— Я йду до іншої! До молодої жінки! — урочисто оголосив шістдесятип’ятирічний Микола Андрійович, намагаючись запхати у велику дорожню валізу вовняний плед.
Він вимовив ці слова так, наче щойно повідомив про призначення на високу посаду або збирався здійснити щось надзвичайне. Голос тремтів від удаваної рішучості, а на обличчі застиг вираз чоловіка, який нарешті наважився змінити своє життя.
Однак очікуваної реакції не було.
Дружина, Людмила Василівна, спокійно стояла біля прасувальної дошки й розгладжувала його святкову сорочку. Праска тихенько шипіла, а з кухні долинав запах свіжозвареного супу.
— Я почула, Миколо, — навіть не повернувши голови, відповіла вона. — Теплу білизну взяв? На вулиці вже холодно. Твоя нова пасія навряд чи бігатиме за тобою з грілкою, коли в тебе знову почне боліти спина.
Микола Андрійович завмер із вовняним светром у руках.
Він очікував усього, чого завгодно: криків, сліз, докорів, можливо, навіть того, що дружина схопиться за серце й попросить його не руйнувати сім’ю.
Але запитання про теплу білизну зовсім не входило до його планів.
— Ти взагалі розумієш, що я тобі кажу, Людо?! — обурився він. — Я йду! Назавжди! У мене буде нове життя! Кохання! Романтика! Ти хоч розумієш, що таке справжні почуття?
Він із силою натиснув на кришку валізи, намагаючись застебнути блискавку. Плед ніяк не хотів поміщатися, тому Миколі довелося навалитися на нього всім тілом.
Валіза нарешті закрилася.
— А ти мені про шкарпетки та білизну! — продовжив він, випрямляючись. — Ось у цьому й уся проблема! Тобі нічого не потрібно, крім каструль, прання та телевізора. А я ще хочу жити! Хочу відчувати себе чоловіком, а не пенсіонером!
Людмила Василівна акуратно повісила випрасувану сорочку на спинку стільця й повернулася до нього.
— А як звати твоє нове щастя? Чи ти вже настільки закохався, що навіть ім’я забув?
— Її звати Вероніка! — гордо відповів Микола, поправляючи комір сорочки. — І вона зовсім не така, як ти. Вона мене розуміє. Вона цікавиться мною. З нею я знову відчуваю себе молодим.
Людмила ледь помітно посміхнулася.
Вона прожила з цим чоловіком майже сорок років і чудово знала, що єдина романтика, на яку він зазвичай спроможний, — це принести додому коробку цукерок на восьме березня, якщо вона заздалегідь нагадає.
— Вероніка, кажеш? Гарне ім’я. І скільки років твоїй обраниці?
— Двадцять дев’ять! — відповів Микола, ніби саме ця цифра мала остаточно переконати дружину в його правоті.
Людмила Василівна відклала праску й уважно подивилася на чоловіка.
— Миколо, тобі шістдесят п’ять. Ти минулого тижня три дні ходив, тримаючись за поперек, бо невдало підняв відро з картоплею. Щоранку п’єш таблетки від тиску, а лікар уже пів року просить тебе стежити за харчуванням.
Вона зробила невелику паузу.
— І що ти збираєшся робити з двадцятидев’ятирічною дівчиною? Розповідати їй, як правильно консервувати огірки?
— Не смій насміхатися! — різко відповів Микола. — Ми з нею будемо їздити на відпочинок, ходити ресторанами, подорожувати! Вона хоче бачити світ, а не сидіти цілими днями на кухні! Я ще цілком здатний забезпечити жінці нормальне життя!
Він схопив валізу за ручку й спробував підняти її.
Виявилося, що плед, кілька речей і невідомо що ще важили значно більше, ніж він розраховував. У спині неприємно кольнуло, але Микола швидко випростався, вдаючи, що нічого не сталося.
Не можна було показувати слабкість. Особливо зараз, коли він демонстрував дружині свою незалежність.
— Тільки не забудь ліки від тиску, — спокійно нагадала Людмила, повертаючись до прасувальної дошки. — Вони у верхній шухляді. І таблетки для шлунка теж візьми.
— Мені не потрібні твої таблетки! — обурився чоловік. — Поруч із Веронікою я почуваюся років на сорок! У мене стільки енергії, скільки не було навіть у молодості!
— Ну, тоді щасливої дороги, — відповіла дружина.
Микола Андрійович навіть розгубився.
— І все? Ти нічого більше не скажеш?
— А що я маю сказати?
— Може, хочеш запитати, чому я так вирішив? Може, хочеш дізнатися, що мені не вистачало в нашому шлюбі?
Людмила зняла з дошки сорочку й простягнула чоловікові.
— Якщо тобі чогось не вистачало, треба було раніше говорити. А зараз я тобі нічого не заборонятиму. Ти доросла людина. Сам вирішив — сам і відповідаєш за свої рішення.
— Ось бачиш! Тобі навіть байдуже! — вигукнув він.
— Миколо, ти вже десять хвилин збираєшся йти. Не затримуватиму.
Він схопив сорочку, поклав її поверх речей і попрямував до дверей.
— Квартиру я тобі залишаю. Мені нічого від тебе не потрібно. Я не такий, як деякі чоловіки, які після розлучення починають ділити кожну ложку!
— Дуже благородно з твого боку, — кивнула Людмила. — Тільки ключі від квартири поклади на тумбочку. І пакет зі сміттям прихопи, він біля дверей стоїть.
Останні слова остаточно вивели Миколу з рівноваги.
Він очікував скандалу, а отримав прохання винести сміття.
Схопивши пакет, він гордо відчинив двері, витягнув валізу на сходовий майданчик і навіть не озирнувся.
Двері за ним зачинилися тихо, без жодного грюкоту.
Микола Андрійович зупинився біля ліфта. У під’їзді пахло смаженою цибулею, вологим одягом і котячим кормом. Валіза відтягувала руку, спина нила, але він намагався не звертати на це уваги.
У кишені завібрував телефон.
«Напевно, Вероніка вже чекає», — подумав він і поспішно дістав смартфон.
На екрані справді висвітилося її ім’я.
Повідомлення було таким:
«Коханий, ти скоро? Я вже домовилася про вечерю. Тільки є одна проблема. Мамі терміново потрібні гроші на ліки. Можеш переказати мені п’ять тисяч? Я потім усе поясню».
Микола насупився.
Знову гроші.
Учора Вероніка просила три тисячі на термінову поїздку. Кілька днів тому — дві тисячі на оплату мобільного зв’язку, бо в неї нібито виникли проблеми з банківською карткою. А минулого тижня він переказав їй десять тисяч на навчання, яке вона називала курсами професійного розвитку.
Спочатку такі прохання здавалися йому цілком природними. Він же чоловік, який повинен допомагати жінці, яку кохає.
До того ж Вероніка завжди дякувала, надсилала сердечка й писала, що він найкращий.
Але останнім часом суми ставали дедалі більшими.
Ліфт нарешті приїхав. Микола затягнув у нього валізу, натиснув кнопку першого поверху й подивився на своє відображення в дзеркалі.
Перед ним стояв чоловік у дорогій куртці, святковій сорочці та кепці. Обличчя почервоніло від хвилювання, а в очах читалася якась незрозуміла розгубленість.
«Я йду до молодої», — подумки повторив він.
Однак цього разу фраза прозвучала не так переконливо.
На вулиці було холодно. Дрібний дощ сіяв майже горизонтально, а пориви вітру гнали тротуаром мокре листя.
Вероніка жила в новому житловому комплексі на іншому кінці міста. Микола знав адресу, але раніше ніколи не бував у неї вдома. Вони кілька разів зустрічалися в кафе, прогулювалися торговим центром і навіть їздили разом за місто.
Щоправда, кожного разу він оплачував рахунки, купував подарунки й заправляв автомобіль.
Але хіба це мало значення, якщо поруч така молода й приваблива жінка?
Він дійшов до зупинки, поставив валізу біля лавки й сів під навісом.
Дістав телефон, відкрив банківський додаток.
На рахунку залишалося чотири тисячі вісімсот гривень. Пенсію мали виплатити лише через тиждень, а до неї ще потрібно було купити продукти, оплатити комунальні послуги та придбати призначені лікарем препарати.
Микола невдоволено зітхнув.
— Ну звідки ж я зараз візьму п’ять тисяч? — пробурмотів він.
Він почав набирати повідомлення:
«Вероніко, у мене зараз не вистачає грошей на картці. Я скоро приїду, поговоримо. Можливо, зможу допомогти трохи пізніше».
Відповідь надійшла майже миттєво.
«Миколо, ти серйозно? Я ж тобі сказала, що мамі погано! Невже ти не можеш знайти п’ять тисяч для людини, яка тобі дорога? Позич у когось, якщо треба».
Чоловік перечитав повідомлення.
Його неприємно вразило те, як змінився тон Вероніки.
Ще вчора вона називала його найкращим чоловіком у світі, а тепер розмовляла так, ніби він був їй чимось зобов’язаний.
Він набрав:
«Я зараз на зупинці. Може, зателефонуємо?»
У відповідь отримав:
«Не можу говорити. Я дуже засмучена».
Микола подивився на екран і вперше за весь час відчув, що щось тут не так.
Він згадав, що Вероніка жодного разу не запросила його познайомитися зі своєю родиною. Про маму вона розповідала часто, але щоразу знаходила причину, чому зустріч неможлива.
То мати перебувала в лікарні, то поїхала до родичів, то погано почувалася.
Він також пригадав, що вони ніколи не розмовляли по відеозв’язку. Коли він пропонував зателефонувати з камерою, у Вероніки завжди виникали проблеми: то не працював інтернет, то телефон розряджався, то вона була не в тому настрої.
Зате фотографій у її соціальних мережах було безліч. Гарні ресторани, дорогі речі, відпочинок, букети квітів і бездоганний макіяж.
Микола вирішив зателефонувати їй.
Він натиснув кнопку виклику. Телефон довго гудів, а потім дзвінок відхилили.
За хвилину прийшло нове повідомлення:
«Я ж сказала, що не можу говорити! Якщо ти не збираєшся допомагати, то навіщо взагалі приїжджаєш?»
Микола опустив телефон.
Він сидів на холодній лавці, тримаючись обома руками за ручку валізи. Повз проїжджали автомобілі, розбризкуючи калюжі. Люди поспішали у своїх справах, ховаючись від дощу під парасолями.
А він раптом відчув себе абсолютно самотнім.
Холод пробирався під куртку. Спина починала боліти дедалі сильніше, а в голові крутилися неприємні думки.
— Вероніка… — тихо промовив він.
Ім’я, яке ще годину тому здавалося йому таким красивим, тепер викликало дивне відчуття порожнечі.
Телефон знову завібрував.
«То що? Гроші будуть чи ні? Мамі справді потрібна допомога. Якщо ти навіть цього не можеш зробити, то я не розумію, на що ти розраховуєш».
Микола довго дивився на повідомлення.
І раптом згадав Людмилу.
Згадав, як напередодні вона встала посеред ночі, коли в нього сильно розболілася спина. Як принесла мазь, допомогла дістатися до ліжка й кілька разів запитала, чи не потрібно викликати лікаря.
Згадав, як вона готує йому окремі страви через проблеми зі шлунком, хоча сама любить зовсім іншу їжу.
Як завжди перевіряє, чи взяв він окуляри, ключі й гаманець, перш ніж вийти з дому.
Як пам’ятає назви всіх його ліків, дати прийомів у лікаря та навіть те, коли потрібно замінити батарейки в тонометрі.
Усе це здавалося йому настільки звичним, що він давно перестав помічати.
Він почав сприймати турботу дружини як належне.
А тепер сидів на зупинці й розумів, що жінка, якій він збирався присвятити своє нове життя, навіть не поцікавилася, чи тепло він одягнувся.
Їй були потрібні гроші.
І бажано негайно.
«Якщо ти не можеш допомогти, то навіщо мені такий чоловік?»
Ці слова раптом прозвучали в його голові зовсім інакше.
Микола уявив, що опиниться у квартирі Вероніки. Чужі меблі, незнайомі люди, інші звички. Він не знатиме, де лежать його речі, що можна їсти на вечерю і до кого звернутися, якщо раптом стане зле.
А головне — йому доведеться постійно доводити, що він ще молодий, сильний і спроможний оплачувати всі забаганки своєї обраниці.
Він уявив, як одного ранку прокинеться з болем у спині й попросить Вероніку допомогти йому підвестися.
Чи принесе вона йому ліки?
Чи приготує чай?
Чи просто скаже, що їй набридло жити зі старим чоловіком?
Микола повільно підвівся.
Коліна трохи затерпли від холоду. Він подивився на автобус, який саме під’їжджав до зупинки й прямував у бік нового житлового комплексу.
Двері відчинилися.
Кілька пасажирів вийшли, інші зайшли всередину.
Микола навіть зробив крок уперед, але зупинився.
Він зрозумів, що не хоче їхати.
Не хоче більше нічого доводити Вероніці, не хоче шукати гроші, не хоче прикидатися чоловіком, яким уже давно не є.
Автобус рушив і зник за поворотом.
Микола ще кілька хвилин стояв під навісом, дивлячись услід.
Потім підняв валізу, розвернувся й пішов назад.
Додому.
Дорога здавалася значно довшою, ніж раніше. Він кілька разів зупинявся, щоб перепочити, перекладав валізу з однієї руки в іншу й подумки намагався придумати, що скаже дружині.
Як пояснити, що він передумав?
Як визнати, що його красиве кохання виявилося зовсім не таким, яким він його собі уявляв?
А найголовніше — як подивитися Людмилі в очі після всіх тих гучних слів?
Коли Микола нарешті дістався свого будинку, з’ясувалося, що ліфт не працює.
Він важко зітхнув і почав підніматися сходами.
На кожному поверсі зупинявся, ставив валізу на підлогу й переводив подих. Спина боліла, дихання збивалося, а серце калатало так, що він мимоволі притискав руку до грудей.
— От тобі й нове життя… — пробурмотів він.
На третьому поверсі Микола зупинився перед знайомими дверима.
Поставив валізу, витер рукавом мокре чоло й натиснув дзвінок.
Тиша.
Ніхто не відчиняв.
Він почекав і подзвонив ще раз.
Знову нічого.
Усередині раптом піднялася тривога.
А якщо Людмила справді образилася? Якщо вирішила піти до сестри? Якщо не хоче його бачити?
Він же сам залишив ключі на тумбочці. Сам заявив, що йде назавжди. Сам сказав, що квартира тепер належить їй.
— Людо! — голосно покликав він. — Людмило, відчини, будь ласка!
Він натиснув дзвінок утретє й почав нервово переступати з ноги на ногу.
Нарешті за дверима почувся звук замка.
На порозі з’явилася Людмила Василівна. Вона була в домашньому халаті, з окулярами на носі й рушником через плече.
— Що сталося? — здивовано запитала вона.
Микола стояв перед нею мокрий, із почервонілим обличчям і розтріпаною кепкою в руках. На його куртці виднілися брудні плями, а очі були повні сліз.
Він намагався щось сказати, але голос зрадницьки тремтів.
— Людо… Я…
Сльози покотилися по щоках.
То були не сльози від дощу. Він плакав від образи на самого себе, від сорому за власну поведінку й від усвідомлення того, наскільки нерозумно вчинив.
— Я думав… — почав він і знову замовк.
Людмила подивилася на чоловіка, потім на велику валізу біля його ніг.
— А ти швидко, — нарешті промовила вона.
Микола опустив голову.
— Людо, я…
— Сміття виніс?
Чоловік розгублено подивився на свої руки.
Пакета не було.
Він згадав, що залишив його біля лавки на зупинці, коли діставав телефон.
— Ні… Забув, — тихо відповів він.
Людмила похитала головою, але нічого не сказала. Просто відійшла вбік і звільнила прохід.
— Заходь уже, Миколо. Не стій на протязі. Чай ще теплий, якщо не встиг остаточно охолонути.
Він переступив поріг і затягнув валізу до передпокою.
Знайомий запах дому — чистої білизни, свіжої їжі та трохи лікарських мазей — одразу огорнув його.
Микола раптом відчув таке полегшення, якого не відчував уже давно.
Він зняв мокру куртку, поставив взуття на килимок і повільно пройшов до ванної кімнати.
У дзеркалі на нього дивився втомлений чоловік із мокрим волоссям і почервонілими очима.
Він відкрив кран, умився холодною водою й кілька разів глибоко вдихнув.
Коли Микола зайшов на кухню, Людмила вже поставила перед ним велику чашку чаю. Поруч лежала тарілка з паровими котлетами й нарізаним хлібом.
Саме те, що вона зазвичай готувала йому на вечерю.
— Сідай, — сказала дружина. — Тільки куртку на батарею не клади, нехай спочатку стече вода.
Микола опустився на стілець.
Кілька секунд він мовчав, розглядаючи тарілку, а потім тихо промовив:
— Людо, пробач мені.
Жінка продовжувала прибирати зі столу, ніби не почула.
— Я поводився як останній дурень. Сам не знаю, що на мене найшло. У голову щось вдарило. Захотілося довести собі, що я ще молодий, що можу комусь подобатися…
— Їж, Миколо. Котлети охолонуть.
— Ні, ти послухай. Я серйозно. Я не хочу нікуди йти. Не хочу ніякої Вероніки. Мені тут добре. З тобою добре.
Людмила нарешті сіла навпроти.
— Миколо, я не збираюся влаштовувати тобі допит. Ти повернувся — добре. Але давай домовимося про одну річ: більше не потрібно влаштовувати таких вистав. Якщо в тебе є якісь проблеми чи невдоволення, говори прямо. Ми вже дорослі люди.
— Я знаю, Людо. Я все зрозумів.
Він узяв виделку й почав їсти.
Котлети були звичайними, без особливих спецій, приготовані на парі. Але після холодної зупинки вони здавалися йому неймовірно смачними.
Через кілька хвилин Микола трохи заспокоївся й вирішив пояснити дружині, чому повернувся.
Щоправда, усю правду розповісти він поки не наважувався.
— А знаєш, Людо, я сьогодні багато чого зрозумів. Побачив, яка вона насправді. Та Вероніка зовсім не така, як здавалася.
Людмила підняла очі.
— Невже?
— Уявляєш, вона постійно вимагає грошей! То їй на одне, то на інше. А сьогодні взагалі заявила, що я повинен позичити гроші для її матері. І ще таким тоном розмовляє!
Він обурено похитав головою.
— Я ж думав, що між нами почуття, а їй, виходить, тільки гроші потрібні. Я такого ставлення не терплю.
Людмила подивилася на нього поверх окулярів.
— Яка прикрість. А ти, звичайно, одразу зрозумів, що маєш справу з людиною, яка цінує не тебе, а твій гаманець?
— Саме так! — пожвавішав Микола. — Я їй навіть сказав, що не збираюся бути чиїмось банкоматом.
Він відчув, що поступово повертає собі впевненість.
— А ще, здається, вона зовсім не така вихована, як я думав. Постійно розмовляє грубо, може відповісти так, що неприємно слухати. Я зрозумів, що нам просто не по дорозі.
— Зрозуміло, — спокійно кивнула Людмила. — Добре, що ти це зрозумів зараз, а не після того, як устиг би оформити на неї квартиру.
— Та що ти таке кажеш! — обурився Микола, хоча сам на мить замислився.
Людмила підвелася, підійшла до шафки й дістала тюбик мазі.
— Давай сюди, — сказала вона, поклавши його на стіл.
— Що?
— Спину свою. Видно ж, що знову прихопило, поки ти тягав ту валізу. Не треба бути лікарем, щоб помітити.
Микола ніяково посміхнувся.
— Трохи болить.
— Трохи в нього болить! А потім серед ночі не може повернутися на інший бік. Іди, лягай на диван, зараз намажу.
Він слухняно підвівся, зняв сорочку й ліг на живіт.
Людмила обережно почала втирати мазь у поперек. Її рухи були звичними, впевненими й обережними.
Микола заплющив очі.
Він згадав, як багато разів сприймав цю турботу як щось само собою зрозуміле. Ніколи особливо не дякував, рідко помічав, скільки сил дружина витрачає на домашні справи.
А тепер ці звичайні рухи здавалися йому дорожчими за всі красиві слова, які він чув останні місяці.
— Людо, — тихо промовив він.
— Що?
— А ти справді не хвилювалася, що я пішов?
Жінка на мить припинила розтирати мазь.
— А чого мені було хвилюватися?
— Ну як… Я ж сказав, що йду до іншої. Що більше не повернуся.
Людмила знову взялася до справи.
— Миколо, я прожила з тобою майже сорок років. Знаю, коли ти сердишся, коли ображаєшся і коли тобі просто хочеться, щоб на тебе звернули увагу.
— І що?
— А те, що ти збирався до нової жінки, але зібрав валізу так, ніби їдеш на годину в гараж.
Микола трохи повернув голову.
— У якому сенсі?
Людмила ледь посміхнулася.
— Ти ж навіть зубну щітку не взяв. Не поклав ні білизни, ні шкарпеток, ні ліків. А я ще вранці бачила, як ти нишком ходив по кімнаті й шукав, що б туди запхати.
— Я думав, що все взяв…
— Ага. Особливо добре ти подумав, коли поклав у валізу мій старий плед і зимову шубу, яку я просила віднести до хімчистки.
Микола завмер.
— Яку шубу?
— Мою шубу, Миколо. Ту, що висіла в шафі в чохлі. Ти витягнув її, склав удвоє й запхав поверх пледа. Я все бачила.
Він повільно підвівся на ліктях.
— То ти знала?
— Звичайно, знала. Ти ж навіть не помітив, що взяв мої речі замість власних. А окуляри залишив на тумбочці. Без них ти, мабуть, навіть не розібрався б, які шкарпетки поклав.
Микола кілька секунд мовчав.
Він уявив, як з’явився б перед Веронікою з валізою, у якій лежали дружинина шуба та старий плед, без зубної щітки, ліків і навіть запасної білизни.
І раптом не витримав.
Спочатку він тихо засміявся, потім голосніше. Сміх перейшов у кашель, але зупинитися він уже не міг.
Людмила теж почала посміхатися.
— Ну й мандрівник із тебе, — сказала вона. — Зібрався підкорювати молодих красунь, а взяв із собою чужу шубу.
— Та я ж поспішав! — крізь сміх відповів Микола. — Мене так рознервувало, що я взагалі не дивився, що кладу!
— Бачу. Тепер хоч знаєш, що наступного разу треба брати власні речі.
— Людо, не буде ніякого наступного разу.
— Оце вже добре.
Вона закрутила кришечку тюбика й поклала мазь на тумбочку.
— А тепер відпочивай. Завтра треба буде поїхати на дачу. Там у погребі ще залишилися банки, які потрібно переставити, і картоплю треба перебрати.
— Поїдемо, звичайно, — одразу погодився Микола. — Я все зроблю.
— Тільки без геройства. Пам’ятаєш, що лікар казав про спину?
— Пам’ятаю, пам’ятаю.
Микола повернувся на кухню, сів за стіл і взявся допивати чай.
Телефон, який він залишив у кишені штанів, знову завібрував.
Він дістав його й побачив нове повідомлення від Вероніки.
«Ти де подівся? Мама дуже погано почувається! Якщо не можеш переказати п’ять тисяч, скинь хоча б тисячу. Я не розумію, чому ти так зі мною поводишся».
За ним прийшло ще одне:
«Я думала, що ти серйозний чоловік, а ти виявився звичайним жадібним пенсіонером».
Микола прочитав повідомлення двічі.
Раніше він би образився, почав виправдовуватися або спробував довести, що зовсім не жадібний.
Але тепер просто відкрив профіль Вероніки, натиснув «Заблокувати», а потім видалив листування.
Телефон поклав на стіл екраном донизу.
— Хто там? — запитала Людмила, прибираючи зі столу.
— Ніхто. Більше не турбуватимуть.
Він трохи помовчав, а потім несподівано запропонував:
— Людо, а може, завтра на дачу поїдемо не тільки за банками?
— А за чим іще?
— Давай шашлики зробимо. Я сам замариную м’ясо, куплю все необхідне. Можемо запросити твою сестру з чоловіком. Посидимо, відпочинемо.
Людмила здивовано подивилася на нього.
— Шашлики? А тобі хіба можна?
— Та один раз нічого не станеться. Просто не будемо їсти багато. Я ж не збираюся цілий день сидіти на дієті.
— Ти це лікарю поясниш, коли він побачить твої аналізи.
— Ну, Людо, не починай. Я просто хочу зробити тобі приємне.
Жінка трохи помовчала, а потім посміхнулася.
— Добре. Тільки без зайвих витрат. І м’ясо купуй не надто жирне.
— Домовилися!
Микола підвівся, підійшов до дружини й узяв її за руку.
Руки Людмили були трохи шорсткими від постійної домашньої роботи, пальці вже не були такими тонкими, як у молодості. На безіменному пальці все ще лежала обручка, яку він колись одягнув їй у день весілля.
Він обережно підніс її руку до губ і поцілував.
— Дякую тобі, Людо.
— За що цього разу?
— За те, що відчинила двері.
Вона трохи зніяковіла й спробувала забрати руку.
— Та годі тобі. Не роби з цього трагедію. Просто наступного разу думай головою, перш ніж оголошувати про нове життя.
— Я більше не буду.
— От і добре. А тепер іди розбирай валізу. Мені ще потрібно твою шубу в хімчистку віднести.
— Завтра сам віднесу! — швидко відповів Микола. — І плед виперу, якщо треба.
— Плед не треба прати. Він чистий. Тільки склади його нормально, а не так, як ти сьогодні запхав.
За вікном тим часом посилювався дощ. Вітер стукав гілками дерев по склу, а на кухні було тепло й затишно.
На столі стояли дві чашки, поруч лежала тарілка з котлетами, а на спинці стільця висіла випрасувана сорочка Миколи.
Він дивився на дружину й думав про те, що останнім часом зовсім перестав цінувати звичайні речі.
Йому здавалося, що життя проходить повз, що молодість давно минула, а попереду залишилися тільки таблетки, лікарі, дача й телевізор.
І раптом з’явилася жінка, яка називала його молодим, сильним і неймовірним.
Йому так сподобалося чути ці слова, що він перестав помічати, скільки за ними приховано порожнечі.
Але сьогодні він зрозумів одну просту річ: зовсім не обов’язково бути молодим, щоб відчувати себе потрібним. І зовсім не кожна людина, яка говорить про кохання, насправді хоче бути поруч.
— Людо, — знову покликав він.
— Ну що ще, Миколо?
— А пам’ятаєш, як ми з тобою вперше на море їздили? Ще діти маленькі були. Ти тоді так боялася заходити у воду, а я тебе за руку тримав.
— Пам’ятаю. Тільки це ти боявся, а не я. Ще й мало не втопився, коли вирішив показати, як добре плаваєш.
Микола засміявся.
— Ну, було таке.
— Було. І ще пам’ятаю, як ти потім три дні з температурою лежав, бо перегрівся на сонці.
— Зате весело було.
— Весело, — погодилася Людмила.
Він подивився на неї й раптом зрозумів, що йому хочеться знову пережити щось подібне. Не з іншою жінкою, не заради того, щоб комусь щось довести, а просто разом із людиною, яка пройшла з ним майже все життя.
— Може, наступного літа знову на море поїдемо? — запропонував він. — Якщо грошей трохи відкладемо.
— Побачимо. Спочатку твою спину вилікуємо.
— Домовилися.
Микола допив чай і підвівся, щоб піти розбирати валізу.
У передпокої він відкрив блискавку, витягнув плед, а потім дістав дружинину шубу.
— Людо! — гукнув він із коридору. — А шуба, до речі, ціла. Нічого з нею не сталося.
— Ще б пак! Ти ж її навіть не встиг кудись відвезти.
— Завтра занесу в хімчистку. Обіцяю.
— Добре. І не забудь квитанцію принести, бо минулого разу загубив.
— Не загублю!
Він акуратно повісив шубу в шафу, поклав плед на полицю й повернувся на кухню.
Там Людмила вже мила посуд.
Микола підійшов до неї ззаду й обережно обійняв за плечі.
— Дякую, що ти в мене є.
— Ой, Миколо, не заважай. Я посуд домию.
— Та я просто обійму.
— То обіймай, тільки обережно. У тебе ж спина болить.
Він засміявся.
І вперше за довгий час йому не хотілося нікуди поспішати.
Бо вдома на нього чекали не красиві обіцянки, не вимоги й не нескінченні прохання про гроші.
Тут була жінка, яка знала всі його недоліки, пам’ятала його звички, сварила за забуті ліки, готувала йому вечерю і навіть після сорока років спільного життя не перестала піклуватися про нього.
Можливо, це й не було схоже на те бурхливе кохання, про яке він мріяв останні місяці.
Але саме це було справжнім життям.
І Микола Андрійович нарешті зрозумів, що не хоче його втрачати.