— Ти взагалі чуєш, що говориш?
— Не прикидайся невинною! Можеш зараз нічого не пояснювати, але я зроблю тест ДНК. І тоді ми дізнаємося правду. Подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш результати!
Олена ніколи не належала до тих жінок, які мріють якомога швидше вийти заміж.
У двадцять п’ять років вона почувалася цілком щасливою і без чоловіка. Мала хорошу роботу, власну квартиру, яку свого часу залишила їй у спадок бабуся, кількох близьких подруг і безліч захоплень.
Після роботи могла зайти до кав’ярні, зустрітися з подругами, відвідати тренування або просто повернутися додому, приготувати вечерю й провести вечір із книжкою.
Ніхто не дорікав їй за пізнє повернення, не вимагав звітувати про кожну витрачену гривню і не ображався, якщо у вихідний вона хотіла побути наодинці.
Її все влаштовувало.
Тому, коли в сусідньому офісі почав працювати Андрій, Олена спочатку навіть не звернула уваги на його зацікавленість.
Чоловік кілька разів привітався з нею в коридорі, потім почав приносити каву, а згодом запропонував разом пообідати.
Так і почалося їхнє спілкування.
Андрій виявився приємним співрозмовником. Він умів слухати, не перебивав, цікавився її справами й запам’ятовував навіть дрібниці. Знав, які квіти вона любить, яку каву замовляє і які фільми дивиться у вільний час.
Незабаром вони почали зустрічатися поза роботою. Ходили в кіно, гуляли містом, іноді їздили за місто на вихідні.
Олені подобалося проводити з ним час. Вона поступово звикала до його присутності й розуміла, що закохується.
Однак про весілля поки не думала.
Та Андрій, схоже, мав зовсім інші плани.
Одного вечора, коли вони вечеряли в невеликому ресторані, він дістав із кишені коробочку з обручкою.
— Олено, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Вона навіть не відразу знайшлася, що відповісти.
— Андрію, ти серйозно? Ми ж знайомі лише вісім місяців.
— І що? Нам добре разом. Ми дорослі люди, обоє розуміємо, чого хочемо. Я не бачу сенсу відкладати те, до чого й так прийдемо.
Олена замислилася.
Андрію було двадцять дев’ять. Він мав постійну роботу, стежив за собою, не зловживав алкоголем, не був жадібним і ставився до неї з повагою.
Єдине, що трохи насторожувало, — він досі жив із матір’ю. Але пояснював це тим, що допомагає їй після смерті батька й не хоче залишати саму.
На маминого синочка він не був схожий.
Принаймні тоді Олені так здавалося.
Вона вирішила, що немає причин боятися серйозних стосунків із людиною, яку любить.
— Добре, — нарешті відповіла вона. — Я згодна.
Андрій усміхнувся й надів їй обручку на палець.
Так вони й почали готуватися до весілля.
Знайомство з майбутньою свекрухою пройшло без особливих пригод.
Галина Петрівна зустріла Олену привітно, запросила до столу, пригостила домашнім пирогом і розпитала про роботу та батьків.
Однак дівчина відразу відчула, що майбутня свекруха не надто радіє їхньому весіллю.
Жінка уважно розглядала її, іноді ставила запитання, а коли Андрій починав розповідати про майбутнє подружнє життя, лише зітхала.
Одного разу навіть сказала:
— Ну що ж, синку, якщо вже вирішив, то я не заважатиму.
Олена зробила вигляд, що не помітила дивної інтонації.
Вона не збиралася з першої зустрічі шукати собі ворогів. До того ж жити зі свекрухою молодята не планували. У неї була власна квартира, тому проблем із житлом не виникало.
Після весілля вони оселилися в Олениній двокімнатній квартирі.
І, на диво, стосунки з Галиною Петрівною поступово налагодилися.
Свекруха не втручалася в їхній побут, не приходила без попередження, не перевіряла холодильник і не повчала невістку, як потрібно доглядати за чоловіком.
Вони бачилися переважно на свята, іноді разом вечеряли або телефонували одна одній.
Жодних серйозних сварок не виникало.
Коли через два роки в них народився первісток Денис, а ще через три — молодший Павлик, Галина Петрівна стала справжньою помічницею.
Хлопчики росли активними й допитливими.
Денис постійно щось вигадував, а Павлик намагався повторювати за старшим братом.
Якщо один будував із подушок фортецю, другий неодмінно хотів стати її захисником. Якщо старший брався малювати, молодший вимагав такий самий альбом і неодмінно нові фломастери.
Олена крутилася цілими днями.
Потрібно було нагодувати дітей, прибрати, випрати, приготувати вечерю, вирішити безліч дрібних питань. А коли закінчилася декретна відпустка, додалася ще й робота.
Часом вона почувалася настільки втомленою, що мріяла хоча б кілька годин побути в тиші.
І саме тоді на допомогу приходила свекруха.
Галина Петрівна охоче забирала онуків до себе, могла посидіти з ними, поки Олена вирішувала робочі справи, або приїхати на кілька годин, щоб невістка сходила до лікаря чи просто відпочила.
Найдивовижніше було те, що хлопці бабусю слухалися.
З нею вони не влаштовували істерик через кожну дрібницю, спокійно їли й навіть прибирали за собою іграшки.
Олена не раз дивувалася:
— Галю Петрівно, як вам це вдається? У мене вони вдома за п’ять хвилин усю квартиру перевертають!
Свекруха лише сміялася.
— Та нічого особливого. Просто треба не кричати на них, а пояснювати. І не дозволяти робити все, що заманеться.
Олена була їй щиро вдячна.
Загалом подружнє життя складалося непогано.
Щоправда, з часом Олена почала помічати, що Андрій не надто охоче бере на себе сімейні обов’язки.
Він любив дітей, міг погратися з ними, іноді забирав із садочка, купував продукти або допомагав із ремонтом. Але все це відбувалося переважно тоді, коли він сам цього хотів.
Питання школи, лікарів, гуртків, одягу та щоденних витрат здебільшого вирішувала Олена.
Навіть переїзд у більшу квартиру став можливим лише після довгих розмов.
Коли народився Павлик, двокімнатного житла почало не вистачати. Хлопчики підростали, їм потрібен був власний простір, та й батькам хотілося мати окрему спальню.
Олена запропонувала продати квартиру, додати накопичені заощадження й оформити невеликий кредит на решту суми.
Андрій одразу почав заперечувати.
— Навіщо нам зараз влазити в борги? Ми ж нормально живемо.
— Андрію, дітям скоро до школи. Ти хочеш, щоб вони постійно ділили одну кімнату?
— Нічого страшного. Ми теж колись так жили.
— Але ж у нас є можливість поліпшити умови. Не обов’язково чекати, поки стане зовсім тісно.
Чоловік довго не погоджувався.
Однак після розмови з матір’ю раптом змінив свою думку.
— Гаразд, — сказав він одного вечора. — Давай подивимося трикімнатні квартири. Тільки без надмірностей.
Зрештою вони продали старе житло, додали власні гроші й придбали просторішу квартиру.
Олена була щаслива.
Їй здавалося, що попереду ще багато хороших років, спільних планів і сімейних радощів.
Вона навіть не підозрювала, наскільки помилялася.
До п’ятнадцятої річниці весілля залишалося кілька місяців, коли поведінка Андрія почала змінюватися.
Спочатку Олена не надала цьому великого значення.
Чоловік і раніше іноді затримувався на роботі, але тепер такі затримки стали майже щоденними.
Він почав частіше їздити у відрядження, хоча раніше подібні поїздки траплялися нечасто.
Телефон тепер завжди лежав екраном донизу. На дзвінки Андрій відповідав у коридорі або виходив на балкон.
А одного разу Олена помітила, що він установив пароль на телефон, хоча раніше ніколи цього не робив.
Вона запитала, навіщо.
— На роботі попросили посилити безпеку, — коротко відповів чоловік.
Олена не стала сперечатися.
Їй не хотілося безпідставно звинувачувати чоловіка в тому, чого вона ще не знала напевно.
Але одного вечора сумніви зникли.
Андрій повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Після вечері пішов у ванну, а сорочку кинув у кошик для брудної білизни.
Олена взяла її, щоб випрати, і помітила на комірі слід помади.
Не її відтінок.
До того ж сорочка пахла незнайомими жіночими парфумами.
Вона кілька секунд стояла посеред ванної кімнати, тримаючи річ у руках.
Потім пішла до чоловіка.
— Андрію, у тебе є інша жінка?
Він підвів голову від телефону.
Спочатку спробував усміхнутися.
— Що за дурниці?
Олена мовчки показала йому сорочку.
Чоловік глянув на неї, потім відвів очі.
І раптом перестав виправдовуватися.
— Так, є.
Олена відчула, як у неї похололи руки.
— І давно?
— Це вже не має значення.
— Для мене має. Ми п’ятнадцять років разом прожили, у нас двоє дітей. Я хоча б заслуговую знати правду.
Андрій невдоволено зітхнув.
— Олено, я більше не хочу так жити. Наші стосунки давно перетворилися на звичку. Робота, діти, рахунки, покупки. Я втомився.
Вона дивилася на нього й не вірила, що чує це від власного чоловіка.
— Тобто ти вважаєш, що ми живемо погано?
— Я вважаю, що ми давно стали чужими людьми. Мені хочеться знову відчувати себе чоловіком, а не людиною, яка тільки заробляє гроші й вирішує побутові питання.
Олена гірко всміхнулася.
— А ти думаєш, мені легко? Хто займається дітьми? Хто пам’ятає про школу, лікарів, гуртки, домашні завдання? Ти взагалі помічав, скільки всього потрібно зробити щодня?
— Не починай. Я теж працюю.
— Я цього не заперечую. Але ж у нас сім’я.
Андрій відвернувся.
— Я хочу розлучитися.
Олена кілька секунд мовчала.
— А хлопці? Ти подумав про них?
— Вони вже не маленькі. Ти з ними впораєшся.
— А ти? Ти збираєшся просто піти й забути, що в тебе є сини?
Чоловік знизав плечима.
— Ну, не драматизуй. Вони вже дорослі. Побачимося, коли буде можливість.
Олена відчула, як усередині щось обірвалося.
— Ти справді так легко можеш відмовитися від власних дітей?
Андрій роздратовано відповів:
— Не перебільшуй. У мене ще буде сім’я. Можливо, колись будуть іще діти.
Саме ця фраза стала останньою краплею.
Олена раптом зрозуміла, що перед нею стоїть зовсім не та людина, за яку вона колись вийшла заміж.
Вона могла б пережити зраду. Можливо, з часом навіть перестала б відчувати такий гострий біль.
Але почути, що двох синів можна просто залишити в минулому, було нестерпно.
— Якщо ти так вирішив, я не триматиму, — спокійно сказала вона.
Андрій, здається, навіть не очікував такої відповіді.
Він, мабуть, готувався до сліз, скандалу, благань і спроб утримати його.
Але Олена більше не хотіла нічого доводити.
Наступного дня чоловік зібрав речі й переїхав до своєї нової обраниці.
Перед виходом кинув:
— Документи на розлучення можеш оформляти сама. Мені зараз не до цього.
Олена зачинила двері й кілька хвилин стояла в коридорі.
Потім подивилася на годинник.
За пів години зі школи мали повернутися хлопці.
Треба було приготувати вечерю.
Життя не зупинялося навіть тоді, коли руйнувалося те, що здавалося таким міцним.
Увечері Олена покликала синів на кухню.
Денисові було дванадцять, Павликові — дев’ять.
Вона не збиралася розповідати їм усі подробиці батькової зради, але й вигадувати якусь історію не хотіла.
— Хлопчики, мені потрібно з вами поговорити. Ми з татом вирішили розлучитися. Тепер він житиме окремо.
Денис одразу насупився.
— Через що?
Олена зібралася з думками.
— У дорослих іноді виникають проблеми, які вони вже не можуть вирішити разом. Але я хочу, щоб ви знали одну важливу річ: ви тут ні в чому не винні. Ми обоє ваші батьки, і ви не повинні через наші стосунки почуватися винними.
Павлик опустив очі.
— А тато тепер до нас не приходитиме?
— Я не знаю, сонечко. Це вже залежить від нього.
Денис довго мовчав, а потім підійшов до матері.
— Мамо, ти не переживай. Ми ж нікуди не дінемося.
Павлик теж обійняв її.
— Ми тобі допомагатимемо. Правда, Денисе?
— Звичайно.
Олена притиснула обох до себе й не змогла стримати сліз.
Вона плакала не тому, що залишилася без чоловіка.
Їй було боляче від того, що діти вже в такому віці змушені переживати дорослі проблеми.
Через кілька днів Олена випадково почула розмову синів.
Хлопці сиділи у своїй кімнаті й думали, що мати їх не чує.
— Ти пам’ятаєш, що тато сказав? — запитав Денис.
— Пам’ятаю, — відповів Павлик.
— Що в нього ще будуть діти.
Молодший помовчав.
— Ну то нехай із ними й живе.
Денис тихо засміявся, але майже відразу знову став серйозним.
— Ми маму тепер не засмучуватимемо. Я сам буду виносити сміття, а ти хоча б свої речі прибирай.
— Я й так прибираю!
— Не завжди.
— Добре, буду завжди!
— І домашні завдання не відкладатимемо. Бо мамі й без нас вистачає проблем.
Олена тихо відійшла від дверей.
У спальні вона сіла на край ліжка й витерла сльози.
Їй хотілося, щоб сини ніколи не мусили дорослішати через такі обставини.
Але водночас вона пишалася ними.
Олена ніколи не налаштовувала дітей проти батька.
Не розповідала їм подробиць зради, не називала його поганою людиною й не забороняла спілкуватися.
Вона вважала, що хлопці самі з часом усе зрозуміють.
І Андрій не забарився з цим.
Спочатку він справді перераховував аліменти, хоча суми були невеликими. Офіційний заробіток у нього був значно нижчим за фактичний, тому й виплати не надто допомагали сімейному бюджету.
Але найбільше Олену дивувало інше.
Чоловік майже не цікавився дітьми.
Не телефонував, не запитував про навчання, не приходив на шкільні заходи.
На день народження міг надіслати коротке повідомлення, а іноді й цього не робив.
Коли Денис захворів і кілька днів пролежав із температурою, Андрій навіть не поцікавився його самопочуттям.
Так минуло майже три роки.
За цей час Олена навчилася справлятися самостійно.
Вона працювала, займалася господарством, допомагала хлопцям із навчанням і намагалася, щоб вони не відчували себе обділеними.
Звісно, доводилося економити. Від деяких покупок відмовлялися, відпустку планували скромну, а великі витрати ретельно обговорювали.
Але вони жили дружно.
Денис навчився готувати нескладні страви, Павлик допомагав із прибиранням. Хлопці самі стежили за своїми речами й поступово звикли до того, що мама не може робити все за них.
Галина Петрівна, на жаль, померла ще до розлучення сина. Тому підтримки з її боку вже не було.
Батьки Олени жили в іншому місті, тож приїжджали лише час від часу.
Проте жінка не скаржилася.
У неї були діти, робота, власний дім і спокій, якого давно не вистачало в шлюбі.
Вона почала розуміти, що самотність і самостійність — зовсім не одне й те саме.
Минуло майже три роки після розлучення.
Одного суботнього ранку хтось наполегливо подзвонив у двері.
Олена подивилася у вічко й здивувалася.
На сходовому майданчику стояв Андрій.
Вона не бачила колишнього чоловіка вже дуже давно.
Відчинила двері, але запрошувати його всередину не поспішала.
— Щось сталося?
Андрій виглядав роздратованим. Було помітно, що він прийшов не просто поговорити.
— Мені потрібно з тобою серйозно поговорити.
— Слухаю.
Він навіть не привітався.
— Скажи мені одну річ. Від кого ти народила Дениса й Павлика?
Олена спочатку подумала, що не розчула.
— Що?
— Не прикидайся! Від кого твої діти?
Вона уважно подивилася на нього.
— Андрію, ти випадково не випив?
— Не переводь розмову!
— Тоді поясни, що відбувається.
Колишній чоловік зробив крок уперед.
— У мене є підстави сумніватися, що ці хлопці взагалі мої діти!
Олена не повірила власним вухам.
— Ти три роки не цікавився ними, а тепер раптом вирішив поставити під сумнів їхнє походження?
— Я хочу знати правду!
Він почав говорити голосніше, а потім узагалі перейшов на крик.
Олена вже збиралася припинити цю розмову, але Андрій вимовив фразу, після якої вона не витримала.
— Може, ти всі ці роки мене дурила, а я виховував чужих дітей?!
Ляпас пролунав несподівано навіть для неї самої.
Андрій замовк і притиснув долоню до щоки.
Олена відступила на крок.
— А тепер поясни, що саме ти собі надумав. І говори нормально.
Колишній чоловік кілька секунд дивився на неї, а потім почав розповідати.
Виявилося, що зі своєю нинішньою дружиною Аліною він уже близько двох років намагався завести дитину.
Спочатку вони не поспішали хвилюватися. Але згодом почали звертатися до лікарів, проходити обстеження й здавати аналізи.
А потім Аліна повідомила Андрію, що проблема нібито в ньому.
За її словами, результати обстеження свідчили про чоловіче безпліддя.
— Розумієш?! — знову підвищив голос Андрій. — Я не можу мати дітей! Лікарі це підтвердили! А якщо так, то звідки взялися Денис і Павлик? Від кого ти їх народила?!
Олена кілька секунд мовчала.
Потім похитала головою.
— Ти справді настільки нерозумний, що навіть не спробував розібратися в ситуації, перш ніж приходити сюди з такими звинуваченнями?
— Я все з’ясую! Зроблю тест ДНК!
— Будь ласка. Ніхто тебе не зупиняє.
Андрій, здається, очікував зовсім іншої реакції.
— Тобто ти погоджуєшся?
— Я погоджуюся на те, щоб це питання вирішувалося законним шляхом. Якщо хочеш установити батьківство, звертайся до юристів і проходь процедуру належним чином. Але більше не смій приходити сюди й ображати мене.
Вона відчинила двері ширше.
— А тепер іди.
Андрій ще щось буркнув, але сперечатися не став.
Олена зачинила двері й довго стояла в коридорі.
Їй було важко повірити, що людина, яка колись називала її коханою дружиною, тепер здатна звинуватити її в такому.
Увечері Олена вирішила поговорити із синами.
Вона не хотіла, щоб вони випадково почули щось від інших або дізналися про ситуацію вже після того, як Андрій почне діяти.
— Хлопці, сьогодні приходив ваш батько. Він хоче зробити тест ДНК, щоб перевірити, чи справді ви його діти.
Денис аж підвівся зі стільця.
— Що?!
Павлик теж здивовано подивився на матір.
— А навіщо?
Олена спокійно пояснила, що Андрій дізнався про проблеми з фертильністю під час обстеження зі своєю новою дружиною й тепер сумнівається у своєму батьківстві.
Денис обурено похитав головою.
— Тобто він три роки нас не згадував, а тепер ще й таке говорить про тебе?
— Денисе, я не хочу, щоб ви сварилися через це. Він має право з’ясувати питання батьківства, якщо в нього виникли сумніви. Але це не означає, що ви повинні виправдовуватися перед ним.
— Та мені байдуже, що він там думає! — відповів старший. — Ми ж знаємо, хто наша мама і хто наш тато.
Павлик підійшов до неї й обійняв.
— Мамусю, не плач. Ми тобі віримо.
Олена усміхнулася.
— Я й не плачу, сонечко.
Хоча очі в неї вже були вологими.
Згодом Андрій звернувся до фахівців і запропонував провести генетичну експертизу.
Олена не стала чинити перешкод, але наполягла, щоб усе відбувалося офіційно, за згодою та з дотриманням необхідної процедури.
Вона була абсолютно спокійна щодо результату.
Андрій — ні.
Він постійно телефонував, вимагав швидше організувати дослідження, а потім кілька разів запитував, чи не передумала вона.
Олена лише відповідала, що все буде зроблено так, як належить.
Коли результати нарешті отримали, сумнівів не залишилося.
Денис і Павлик були його біологічними синами.
Андрій зателефонував Олені того ж вечора.
— Нам треба поговорити.
— Про що?
— Я хочу вибачитися.
Олена нічого не відповіла.
— Аліна зізналася, що сказала мені неправду. Насправді проблеми з можливістю завагітніти є в неї. Вона боялася, що я піду, якщо дізнаюся.
Олена прикрила очі.
Отже, все було саме так, як вона й підозрювала: чоловік повірив словам нової дружини, навіть не спробувавши розібратися, а потім вирішив звинуватити в усьому колишню.
— Андрію, це твої сімейні проблеми. Мене вони більше не стосуються.
— Я розумію. Просто хочу, щоб ти знала: я помилився.
— Ти помилився не тільки в цьому. Ти три роки не цікавився власними дітьми. А тепер прийшов до мене й назвав їх чужими.
На іншому кінці запала тиша.
— Я хотів би відновити спілкування з хлопцями, — нарешті сказав він.
Олена не відповіла одразу.
— Вони вже достатньо дорослі, щоб самостійно вирішувати, чи хочуть із тобою зустрічатися. Я не буду їм забороняти. Але й змушувати не збираюся.
Після цього вона завершила розмову.
Через кілька днів Денис і Павлик самі прийшли до матері.
— Мамо, тато телефонував, — почав Денис.
— Знаю. І що ви вирішили?
Хлопці перезирнулися.
— Він просить пробачення, — сказав Павлик. — Запропонував зустрітися, кудись сходити разом.
— А ви хочете?
Денис знизав плечима.
— Якщо чесно, я не знаю. Ми з Павликом поговорили й вирішили, що просто так пробачати його не будемо.
Олена уважно подивилася на синів.
— Ви не повинні нічого робити тільки тому, що він тепер цього хоче.
— Ми розуміємо, мамо, — відповів старший. — Але є одна ідея.
Олена насторожилася.
— Яка ще ідея?
Павлик усміхнувся.
— Ми вирішили, що якщо тато хоче знову з нами спілкуватися, то нехай хоча б трохи бере участь у нашому житті.
— У якому сенсі?
— Ну, не тільки телефонує. Ми хочемо іноді кудись разом ходити. І щоб він не забував, що в нас теж є бажання.
Олена зрозуміла, до чого вони ведуть.
— Тільки не перетворюйте спілкування з батьком на список подарунків. Це неправильно.
Денис кивнув.
— Ми не збираємося його обманювати, мамо. Просто хочемо подивитися, чи справді він готовий щось для нас робити.
Олена не стала більше сперечатися.
Вона не хотіла ні підштовхувати синів до примирення, ні забороняти їм його.
Першим із батьком зустрівся Денис.
За кілька днів до цього він сказав Андрію телефоном:
— Тату, я давно хотів поміняти телефон. Мій уже постійно зависає, а ремонтувати його немає сенсу.
Андрій відразу запропонував разом поїхати до магазину.
Вони зустрілися в торговельному центрі, подивилися кілька моделей і зрештою придбали новий смартфон.
Денис повернувся додому задоволений.
Олена лише запитала:
— Як пройшла зустріч?
— Нормально. Ми ще й пообідали.
— А поговорили?
— Трохи.
Наступного разу зустрічався вже Павлик.
Він давно займався хокеєм і саме збирав гроші на нову екіпіровку.
Коли батько зателефонував, хлопець сказав, що йому потрібна форма для тренувань.
Андрій запропонував оплатити покупку.
Вони разом поїхали до спортивного магазину, підібрали потрібний розмір і придбали все необхідне.
Павлик повернувся додому з великим пакетом.
— Мамо, дивись, яка форма!
Олена оглянула покупку й усміхнулася.
— Гарна. Тільки бережи її.
— Обов’язково!
Поступово зустрічі почастішали.
Андрій водив синів у кіно, купував їм кросівки, оплачував походи в боулінг, іноді запрошував до ресторану.
Одного разу навіть придбав їм планшети, про які хлопці давно говорили.
Він намагався надолужити те, що пропустив за три роки.
Щоправда, робив це переважно за допомогою грошей.
Олена розуміла, що дорогі подарунки не можуть замінити дітям батьківської уваги, але вирішила не втручатися, поки сини самі не попросять про допомогу.
Андрій тим часом став витрачати значно більше, ніж раніше.
Він уже обіймав посаду керівника відділу й заробляв непогано, але такі витрати все одно відчутно впливали на сімейний бюджет.
І першою це помітила його нова дружина.
Одного дня Олені зателефонували з незнайомого номера.
— Алло?
— Це Аліна, дружина Андрія. Нам потрібно поговорити.
Олена здивувалася.
За всі роки вона жодного разу не спілкувалася з цією жінкою.
— Слухаю вас.
— Я хочу запитати, ви взагалі розумієте, що відбувається?
— Поки що ні.
— Тоді поясню! Ваші діти зовсім знахабніли!
Олена відсунула телефон від вуха.
— Будь ласка, говоріть спокійніше.
— А чого мені заспокоюватися?! Ви знаєте, скільки Андрій витрачає на ваших синів?!
Олена не відповідала.
— То новий телефон, то хокейна форма, то ресторани, то розваги! Вони постійно щось просять!
— Наскільки я знаю, Андрій сам пропонує їм зустрічатися й сам оплачує покупки.
— Ось саме! А ви не могли б пояснити дітям, що гроші не ростуть на деревах?!
Олена ледь помітно всміхнулася.
— Це ви краще обговоріть із чоловіком. Я не змушую його купувати синам подарунки.
Аліна наче тільки цього й чекала.
— Ви думаєте, що він тепер усе життя повинен утримувати вас і ваших дітей?! У нас теж є плани! Ми хотіли поїхати до Італії на місяць, але тепер через ці витрати доведеться скорочувати відпустку!
Олена мовчки слухала.
— Ми збирали гроші на подорож, планували купити нову машину! А тепер усе летить шкереберть! Ви хоч розумієте, що відбувається?!
І тут Олена не витримала.
Вона засміялася.
Спочатку тихо, а потім так голосно, що довелося прикрити рот рукою.
Аліна замовкла.
— Вам смішно?!
Олена намагалася заспокоїтися, але згадка про місячну відпустку в Італії остаточно її добила.
— Вибачте, але я справді не розумію, чому ви телефонуєте мені. Це ваш чоловік вирішує, скільки грошей витрачати на власних дітей. Якщо вам не подобаються його витрати, поговоріть із ним.
— Ви просто нахабна людина!
— Можливо. Але ваш сімейний бюджет я не планую.
Аліна ще щось обурено вигукнула й поклала слухавку.
Олена відклала телефон.
Їй було навіть трохи шкода Андрія. Колись він залишив сім’ю, бо хотів нового життя, нових почуттів і свободи від побутових обов’язків.
А тепер виявилося, що в новому житті теж є витрати, відповідальність і люди, чиї бажання потрібно враховувати.
Минув ще тиждень.
Одного вечора Денис і Павлик знову прийшли до матері.
Обидва виглядали так, наче збиралися повідомити щось дуже важливе.
Олена відклала книжку.
— Що цього разу?
Денис сів поруч.
— Мамо, ми тут подумали…
— Уже трохи страшно, коли ви так починаєте.
Хлопці засміялися.
— Ми ніколи не були за кордоном, — продовжив старший.
— Це правда, — погодилася Олена.
— Ми знаємо, що раніше в нас не було зайвих грошей. І ти завжди старалася, щоб нам усього вистачало. Ми це розуміємо.
— Я рада.
Павлик підсунувся ближче.
— Але тепер тато з нами спілкується. Може, він міг би організувати нам поїздку?
Олена усміхнулася.
— А куди ви хочете?
Брати переглянулися й майже одночасно відповіли:
— До Італії!
Олена завмерла.
Вона відразу згадала телефонну розмову з Аліною.
Місяць відпочинку, який довелося скоротити через витрати на синів.
І тепер хлопці самі захотіли саме до Італії.
Збіг був настільки кумедним, що жінці довелося докласти зусиль, аби не розсміятися.
— А чому саме туди? — запитала вона.
— Хочемо побачити Рим, — відповів Денис. — І море теж. Ми дивилися фотографії.
— А ще піцу справжню спробувати! — додав Павлик.
Олена усміхнулася.
— Гарне бажання. Але спочатку поговоріть із татом. Я не проти, якщо він справді хоче організувати вам таку подорож.
— Ти не образишся, якщо ми поїдемо без тебе?
— Ні, рідні. Головне, щоб ви почувалися добре й щоб усі питання були узгоджені заздалегідь.
Хлопці задоволено переглянулися й побігли до своєї кімнати телефонувати батькові.
Олена залишилася на кухні.
Вона вже приблизно уявляла, якою буде реакція Аліни.
Наступного дня Андрій зателефонував сам.
Голос у нього був напружений.
— Олено, ти знаєш, що хлопці хочуть до Італії?
— Так. Учора розповіли.
— І ти їх підтримуєш?
— А чому ні? Якщо маєш можливість і бажання організувати їм поїздку, я не заперечую.
Андрій важко зітхнув.
— Розумієш, зараз не найкращий час. Треба все прорахувати, подивитися ціни, узгодити відпустки.
— Звичайно. Ніхто не вимагає, щоб ви їхали завтра.
— Просто вони вже налаштувалися.
— Андрію, це питання між тобою та синами. Я не збираюся ні змушувати тебе, ні відмовляти їх.
Чоловік помовчав.
— Я поговорю з ними.
— Добре.
Після розмови Олена поклала телефон на стіл.
Вона не знала, чи справді Андрій зможе організувати таку подорож, але сподівалася, що він хоча б цього разу буде відвертим із дітьми.
Аліна знову почала телефонувати.
Олена побачила її номер на екрані й цього разу навіть не стала відповідати.
Через кілька хвилин прийшли повідомлення.
Спочатку одне, потім друге.
Аліна вимагала, щоб Олена вплинула на синів, називала їх невихованими й звинувачувала матір у тому, що вона нібито використовує колишнього чоловіка.
Олена прочитала кілька перших рядків і заблокувала номер.
Вона не збиралася втягуватися в чужі сімейні сварки.
Потім підійшла до вікна й замислилася.
З одного боку, Андрій сам покинув дітей, а тепер намагається повернути їхню прихильність подарунками.
З іншого — хлопці не повинні сприймати батька лише як людину, від якої можна отримати дорогі речі.
Вона ще раз подумала про це й вирішила поговорити із синами.
Не забороняти їм нічого, але пояснити одну просту річ: стосунки не купуються телефонами, планшетами чи закордонними поїздками.
Якщо батько хоче бути частиною їхнього життя, нехай доводить це не тільки грошима.
Бо сьогодні він може оплатити відпочинок, а завтра знову зникнути на кілька років.
І тоді хлопцям буде боляче вдруге.
Олена не хотіла, щоб так сталося.
Увечері вона покликала синів до себе.
— Хлопці, я хочу з вами дещо обговорити.
Денис і Павлик сіли поруч.
— Я не проти того, щоб ви спілкувалися з татом. І не проти ваших подарунків чи спільних поїздок. Але хочу, щоб ви розуміли: гроші не замінять нормальних стосунків.
Денис кивнув.
— Ми знаємо, мамо.
— Якщо він справді хоче бути вашим батьком, нехай цікавиться вами не тільки тоді, коли може щось купити. Запитує про школу, тренування, ваші справи. Приходить на важливі події. Допомагає, коли це потрібно.
Павлик тихо відповів:
— Ми теж цього хочемо.
— Тоді так йому й скажіть. Не треба спеціально вигадувати прохання чи перевіряти його грошима. Просто будьте чесними.
Хлопці погодилися.
Олена обійняла їх і зрозуміла, що сказала все, що хотіла.
Вона не збиралася мститися Андрію руками дітей.
Їй хотілося лише одного: щоб сини росли людьми, які знають собі ціну й не вимірюють любов вартістю подарунків.
А щодо Італії…
Якщо поїздка відбудеться, нехай це буде гарна пригода для хлопців, а не черговий привід для сварки дорослих.