— Ти серйозно поставила це на стіл?
Я саме витягувала з духовки пиріг, коли почула за спиною голос Дениса.
Я озирнулася.
Він стояв біля кухонного острова, тримаючи в руці келих вина, і дивився на святковий стіл так, ніби був членом журі на кулінарному конкурсі.
— Що саме? — не зрозуміла я.
Він показав на велику керамічну миску.
— Салат.
— Так.
— З майонезом?
— Так.
— Дивно.
Я витерла руки рушником.
— Чому дивно?
Денис знизав плечима.
— Лариса робила такий салат без майонезу. І взагалі вона ніколи не ставила його на святковий стіл.
Я кілька секунд просто дивилася на нього.
Потім перевела погляд на салат.
А потім — на нього.
— Денисе, це мій день народження.
— Я знаю.
— І ти щойно порівняв мою кухню зі своєю колишньою.
— Та я просто сказав.
— Ти міг просто сказати, що салат із майонезом тобі не подобається.
— А навіщо приховувати правду?
Він усміхнувся.
Саме так.
Тією самою усмішкою, яку я ще годину тому вважала чарівною.
А тепер вона чомусь почала мене дратувати.
— Добре, — сказала я.
— От і все.
Він повернувся до вітальні.
А я залишилася на кухні.
З пирогом у руках.
І раптом зрозуміла, що вперше за весь вечір мені зовсім не хочеться, щоб він скуштував мою їжу.
Хоча ще дві години тому я думала зовсім інакше.
Мене звати Софія.
Мені сорок два.
Я живу у Львові, працюю бухгалтеркою у невеликій будівельній компанії і після невдалого шлюбу вже майже шість років мешкаю сама.
Не можу сказати, що самотність мене лякала.
Навпаки.
Я навчилася любити тишу.
Любила суботні ранки, коли ніхто не вимагав кави о сьомій.
Любила читати на балконі.
Могла спокійно провести весь вечір у домашньому одязі й не думати, чи комусь подобається мій вигляд.
Після розлучення я довго не хотіла жодних серйозних стосунків.
Потім з’явився Денис.
Йому було сорок п’ять.
Він займався продажем будівельних матеріалів, багато їздив по області, мав хороше почуття гумору і дивовижну здатність говорити саме те, що жінці хочеться почути.
— Ти зовсім не схожа на сорок два, — сказав він на третьому побаченні.
Я засміялася.
— А на скільки?
— На стільки, щоб я не ризикував називати цифру.
— Дипломат.
— Просто не хочу отримати келихом по голові.
Мені сподобалося.
Потім він почав запам’ятовувати дрібниці.
Який чай п’ю.
Який шоколад люблю.
Що ненавиджу кінзу.
Що в дитинстві мене лякали грози.
Одного разу, коли я сказала, що втомилася після роботи, він приїхав із вечерею.
— Сьогодні нічого не готуєш.
І я подумала:
«Ось воно. Нарешті дорослі стосунки».
Без ігор.
Без ревнощів.
Без демонстративних образ.
Без чоловіка, якого треба виховувати.
Ми зустрічалися майже чотири місяці.
І я вирішила, що настав час познайомити його зі своїм домом.
До того ми завжди зустрічалися десь у місті.
Кафе.
Ресторани.
Кіно.
Прогулянки.
Іноді їздили за місто.
Але він ніколи не бачив мене в моєму звичайному житті.
Тому на сорок другий день народження я вирішила влаштувати невелику вечерю.
Не грандіозне свято.
Просто я.
Він.
Моя сестра Віра з чоловіком.
Дві близькі подруги.
Трохи вина.
Домашня їжа.
Я хотіла, щоб було затишно.
Тільки й усього.
У п’ятницю я пішла з роботи раніше.
Додому приїхала близько третьої.
Спочатку прибрала квартиру.
Потім накрила стіл.
Потім почала готувати.
Зробила рулет із курятини.
Запекла картоплю з часником і розмарином.
Приготувала салат із куркою, ананасом і сиром.
Ще один — із печеними овочами.
Нарізала м’ясну тарілку.
Спекла шоколадний пиріг із вишнями.
І навіть зробила домашній лимонад.
До шостої вечора кухня виглядала так, ніби там працювала невелика їдальня.
Я втомилася.
Але була задоволена.
Поставила на стіл свічки.
Дістала старий сервіз, який колись подарувала мені мама.
Одягла темно-синю сукню.
Зібрала волосся.
Подивилася на себе в дзеркало.
І подумала:
«Софіє, ну невже цього разу все справді може бути добре?»
О сьомій приїхав Денис.
У руках у нього була коробка цукерок і букет.
— З днем народження.
Він поцілував мене в щоку.
— Ти прекрасна.
— Дякую.
— А тут пахне неймовірно.
— Я старалася.
— Бачу.
Він зайшов до квартири.
Пройшов у вітальню.
Побачив накритий стіл.
— Нічого собі.
Я засміялася.
— Не лякайся.
— Та я не лякаюся.
Він поставив подарунок на комод.
— У тебе тут як у ресторані.
— Це комплімент?
— Поки що так.
Я не надала значення останнім словам.
Тепер шкодую.
Першими прийшли Віра з чоловіком.
Потім Марта.
Потім моя колега Ірина.
Усі вітали мене.
Сміялися.
Подарували квіти.
Було шумно.
Тепло.
Я навіть перестала помічати, що Денис сидить якось відсторонено.
Коли всі сіли за стіл, Віра підняла келих.
— За Софію.
— За Софію! — повторили всі.
Я усміхнулася.
— Дякую, що прийшли.
Ми випили.
Почали їсти.
Спочатку все було нормально.
Денис узяв рулет.
— Дуже смачно.
Я полегшено усміхнулася.
— Правда?
— Так.
Він відрізав ще шматок.
Потім узяв салат.
Поклав собі трохи.
Скуштував.
І раптом скривився.
— О.
Я подивилася на нього.
— Що?
— Нічого.
— Ти ж скривився.
— Просто незвичний смак.
— Там ананас.
— Я зрозумів.
Віра засміялася.
— А я люблю такий.
Денис кивнув.
— Ну, на любителя.
Я вирішила не реагувати.
Але за хвилину він додав:
— Лариса, до речі, такий салат робила зовсім по-іншому.
Я підняла очі.
— Хто?
— Лариса.
— Твоя колишня?
— Ну.
Віра перевела погляд на мене.
Я усміхнулася.
— І як вона робила?
— Без ананаса.
— Ага.
— І сир брала інший.
— Який?
— Не пам’ятаю.
— Тоді навіщо ти мені це розповідаєш?
Денис засміявся.
— Та просто згадав.
Марта змінила тему.
— Софіє, а де ти купила ці свічники?
Я відповіла.
Розмова пішла далі.
Через десять хвилин Денис спробував картоплю.
— Можна було менше розмарину.
Я подивилася на нього.
— Добре.
Він скуштував рулет.
— Лариса завжди додавала до начинки чорнослив.
Я поклала виделку.
— Денисе.
— Що?
— Ти можеш хоча б одну страву не порівнювати?
— А я що, порівнюю?
Віра кашлянула.
Марта опустила очі.
Я відчула, як мені стає ніяково.
— Ти щойно втретє згадав Ларису.
— Ну і що?
— Це мій день народження.
— Я ж не кажу, що в тебе погано.
— Ти кажеш, як було в неї.
— Бо ти сама питаєш.
— Я не питала.
— Тоді чого ти нервуєш?
Я подивилася на нього.
І вперше побачила в його обличчі не розгубленість.
А роздратування.
Наче проблема була не в його словах.
А в тому, що я на них відреагувала.
Вечеря продовжилася.
Але я вже не відчувала свята.
Кожна його репліка почала звучати інакше.
— Ти серветки завжди так складаєш?
— Так.
— Лариса ставила їх біля тарілки.
— Добре.
— Ти любиш, щоб удома було так тепло?
— Мені нормально.
— Лариса взагалі взимку вікна не відкривала.
Я повільно повернула голову.
— Денисе.
— Що?
— Скільки разів за цей вечір ти сказав слово «Лариса»?
Він задумався.
— Не рахував.
— А я вже почала.
Ірина ледь помітно штовхнула мене під столом.
Мовляв, не треба.
Але я вже не могла.
— Мені цікаво, — продовжила я, — ти запросив мене на побачення чи прийшов згадувати свою колишню?
— О, почалося.
— Що почалося?
— Драма.
— Це не драма.
— Тоді що?
— Я просто кажу, що мені неприємно.
— Ти надто чутлива.
Я завмерла.
Ця фраза була знайома.
Дуже знайома.
Мій колишній чоловік теж любив її.
«Ти надто чутлива».
«Ти все перебільшуєш».
«Не шукай проблеми там, де їх немає».
Я тоді роками переконувала себе, що справді перебільшую.
Поки одного дня не зрозуміла, що перестала довіряти власним відчуттям.
І я не хотіла повертатися туди.
Ніколи.
— Денисе, — сказала я тихо, — якщо я кажу, що мені боляче, не треба пояснювати мені, що я не повинна цього відчувати.
Він відкинувся на стільці.
— Я не думав, що ти така складна.
Я усміхнулася.
— А я не думала, що ти такий простий.
За столом стало тихо.
Віра подивилася на мене.
— Софіє…
Я підняла руку.
— Все нормально.
Денис узяв келих.
— Знаєш, Лариса ніколи не влаштовувала сцен через такі дрібниці.
Я поставила виделку.
— Тоді тобі дуже пощастило.
Він усміхнувся.
— Можливо.
— А тепер у тебе є шанс повернутися до неї.
Його обличчя змінилося.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Тобто ти мене виганяєш?
— Так.
Він засміявся.
— Через салат?
— Ні.
Я подивилася йому прямо в очі.
— Через те, що ти не бачиш різниці між чесністю і зневагою.
Я встала.
Взяла його куртку з вішалки.
Поклала біля дверей.
— Вечір закінчено.
— Ти зараз серйозно виставляєш мене за двері перед усіма?
— Так.
— Це принизливо.
— Тепер ти знаєш, як це — коли тебе ставлять у незручне становище перед людьми.
— Я нічого такого не зробив.
Віра не витримала.
— Денисе, ти пів вечора порівнював її з колишньою.
Він повернувся до неї.
— А ви всі проти мене?
— Ні, — спокійно сказала Віра. — Просто ми всі це чули.
Ірина кивнула.
— Він справді перегнув.
Денис подивився на мене.
— Добре.
Він узяв куртку.
— Я піду.
— Добре.
Він уже відкривав двері, але раптом обернувся.
— Ти ще пошкодуєш.
Я здивувалася.
— Про що?
— Про те, що так легко мене відпустила.
— Денисе.
— Що?
— Я тебе не відпускаю.
Він завмер.
— Я тебе виганяю.
Віра прикрила рот рукою.
Марта засміялася.
Навіть Денис на секунду не знайшов відповіді.
Потім вийшов.
Я зачинила двері.
Повернулася до гостей.
Повисла тиша.
Я подивилася на стіл.
— Ну що?
Ірина підняла келих.
— А тепер можна нормально святкувати?
Я розсміялася.
— Можна.
І ми продовжили вечерю.
Без Дениса.
І знаєте що?
Вперше за весь вечір я відчула смак їжі.
О другій ночі всі розійшлися.
Я прибрала зі столу.
Зібрала тарілки.
Вимкнула світло.
Лягла спати.
А вранці побачила сім пропущених дзвінків.
Від Дениса.
І три повідомлення.
«Поговоримо?»
«Я був неправий».
«Не хочу, щоб усе закінчувалося через дурість».
Я прочитала.
Не відповіла.
Через годину він написав:
«Я справді не хотів тебе образити».
Я все-таки відповіла.
«Ти образив не салат. Ти образив мене».
Він:
«Я вибачився».
Я:
«Ти вибачився після того, як зрозумів, що я не проковтнула це».
Він довго не відповідав.
Потім:
«Ти все надто ускладнюєш».
Я посміхнулася.
Ось воно.
Знову.
Те саме.
Я заблокувала його.
І була впевнена, що на цьому все.
Але через три дні мені написала жінка, ім’я якої я вже знала.
Лариса.
«Добрий день. Мене звати Лариса. Я колишня дружина Дениса. Не лякайтеся, я не хочу сваритися. Мені просто здається, що нам є про що поговорити».
Я довго не відповідала.
Потім написала:
«Про що саме?»
Вона відповіла:
«Про те, що він розповідає про мене».
Я відчула, як у мене піднімається брова.
«Що саме він розповідає?»
«Що я чудово готувала. Що в мене вдома завжди було ідеально. Що я ніколи не сперечалася. Що я розуміла його з пів слова».
Я сіла на диван.
«Він справді багато вас згадував».
«Знаю».
«Ви досі спілкуєтеся?»
«Майже ні».
«Тоді звідки знаєте?»
«Бо він робить це з кожною жінкою».
Я перечитала повідомлення двічі.
«З кожною?»
«Схоже, так».
Через кілька хвилин Лариса подзвонила.
— Я не хочу лізти у ваші стосунки, — сказала вона замість привітання.
— Вже не треба.
— Ви його покинули?
— Так.
Вона полегшено видихнула.
— Тоді я можу говорити спокійно.
— Говоріть.
— Денис дуже добре поводиться на початку.
Я мимоволі усміхнулася.
— Так.
— Він уважний.
— Так.
— Запам’ятовує дрібниці.
— Так.
— Допомагає.
— Так.
— А потім починає порівнювати.
Я мовчала.
— Спочатку з мамою.
Я згадала, як він одного разу сказав:
«Моя мама робить голубці тонші».
Тоді я посміялася.
— Потім із колишньою, — продовжила Лариса. — Потім із кимось із його роботи. Потім із жінкою з сусіднього будинку.
— Серйозно?
— Він завжди знаходить когось, із ким тебе можна порівняти.
— Навіщо?
Вона помовчала.
— Щоб ти почала старатися.
Я відчула холод у грудях.
— Тобто це навмисно?
— Не знаю, чи він робить це свідомо. Але ефект завжди один.
— Який?
— Ти починаєш думати, що повинна заслужити його схвалення.
Я мовчала.
Бо це було дуже схоже на правду.
Лариса продовжила:
— У мене це почалося з дрібниць.
— Наприклад?
— «Моя мама варить борщ із квасолею».
Вона засміялася без радості.
— Я почала варити з квасолею.
— І що?
— Через місяць йому вже не подобалося, що я кладу забагато квасолі.
Я прикрила очі.
— Потім було: «Ось Катя з роботи завжди носить сукні».
— Ви почали носити сукні?
— Звичайно.
— І?
— Через деякий час він сказав, що я намагаюся бути кимось, ким не є.
Ми обидві замовкли.
— Це виснажує, — сказала вона.
— Так.
— Ви знаєте, що найгірше?
— Що?
— Коли він тебе хвалить, ти вже не радієш.
Я задумалася.
— Бо чекаєш, коли після похвали буде «але».
— Саме.
Я згадала перші місяці з Денисом.
«Ти чудово виглядаєш».
Потім:
«Хоча я люблю, коли жінка носить волосся коротше».
«Ти дуже смачно готуєш».
Потім:
«А от Лариса робила соус інакше».
«Мені подобається твоя сукня».
Потім:
«Але чорний тобі пасує більше».
Я раптом побачила закономірність.
Раніше я вважала це окремими випадковими репліками.
Тепер вони склалися в одну картину.
— А чому ви розлучилися? — запитала я.
Лариса довго мовчала.
— Одного дня я зрозуміла, що вже не знаю, що мені подобається.
— У якому сенсі?
— Я купувала речі й думала, чи схвалить він.
— Господи.
— Замовляла їжу й думала, чи не скаже, що його мама готує краще.
— Це жахливо.
— Найгірше було не це.
— А що?
— Я перестала запрошувати людей додому.
— Чому?
— Бо він міг сказати щось про те, як у когось краще.
Я мовчала.
— Одного разу до нас прийшла моя подруга, — продовжила Лариса. — Я приготувала лазанью. Денис скуштував і сказав: «У Свєти смачніше».
— Перед нею?
— Так.
— Що ви зробили?
— Поставила тарілку перед ним і сказала: «То їдь до Свєти».
Я засміялася.
— І?
— Він образився.
— Звичайно.
— Я тоді ще залишилася з ним.
— А потім?
— Через рік пішла.
Ми поговорили ще майже годину.
Після розмови я сиділа на кухні й дивилася на той самий сервіз.
Той самий стіл.
Ті самі свічки.
І зрозуміла, що того вечора мені пощастило.
Не тому, що Денис виявився поганим чоловіком.
А тому, що він показав мені себе досить рано.
Минув тиждень.
Я вже майже забула про цю історію.
Але в понеділок Денис чекав мене біля офісу.
Я побачила його ще здалеку.
— Нам треба поговорити.
— Ні.
— Софіє.
— Я сказала ні.
— Я хочу вибачитися нормально.
— Ти вже вибачився.
— Не так.
Він тримав у руках великий пакет.
— Що це?
— Подарунок.
— Не треба.
— Візьми.
— Ні.
— Там дещо для тебе.
Я не хотіла брати, але він поставив пакет на лавку.
— Відкрий потім.
— Денисе, навіщо ти це робиш?
— Бо я не хочу тебе втрачати.
Я подивилася на нього.
— Ти мене не втрачав.
— Що?
— Я сама пішла.
Він похитав головою.
— Через дурну вечерю.
— Ти досі називаєш це дурною вечерею?
— А що це?
— Показник.
— Чого?
— Того, як ти поводишся, коли думаєш, що вже можеш собі дозволити все.
Він насупився.
— Ти робиш із мухи слона.
— Можливо.
— Лариса тобі наговорила.
— Ні.
— Тоді хто?
— Ти сам.
Він мовчав.
— Я хочу поставити тобі одне питання, — сказала я.
— Яке?
— Якщо я стану твоєю дружиною, скільки років мені доведеться слухати, як твоя колишня готувала краще?
Він нервово засміявся.
— Ти жартуєш?
— Ні.
— Я не збираюся все життя говорити про Ларису.
— А зараз говориш.
Він замовк.
Я продовжила:
— Ти хочеш, щоб я була кращою за неї?
— Ні.
— Тоді навіщо постійно ставиш мене поруч із нею?
— Я не ставлю.
— Ставиш.
— Я просто люблю, коли жінка старається.
— А я люблю, коли чоловік бачить, що жінка вже старається.
Він подивився на мене.
— Ти дуже змінилася.
— Ні.
Я усміхнулася.
— Просто перестала намагатися тобі сподобатися.
Він опустив голову.
— Значить, все?
— Так.
— Навіть якщо я змінюся?
Я задумалася.
— Ти можеш змінюватися заради себе.
— А заради тебе?
— Не треба.
— Чому?
— Бо я більше не хочу бути причиною, через яку доросла людина вчиться поважати інших.
Він забрав пакет.
— Добре.
Я кивнула.
— Бережи себе.
— І ти.
Він пішов.
Цього разу я не озиралася.
Минуло пів року.
Я вже не думала про Дениса.
У мене з’явилися нові знайомства.
Нові люди.
Я почала частіше ходити на концерти.
Записалася на кераміку.
Їздила з сестрою в Карпати.
Одного вечора Віра зателефонувала.
— Ти вдома?
— Так.
— Приїжджай до мене.
— Навіщо?
— Просто приїжджай.
Я приїхала.
У неї на кухні сиділа Лариса.
Я здивувалася.
— Що ти тут робиш?
Лариса підняла чашку.
— Нас запросили на чай.
Віра засміялася.
— Ви обидві такі серйозні.
— А що сталося?
— Нічого. Я просто вирішила, що ви маєте познайомитися нормально.
Лариса посміхнулася.
— Ми вже знайомі через олів’є.
Я засміялася.
— Через салат.
— Через цілу епоху, — сказала вона.
Віра поставила на стіл тарілку з печивом.
— До речі, Софіє, я приготувала дещо.
— Що?
— Твій знаменитий салат.
Я засміялася.
— Не нагадуй.
Лариса взяла виделку.
Спробувала.
Подивилася на мене.
— Смачно.
— Точно?
— Так.
— А майонез?
— Нормальний.
— А ананас?
— На місці.
Ми розсміялися.
Потім Лариса сказала:
— Знаєш, що я зрозуміла після розлучення?
— Що?
— Не треба доводити, що ти найкраща.
— Чому?
— Бо якщо людина тебе любить, їй не потрібен конкурс.
Я кивнула.
Ця фраза залишилася зі мною.
Наступного року на мій день народження я знову накрила стіл.
Але цього разу не готувала з ранку до вечора.
Замовила частину їжі.
Щось зробила сама.
Щось принесла Віра.
Лариса прийшла з пирогом.
Марта — з вином.
Ми сиділи, сміялися, сперечалися про фільми й згадували старі історії.
Ніхто не оцінював мою картоплю.
Ніхто не порівнював мій салат.
Ніхто не питав, чому серветки складені не так.
І я раптом подумала, наскільки просто може бути поруч із людьми, які не намагаються постійно показати тобі, що ти недостатньо хороша.
Пізніше ввечері я вийшла на балкон.
Лариса стала поруч.
— Про що думаєш?
— Про те, що якби він того вечора просто сказав: «Смачно», усе могло бути інакше.
Лариса похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо справа була не в салаті.
Я усміхнулася.
— Знаю.
— Салат просто показав те, що мало з’явитися раніше чи пізніше.
Я подивилася на вогні міста.
— Знаєш, я колись боялася, що у сорок два вже пізно починати все спочатку.
— А тепер?
— Тепер думаю, що краще почати спочатку в сорок два, ніж усе життя прожити в ролі людини, яка складає іспит.
Лариса кивнула.
— Хороша відповідь.
— Я довго її готувала.
— Домашній майонез додавала?
Я розсміялася.
— Тільки магазинний.
Через кілька місяців я познайомилася з іншим чоловіком.
Його звали Максим.
Йому було сорок сім.
Він не був ідеальним.
Міг забути купити молоко.
Одного разу переплутав дату нашої поїздки.
Не вмів красиво фотографувати.
А ще він абсолютно не вмів готувати.
У перший раз, коли я запросила його на вечерю, він скуштував мою запечену картоплю.
— Дуже смачно.
— Правда?
— Так.
Він узяв ще шматок.
— А якщо чесно?
Я насторожилася.
Він засміявся.
— Якщо чесно, я взагалі не розумію, як ти це зробила. Я навіть яйце можу спалити.
Я засміялася.
— Не переживай.
— Але є проблема.
— Яка?
— Тепер я теж хочу навчитися.
— Навіщо?
— Щоб наступного разу приготувати тобі вечерю.
Я подивилася на нього.
І раптом зрозуміла просту річ.
Поруч із нормальною людиною тобі не треба доводити, що ти хороша.
Тобі просто хочеться робити щось одне для одного.
Не тому, що тебе порівнюють.
Не тому, що ти боїшся втратити схвалення.
А тому, що тобі самій цього хочеться.
Максим не знав про Дениса.
Я розповіла йому все набагато пізніше.
Він вислухав.
А потім запитав:
— І що ти зробила?
— Вигнала.
Він усміхнувся.
— Правильно.
— Чому?
— Бо якщо людина приходить до тебе на день народження і замість подяки розповідає, як їй було добре з іншою, то вона явно переплутала адресу.
Я розсміялася.
— А якби я приготувала несмачно?
— Я б сказав.
— От бачиш.
— Але не порівнював би тебе з колишньою.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Бо я одружуватися з картоплею не збираюся.
Я сміялася так, що мало не впустила чашку.
Тепер я часто думаю про той вечір.
Не з образою.
Швидше з вдячністю.
Бо іноді життя дуже дивно захищає нас від неправильних людей.
Не гучними знаками.
Не попередженнями.
А однією невдалою фразою.
Одним недоречним жартом.
Одним «у моєї колишньої було краще».
І якщо вчасно почути цю фразу, можна заощадити собі роки.
Я більше не намагаюся бути найкращою.
Не найкращою господинею.
Не найкрасивішою.
Не найзручнішою.
Не тією, яка ніколи не сперечається.
Не тією, яка завжди знає, що сказати.
Я просто хочу бути собою.
І поруч зі мною має бути людина, якій цього достатньо.
Бо любов — це не конкурс між жінками.
Не змагання з колишніми.
Не постійний екзамен на «достатньо хорошу».
І точно не таблиця, де чоловік виставляє оцінки за салат, сукню, вечерю чи поведінку.
Якщо людина хоче бути з тобою — вона будує стосунки з тобою.
А не змушує тебе щодня доводити, що ти краща за жінку, яка залишилася в її минулому.
Тому тепер, коли я готую той самий салат із ананасом і сиром, я завжди посміхаюся.
Не тому, що він якийсь особливий.
А тому, що саме через нього я одного разу зрозуміла дуже важливу річ.
Мене не потрібно вибирати серед інших.
Я не на конкурсі.
І якщо чоловікові хочеться весь час шукати, у кого «краще»…
нехай шукає.
А я в цей час просто поставлю тарілку на стіл.
Смачно мені — і добре.
Бо мій дім більше не місце, де мене оцінюють.
Це місце, де мене люблять.
А якщо хтось не вміє відрізнити ці дві речі…
двері я вже навчилася відчиняти без жодних вагань.