна енергія.

Згадала, як тягнула додому важку курку, бо він попросив зварити бульйон.

Як після роботи пекла пиріжки з капустою, хоча ледве трималася на ногах.

Як минулого вечора він з’їв останній шматок запеченого м’яса й навіть не поцікавився, чи вона сама вечеряла.

Галина зачинила холодильник.

— Ну й навіщо ти так із собою, Миколаївно? — тихо промовила вона.

Потім похитала головою.

— Ні, ти не дурна. Просто дуже хотіла, щоб поруч була близька людина.

Їй стало сумно.

Галині було п’ятдесят вісім років. Чоловіка вона втратила дев’ять років тому. Донька Ірина давно жила в іншому місті, мала сім’ю, двох дітей і власні турботи.

Вона телефонувала матері, приїжджала на свята, допомагала, коли могла. Але щодня бути поруч, звісно, не виходило.

Після смерті чоловіка Галина довго звикала до самотності.

Найважче було не те, що доводилося самій ходити до магазину чи вирішувати побутові питання. Найважче було повертатися ввечері в порожню квартиру.

Раніше чоловік завжди був удома. Дивився футбол, коментував новини, сперечався з телевізором, кликав її з кімнати:

— Галю, ти не бачила мої окуляри?

А окуляри тим часом лежали в нього на голові.

Вона сміялася, жартувала, іноді сварилася через дрібниці. Але знала, що вони разом.

Коли його не стало, усе змінилося.

Тому поява Володимира здалася їй справжнім подарунком. Він цікавився її справами, робив компліменти, запрошував на прогулянки.

Галина навіть не мріяла про нове весілля. Їй просто хотілося мати людину, з якою можна поговорити за чашкою чаю, поділитися новинами й разом повечеряти.

Але поступово все звелося до одного запитання:

— Галинко, а що сьогодні готуватимемо?

О сьомій вечора жінка зателефонувала доньці.

— Мамусю! — радісно озвалася Ірина. — Як ти? Як коліно? Не болить?

— Та болить, як завжди.

— Я ж просила тебе не носити важких сумок!

— Добре, більше не носитиму.

— Щось сталося? Ти якась сумна.

Галина трохи помовчала.

— Іринко, хочу тебе дещо запитати. Скажи, будь ласка, якщо чоловік майже щодня приходить до жінки вечеряти, але сам ніколи нічого не купує, це нормально?

На тому кінці запала тиша.

— Мамо, ти про Володимира?

— Так.

— Він досі в тебе вечеряє?

— Ну, так виходить.

— Мамо, ти серйозно?

— Не хвилюйся, доню.

— Я не хвилююся, я просто не розумію. Ти ж казала, що він хороший, уважний чоловік.

— Він начебто й хороший.

— А що він для тебе робить?

Галина замислилася.

— Компліменти говорить.

— І все?

— Разом гуляємо.

— А допомогти тобі по господарству може? До магазину сходити? Запитати, чи не болить коліно? Хоч раз щось принести до вечері?

Галина мовчала.

— Мамо, пам’ятаєш, як тато доглядав за тобою, коли ти захворіла? Сам ходив на ринок, варив суп, приносив чай до ліжка. Навіть намагався прасувати тобі шкарпетки, хоча ти сто разів казала, що цього робити не треба.

Галина засміялася.

— Пам’ятаю. Він тоді ще образився, що я не оцінила його старань.

— От бачиш. Він не просто говорив про турботу, а робив щось для тебе. А цей Володимир хоч раз запитав, чи не важко тобі?

Жінка опустила очі.

— Ні, доню. Не запитував.

— То навіщо він тобі потрібен?

Галина не знайшла відповіді.

І вперше за всі три місяці поставила собі це запитання по-справжньому.

Близько половини на восьму у двері подзвонили.

Володимир прийшов, як завжди, за розкладом.

Галина саме сиділа на дивані, пила чай і дивилася стару комедію. На кухні було прибрано, плита залишалася холодною, а на столі стояла лише чашка.

Вона не поспішала відчиняти.

Дзвінок пролунав удруге, потім утретє.

Нарешті жінка підвелася й підійшла до дверей.

Володимир стояв на порозі з усмішкою та звичним шарфом на шиї.

— Добрий вечір, моя красуне! — урочисто привітався він. — Ну що, будемо миритися?

Галина сперлася рукою об одвірок.

— А ми хіба сварилися?

— Ну, ти сьогодні біля під’їзду була не дуже привітна. Я подумав, що треба все владнати.

— Заходь. Поговоримо.

Володимир роззувся, повісив куртку й за звичкою попрямував до ванної.

— Галинко, а рушник чистий є?

— Є. У шафі, на верхній полиці.

Чоловік здивовано визирнув із коридору.

— А ти не подаси?

— Ні, Володю. Сам візьмеш.

Він нічого не відповів, але вигляд у нього став невдоволеним.

За кілька хвилин Володимир зайшов на кухню й зупинився.

На столі нічого не було.

Плита не працювала.

Галина спокійно сиділа з чашкою чаю.

— А вечеря де? — запитав він.

— Я вже повечеряла.

— Як це?

— Звичайно. Приготувала собі, поїла.

Володимир розгублено усміхнувся.

— А мені?

— А ти хіба не вечеряв?

— Ні! Я ж до тебе поспішав!

Галина поставила чашку на блюдце.

— Володю, сьогодні ти витратив три з половиною тисячі гривень на продукти для мами. Думаю, можеш і собі щось купити.

Володимир перестав усміхатися.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Він присів за стіл і склав руки перед собою.

— Галино Миколаївно, я, звичайно, розумію, що в кожної людини своє бачення стосунків. Але я вихований трохи інакше. У нашій родині завжди вважалося, що чоловік має бути опорою, а жінка повинна створювати затишок.

Галина спокійно кивнула.

— Гарні слова. Тільки поясни, будь ласка, у чому саме полягає твоя опора для мене?

Володимир кліпнув очима.

— Як це?

— Ти кажеш, що чоловік має підтримувати жінку. То як ти мене підтримуєш?

— Я приділяю тобі увагу!

— Це добре.

— Роблю компліменти!

— Чую.

— Ми проводимо час разом!

— Із цим не сперечаюся.

Галина трохи помовчала, а потім додала:

— Але, Володю, я зі своєю колегою Світланою теж спілкуюся, і вона хоча б іноді приносить мені до чаю печиво.

Чоловік почервонів.

— Ти навмисно мене принижуєш?

— Ні. Просто хочу, щоб ти зрозумів: стосунки мають бути взаємними.

— Ти знову все зводиш до грошей!

— Я говорю не лише про гроші. Я говорю про увагу, повагу й елементарну участь у спільних витратах.

— У мене хвора мати!

— Я знаю. І вважаю, що ти правильно робиш, коли їй допомагаєш.

Володимир трохи заспокоївся, вирішивши, що розмова нарешті пішла в потрібному напрямку.

Але Галина продовжила:

— Тільки поясни мені одну річ. Чому на ікру, сьомгу й дорогу ковбасу для мами гроші знаходяться, а для мене немає навіть на звичайну хлібину?

— Це зовсім різні речі!

— Чим саме?

— Мати — це святе!

— А я тоді хто? Безкоштовна їдальня?

Володимир різко підвівся.

— Галино! Ти вже переходиш усі межі!

Жінка теж підвелася, але говорила спокійно.

— Ні, Володю. Я просто нарешті вирішила встановити межі, яких раніше не було.

Він почав ходити кухнею, роздратовано зітхаючи.

Потім підійшов до холодильника й відчинив дверцята.

— А суп у тебе є?

Галина здивовано подивилася на нього.

— Є. Учорашній.

— То можна підігріти? Я справді голодний.

Жінка не відразу знайшла слова.

Вона щойно пояснювала йому, що більше не хоче оплачувати його вечері, а він уже знову шукав, чим би поїсти.

— Володю, ти мене взагалі слухаєш?

— А що я такого сказав? Суп же є. Навіщо йому пропадати?

— Я його для себе зварила.

Володимир повільно зачинив холодильник.

— То виходить, мені тут більше не раді?

— Я хочу, щоб ти зрозумів одну просту річ. Я більше не збираюся щодня готувати й купувати продукти для дорослого чоловіка, який навіть не вважає за потрібне іноді взяти участь у витратах.

— Тобто ти мене виганяєш?

— Я пропонувала тобі нормальні стосунки. Такі, у яких двоє людей дбають одне про одного. Але ти хочеш лише отримувати.

Володимир презирливо скривився.

— Знаєш, Галино, я думав, що ти зовсім інша жінка. Душевна, щедра, не дріб’язкова. А ти виявилася такою самою, як усі. Для тебе головне — щоб чоловік платив.

Галина подивилася йому просто в очі.

— Мені не потрібен чоловік, який постійно платить за мене. Мені потрібен той, хто не вважає нормальним користуватися чужою добротою.

— Таких чоловіків, як я, ще пошукати треба!

— Володю, я навіть не знаю, навіщо мені шукати такого чоловіка, який не здатний принести до вечері буханку хліба.

Він схопив куртку.

— Усе! Досить! Я йду!

— Добре.

— І не думай, що я ще колись тобі зателефоную!

— Не думатиму.

Володимир почав взуватися. Уже біля дверей раптом зупинився й озирнувся.

— Слухай, а може, все-таки наллєш мені трохи супу? Я ж справді нічого не їв.

Галина кілька секунд дивилася на нього, а потім відчинила вхідні двері.

— Своїй матері холодильник дорогими продуктами наповнив, а вечеряти знову до мене прийшов?! Їдь до мами, Володю! Там у тебе і рибка, і ковбаса, і ікра. А в мене сьогодні нічого для тебе немає!

Володимир відкрив рота, але жінка не дала йому заговорити.

— І більше не потрібно приходити без запрошення. Я не зобов’язана тебе годувати.

Вона зачинила двері просто перед його носом.

За дверима кілька секунд було тихо.

Потім почулося невдоволене бурмотіння:

— Оце так! Просто неймовірно! Я до неї з усією душею, а вона…

Галина вже сиділа на пуфику в передпокої.

— А я до тебе з усім своїм холодильником, — тихо сказала вона.

Володимир ще трохи постояв за дверима, поговорив сам із собою про жіночу невдячність, а потім грюкнув дверима під’їзду.

У квартирі запанувала тиша.

Галина сиділа й чекала, коли накотить жаль. Вона навіть подумки готувалася до того, що захоче зателефонувати йому, попросити повернутися, сказати, що, можливо, занадто різко відреагувала.

Але нічого подібного не сталося.

Натомість вона відчула полегшення.

Наче нарешті скинула з плечей важку ношу, яку сама собі й вигадала.

Наступного ранку Галина прокинулася близько восьмої.

За вікном було сонячно. Нічний сніг трохи підтанув, а на тротуарах уже не було вчорашньої багнюки.

Жінка зробила кілька вправ для коліна, поставила чайник і пішла на кухню.

Відчинила холодильник і мимоволі усміхнулася.

Сьогодні їй не потрібно було думати, чим нагодувати Володимира.

Не треба було купувати додаткове м’ясо, вигадувати складні страви й рахувати порції.

Вона могла просто посмажити собі яєчню, зробити чай і спокійно поснідати.

І цього було цілком достатньо.

Після сніданку Галина зателефонувала подрузі Людмилі.

— Людо, ти сьогодні маєш якісь плани?

— Поки що ні. А що сталося?

— Хочу вибратися в місто, пройтися магазинами.

— Тобі щось потрібно купити?

— Так. Нові домашні капці. І ще хочу подивитися хороший крем для обличчя.

Подруга засміялася.

— Нарешті! А то все економиш, економиш. А Володимир що скаже?

— Нічого не скаже. Володимир тепер вечеряє за місцем проживання.

Людмила спочатку не зрозуміла, а потім так розсміялася, що Галина теж не втрималася.

Через три дні Володимир зателефонував.

Галина саме читала книжку. Побачивши його ім’я на екрані, трохи здивувалася, але все ж відповіла.

— Слухаю.

— Галинко, добрий день.

Голос у нього був незвично лагідний.

— Добрий день, Володю.

— Ну що, вже заспокоїлася?

— А чого мені заспокоюватися?

— Та через нашу розмову. Я розумію, що ти тоді була роздратована.

Галина перегорнула сторінку.

— Я не була роздратована. Просто сказала те, що давно хотіла сказати.

— Розумієш, я теж подумав. Можливо, ми справді не так одне одного зрозуміли.

— Можливо.

— Я ж не заради вечері до тебе приходив! Мені з тобою було добре. Подобалося спілкуватися, гуляти, проводити вечори разом.

Галина мовчала.

— То, може, зустрінемося сьогодні? Я можу зайти. Навіть торт куплю. Посидимо, поговоримо спокійно.

Жінка ледь помітно усміхнулася.

— А вечеряти де плануєш?

На іншому кінці запала тиша.

— Що ти маєш на увазі?

— Те саме, що й кажу. Ти знову розраховуєш на мою вечерю?

— Ну… Я думав, що ми щось приготуємо.

Галина тихо засміялася.

— Володю, ти навіть після всього так і не зрозумів, про що я тобі говорила.

Чоловік роздратувався.

— Та що тобі ще потрібно? Я ж намагаюся помиритися!

— А мені вже нічого не потрібно.

— Як це?

— Просто більше не хочу продовжувати наші стосунки.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Володимир щось невдоволено пробурмотів, але Галина вже завершила розмову.

Минув місяць.

Жінка помітно змінилася. Не лише зовні, хоча й на вигляд стала доглянутішою та бадьорішою.

Вона нарешті купила собі нове пальто, на яке давно задивлялася, але постійно відкладала покупку.

Записалася на лікувальну гімнастику для коліна, почала частіше зустрічатися з подругами й більше не відмовляла собі в маленьких радощах.

А ще поїхала до доньки на цілий тиждень.

Ірина зустріла матір на вокзалі й одразу міцно її обійняла.

— Мамо, ти сьогодні якась особлива!

— Це чому?

— Не знаю. Виглядаєш веселіше. І усміхаєшся постійно.

Галина засміялася.

— Мабуть, тому, що нарешті перестала економити на собі.

Донька схвально кивнула.

— І правильно зробила. Я давно хотіла, щоб ти більше про себе дбала.

Після повернення додому на Галину чекала ще одна несподівана зустріч.

Одного дня вона йшла з магазину й побачила Володимира біля аптеки. Поруч із ним стояла невисока повненька жінка у світлому береті. Вона щось емоційно пояснювала синові, а той слухав, опустивши голову.

Галина спершу хотіла пройти повз, але жінка помітила її.

— Галино Миколаївно?

Вона зупинилася.

— Так, слухаю.

— Я Марія Степанівна, Володимирова мама.

Галина ввічливо привіталася.

— Дуже приємно.

Жінка уважно подивилася на неї.

— То це ви та сама Галина?

Володимир помітно зблід.

— Мамо, ходімо вже. Нам час.

— Почекай, Володю. Я ще не договорила.

Марія Степанівна повернулася до Галини.

— Скажіть мені, будь ласка, це правда, що мій син майже щодня у вас вечеряв?

Галина трохи розгубилася, але вирішила не приховувати правди.

— Так, було таке.

Марія Степанівна сплеснула руками.

— От же ж вигадник!

— Мамо, не треба! — втрутився Володимир.

— А ти помовчи! Я хочу з людиною поговорити.

Вона знову звернулася до Галини.

— Він мені розповідав, що ви разом купуєте продукти. Що ви самі його запрошуєте вечеряти, бо вам приємно готувати для нього. А виходить, усе було зовсім інакше?

Галина похитала головою.

— Продукти переважно купувала я. І готувала теж сама.

Марія Степанівна суворо подивилася на сина.

— Володю, це правда?

Той почав нервово поправляти шарф.

— Та що ти причепилася? Ми просто проводили час разом.

— А я тобі скільки разів казала, що не можна користуватися чужою добротою? Ти ж дорослий чоловік!

Галина здивовано запитала:

— Він казав, що майже всі гроші віддає вам на дорогі ліки.

Марія Степанівна аж розвела руками.

— На які ще дорогі ліки? У мене є пенсія. Так, я приймаю препарати, але вони не коштують тих грошей, про які він розповідає. Та й здоров’я в мене, слава Богу, не настільки погане, щоб мене постійно рятувати.

Володимир нервово закашлявся.

— Мамо, ну ти ж знаєш, що в тебе буває тиск…

— Буває, коли ти мене доводиш! А не через те, що я безпорадна й не можу сама собі дати раду!

Галина не втрималася від усмішки.

Марія Степанівна виявилася зовсім не тією немічною жінкою, якою її описував син. Вона була жвавою, енергійною й говорила прямо, не добираючи зайвих слів.

— Та він мені постійно щось купує! — продовжила вона. — То червону рибу принесе, то ікру, то дорогу ковбасу. Я йому кажу: навіщо мені стільки? Я ж одна живу! Не встигаю все з’їсти, частина продуктів просто псується.

Галина подивилася на Володимира.

Той стояв із таким виглядом, наче найбільше на світі хотів провалитися крізь землю.

— І ще, — додала Марія Степанівна, — він мені розповідав, що зустрів хорошу жінку. Господарську, турботливу. Я йому ще тоді сказала: якщо вона тобі подобається, то й ти маєш про неї дбати. Не можна тільки користуватися тим, що тобі готують і тебе приймають. А він відповів, що сам знає, як будувати стосунки.

Галина зітхнула.

— Як бачите, знав.

Марія Степанівна похитала головою.

— Галино Миколаївно, пробачте мені за сина. Я його зовсім не так виховувала. Не думала, що він до такого додумається.

Володимир нарешті не витримав.

— Та досить уже! Ви обидві говорите так, ніби я якийсь злочинець!

Мати суворо подивилася на нього.

— Ніхто тебе злочинцем не називає. Але ти дорослий чоловік, а поводишся так, наче дві жінки зобов’язані тебе годувати й обслуговувати.

Володимир нічого не відповів. Різко розвернувся й пішов у бік зупинки.

Навіть не попрощався.

Марія Степанівна подивилася йому вслід.

— Образився. Ну й нехай. Може, хоч тепер подумає над своєю поведінкою.

Галина лише знизала плечима.

— Думаю, переживе.

Жінка усміхнулася.

— А ви, Галино Миколаївно, якось завітайте до мене на чай. Я пироги з вишнями печу. Будемо знайомитися вже без мого сина.

Галина засміялася.

— Із задоволенням. Тільки я теж щось принесу до столу.

Марія Степанівна схвально кивнула.

— Оце правильно! Коли люди йдуть одне до одного в гості, то й гостинці можуть принести. А не так, щоб одна людина постійно всіх годувала.

Відтоді минуло ще кілька місяців.

Володимир більше не телефонував. Іноді Галина бачила його біля поліклініки, але він удавав, що не помічає її, і відвертався.

Жінка не ображалася й не намагалася щось довести.

Їй уже було байдуже.

Одного разу подруга Людмила запитала:

— Галю, а ти не шкодуєш, що так швидко все закінчила? Усе-таки чоловік був поруч. Можна було поговорити, прогулятися, вечорами не самій сидіти.

Галина задумалася.

— Знаєш, Людо, раніше я справді боялася залишитися сама. Мені здавалося, що в нашому віці вже не варто перебирати. Є чоловік, який звернув увагу, — і добре.

— А тепер?

— А тепер я зрозуміла, що набагато гірше жити поруч із людиною, яка бачить у тобі не жінку, а зручну кухню з безкоштовною вечерею.

Людмила голосно засміялася.

— Ну ти й придумала!

— А хіба не так? Можна бути самій і почуватися спокійно. А можна мати когось поруч і щодня відчувати, що тебе просто використовують.

Тієї неділі Галина приготувала борщ.

Справжній, наваристий, із м’ясом, буряком, часником і свіжою зеленню.

Купила добрий шматок сала, свіжий житній хліб і сметану.

Накрила стіл, але цього разу чекала зовсім не Володимира.

У гості мали приїхати донька Ірина з чоловіком та дітьми.

Коли пролунав дзвінок, Галина поспішила відчиняти двері.

— Бабусю! — вигукнув молодший онук і кинувся їй на шию.

— Обережно, сонечку! У бабусі коліно ще не зовсім здорове.

За донькою зайшов зять із великим пакетом продуктів.

— Мамо, ми тут дещо привезли. І ще купили твій улюблений торт.

Галина зазирнула в пакет.

Там були фрукти, сир, м’ясо, овочі й кілька смаколиків для дітей.

— Та навіщо ви стільки накупили? — розгублено запитала вона.

Ірина здивовано подивилася на матір.

— Мамо, ми ж до тебе в гості приїхали! Як можна з порожніми руками?

Галина раптом відчула, як на очі навертаються сльози.

Вона підійшла до доньки й міцно її обійняла.

— Дякую, доню.

— Мамусю, ти чого? Усе добре?

— Так, усе добре. Просто я тебе дуже люблю.

Того вечора квартира знову наповнилася голосами, сміхом і дитячим галасом. Усі разом вечеряли, згадували різні сімейні історії, а онуки просили добавки.

Коли гості нарешті поїхали, Галина прибрала зі столу.

У холодильнику залишилася половина каструлі борщу, трохи сала, шматок торта й продукти, які привезла донька.

Жінка зачинила дверцята й усміхнулася.

У квартирі знову стало тихо.

Але цього разу тиша не здавалася страшною. Вона була затишною, спокійною і, головне, належала самій Галині.

Жінка налила собі чаю, сіла біля вікна й замислилася.

«Цікаво виходить. Три місяці я боялася втратити чоловіка, який майже нічого для мене не робив. А коли він пішов, я нарешті почала жити для себе».

Вона взяла телефон і написала Людмилі:

«Може, завтра підемо в кафе? Хочу тістечко й капучино. І щоб ніхто не розповідав мені, скільки м’яса йому потрібно для енергії».

Відповідь надійшла майже миттєво:

«Звичайно! Підемо. Цього разу я пригощаю!»

Галина усміхнулася.

І раптом зрозуміла, наскільки приємними можуть бути такі прості слова.

Без гучних обіцянок, красивих промов і запевнень у великому коханні.

Людина просто захотіла пригостити її кавою.

Бо справжня турбота не потребує гучних заяв. Вона проявляється у звичайних речах: коли хтось приносить хліб до вечері, запитує, чи не втомилася ти, допомагає донести важку сумку або просто пам’ятає, що в тебе болить коліно.

Це готовність не лише приймати, а й віддавати. Не тільки користуватися чужою увагою, а й самому вкладати час, сили та душу у стосунки.

Галина нарешті зрозуміла: чоловік, який справді поважає жінку, не стане спокійно дивитися, як вона надривається з важкими покупками, поки сам витрачає тисячі гривень на делікатеси для інших, а потім приходить до неї на готову вечерю.

Вона більше не збиралася купувати чиюсь увагу борщами, котлетами й власним терпінням.

Якщо в її житті колись з’явиться інший чоловік, то нехай приходить не лише з апетитом. Нехай приносить із собою повагу, щирість і бажання дбати одне про одного.

Адже п’ятдесят вісім років — це зовсім не кінець життя. Жінка має право на нові знайомства, приємні зустрічі, кохання й щастя. Але вона зовсім не зобов’язана погоджуватися на будь-які стосунки тільки через страх самотності.

Бо набагато краще спокійно вечеряти самій за власним столом, ніж щодня готувати для людини, яка бачить у тобі лише безкоштовну їдальню.

Іноді, щоб повернути собі спокій, достатньо просто вчасно зачинити двері перед тим, хто звик лише брати.

Кінець.

Залишити коментар