— Родич він чи ні, але дорослий чоловік повинен розуміти, що в чужому домі не можна поводитися так, ніби тобі всі винні! — обурено сказала Марія Петрівна, грюкнувши дверцятами холодильника. — Ми з тобою не мільйонери, щоб утримувати здорового тридцятип’ятирічного чоловіка, який навіть чашку за собою помити не може.
Олена стояла біля кухонного столу й мовчки дивилася на порожні каструлі.
Ще вчора ввечері вона приготувала велику каструлю курячого супу, запекла картоплю з м’ясом, зробила салат із капусти та нарізала домашній хліб. Вона спеціально готувала більше, адже чоловік працював на будівництві й повертався додому голодним.
А тепер на кухні не залишилося практично нічого.
На дні каструлі засохло кілька крапель бульйону. Від запеченої картоплі лишився лише жирний слід на деку. Навіть сир, який Олена купила для ранкових бутербродів, зник разом із цілою палкою ковбаси.
Жінка повільно видихнула.
Було пів на шосту ранку. За годину мав прокинутися її чоловік Сергій, а їй потрібно було зібрати йому їжу на роботу. Вона сама працювала адміністраторкою в невеликій приватній клініці, тому добре знала ціну кожній витраченій гривні. Останні місяці вони відкладали гроші на ремонт ванної кімнати, де через старі труби постійно з’являлася волога.
І все це тепер летіло шкереберть через людину, яка приїхала до них «на кілька днів».
Із кімнати, яку подружжя облаштувало для гостей, долинув гучний звук телевізора. Потім хтось позіхнув і невдоволено крикнув:
— Олено, а кави немає? І щось до кави знайдеться?
Жінка заплющила очі.
То був Роман, двоюрідний брат Сергія.
Точніше, так він себе називав, хоча Сергій бачив його востаннє ще в дитинстві, коли вони разом із батьками приїжджали до сільської бабусі. Після її смерті родичі майже перестали спілкуватися. У кожного було своє життя, свої проблеми, свої турботи.
А три тижні тому Роман несподівано зателефонував Сергієві.
— Слухай, брате, у мене тут усе пішло шкереберть. Із квартири довелося з’їхати, на роботі затримують зарплату. Можна я до вас на тиждень переберуся? Тільки поки знайду нормальне житло. Не чужі ж люди.
Сергій, який ніколи не вмів відмовляти родичам, навіть не став довго радитися з дружиною.
— Звісно, приїжджай. Перебудеш у нас, а там щось придумаємо.
Олена тоді погодилася. Вона теж не була безсердечною людиною. Якщо справді трапилася біда, чому не допомогти? Тим паче йшлося про тиждень, а не про місяці.
Але вже на третій день стало зрозуміло, що гість має зовсім інше уявлення про тимчасове проживання.
Роман не шукав квартири. Не телефонував роботодавцям, не переглядав оголошень, не цікавився вакансіями. Зранку він довго спав, потім ішов на кухню, снідав, влаштовувався на дивані з телефоном і міг до вечора дивитися серіали.
Якщо Сергій повертався з роботи, Роман одразу пожвавлювався.
— Ну що, брате, як справи? — запитував він, плескаючи його по плечу. — Може, пива візьмемо? Посидимо, поговоримо про життя.
А коли Сергій натякав, що непогано було б уже підшукати житло, родич починав розповідати про несправедливих начальників, дорожнечу оренди й людей, які нібито втратили людяність.
Олена терпіла.
Вона прибирала за ним, прала рушники, купувала продукти й намагалася не починати сварок. Але найбільше її дратувало навіть не те, що Роман нічого не робив.
Він поводився так, ніби це все було само собою зрозумілим.
Якось увечері Олена попросила його хоча б винести сміття.
— Я зараз, — кинув він, не відриваючись від телефона.
За три години пакет так і стояв біля дверей.
Наступного ранку Олена сама винесла його на смітник, коли поспішала на роботу.
А ввечері почула, як Роман пояснює Сергієві:
— У тебе дружина, звісно, господарська. Але занадто все контролює. Через якісь продукти переживає, наче ми тут цілий гуртожиток відкрили.
Сергій тоді ніяково засміявся.
— Та вона просто втомлюється. Не звертай уваги.
Олена стояла в коридорі й чула кожне слово.
Вона нічого не сказала, але відтоді почала рахувати не лише гроші, а й дні.
Їх залишалося вже набагато більше, ніж вона могла витримати.
Того ранку Марія Петрівна, мати Сергія, прийшла до них без попередження.
Вона жила в сусідньому районі й часто навідувалася до сина. Колись саме вона допомагала молодим облаштовувати будинок, коли вони тільки переїхали після весілля. Тому почувалася в них майже як удома й не вважала за потрібне щоразу телефонувати перед приходом.
Побачивши порожній холодильник, вона відразу все зрозуміла.
— Знову цей твій гість усе з’їв?
Олена втомлено кивнула.
— Я вчора купила продуктів майже на півтори тисячі гривень. Розраховувала, що вистачить хоча б до вихідних. А сьогодні навіть Сергієві нічого на роботу покласти.
Марія Петрівна зняла пальто й повісила його на гачок.
— Знаєш, що я тобі скажу? Треба припиняти цю благодійність. Бо сьогодні він з’їв ваші продукти, завтра попросить грошей, а післязавтра заявить, що йому належить половина вашого будинку.
— Не перебільшуйте, — тихо відповіла Олена. — Хоча іноді він справді говорить дивні речі.
— Наприклад?
Олена згадала вечерю кілька днів тому.
Тоді Сергій розповідав, як вони планують замінити вікна й утеплити будинок. Роман слухав, жував м’ясо, а потім раптом запитав:
— А скільки зараз такий будинок коштує, якщо продати разом із землею?
— Не знаю, — відповів Сергій. — Та ми й не збираємося продавати.
— А дарма. Можна було б виручити пристойні гроші. Особливо якщо земля велика. Розділили б ділянку, частину продали, а на решту собі щось залишили.
Олена тоді здивовано подивилася на нього.
— А вам яке діло до нашої землі?
Роман лише посміхнувся.
— Та просто розмірковую. У нас же в родині все спільне, чи як?
Тоді Сергій перевів розмову на іншу тему, а Олена вирішила, що родич просто невдало пожартував.
Тепер, згадуючи ті слова, вона вже не була такою впевненою.
— Він кілька разів розпитував Сергія про документи на будинок, — сказала вона свекрусі. — Ще цікавився, чи залишилося щось від бабусі після смерті. Я не знаю, що й думати.
Марія Петрівна насупилася.
— А ось це вже цікаво.
Саме в цей момент на кухню зайшов Роман.
На ньому була розтягнута футболка, а в руці він тримав телефон. Побачивши жінок біля холодильника, він позіхнув і відчинив шафку, де зазвичай стояли чашки.
— Доброго ранку. А що у нас на сніданок?
Марія Петрівна повільно повернулася до нього.
— А ти сам як думаєш?
— У сенсі?
— У прямому. Ти третій тиждень живеш у людей, їси їхні продукти, користуєшся водою, електрикою, пральною машиною. Коли збираєшся хоча б щось оплатити?
Роман скривився.
— Та я ж пояснював, що в мене тимчасові труднощі. Сергій сам запропонував пожити.
— На тиждень, — уточнила Олена. — А не на невизначений термін.
— Ну то що мені тепер, на вулицю йти? — обурився Роман. — Ви ж не чужі мені люди!
— Саме тому ми й дали тобі прихисток, — відповіла Марія Петрівна. — Але родинні стосунки не означають, що можна сісти комусь на шию.
Роман поставив чашку на стіл так різко, що ложка дзенькнула об блюдце.
— Я бачу, мене тут уже за злодія вважають! Через якусь їжу такий скандал!
— Не через їжу, — вперше твердо сказала Олена. — Через ставлення. Ти навіть не запитуєш, чи можна взяти останнє. Не пропонуєш допомогти. І жодного разу не сказав, коли плануєш з’їхати.
— Та знайду я роботу! — відмахнувся він. — Не треба мені щодня читати лекції.
— Чудово. Тоді сьогодні почнеш із пошуку роботи, — відповіла жінка. — А продукти відтепер купуватимемо окремо. Якщо хочеш їсти те, що готується для всієї сім’ї, бери участь у витратах.
Роман подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому щось абсолютно непристойне.
— Сергій такого ніколи не сказав би.
— Отже, доведеться сказати мені, — спокійно відповіла Олена.
Роман розвернувся й пішов до вітальні, грюкнувши дверима.
Марія Петрівна лише похитала головою.
— Ой, невістко, не подобається мені ця історія. Дуже вже він упевнений, що всі йому щось винні.
Увечері Сергій повернувся додому втомлений і злий.
На роботі затримали зарплату, машина потребувала ремонту, а тепер ще й удома його зустріла напружена атмосфера.
Олена розповіла, що сталося вранці.
Сергій вислухав її, потер перенісся й важко зітхнув.
— Ну навіщо було доводити до скандалу? Можна ж було поговорити спокійно.
— Сергію, я вже три тижні говорю спокійно. Я не вимагаю від нього грошей за кожен день проживання. Я прошу лише не перетворювати наш дім на безкоштовну їдальню.
— Він зараз у складному становищі.
— А ми в якому? У нас ремонт, рахунки, продукти. Я теж працюю, Сергію. І не збираюся утримувати дорослого чоловіка, який навіть не намагається собі допомогти.
Сергій замовк.
Він розумів, що дружина має рацію, але не хотів сваритися з родичем. У дитинстві йому часто казали, що сім’я повинна триматися разом, а відмовляти своїм — соромно.
— Я поговорю з ним завтра, — нарешті сказав чоловік.
— Ні. Поговори сьогодні. Бо завтра він знову скаже, що шукає роботу, а ми ще місяць чекатимемо.
Сергій підвівся й пішов до вітальні.
Олена залишилася на кухні. Вона чула, як чоловіки спочатку розмовляли тихо, потім голоси стали гучнішими.
— Романе, ти ж обіцяв пожити тиждень, — сказав Сергій.
— Та я пам’ятаю!
— То що з роботою?
— Поки нічого. Нормальних вакансій немає.
— Я сьогодні бачив оголошення на складі. Шукають комплектувальника, зарплата регулярна. Можу дати номер.
— На складі? Ти серйозно? Я все життя не для того вчився, щоб коробки тягати.
— А ким ти працював до цього?
— Різне було.
— Тоді хоча б спробуй.
У відповідь Роман щось буркнув.
Після короткої паузи Сергій запитав:
— І ще одне. Мені Олена сказала, що ти розпитував про наш будинок і землю. Навіщо?
Запала тиша.
— Та просто цікаво стало, — нарешті відповів Роман. — Бабуся ж була нашою спільною родичкою. Мало що там колись оформляли.
— Будинок належить мені. Я отримав його від батька за договором дарування ще до весілля. Усі документи в порядку.
— А я хіба сказав, що він не твій?
— Ти говорив про продаж і про те, що все можна було б поділити.
— Я лише запропонував варіант!
— Я не збираюся продавати дім. І не хочу більше чути таких розмов.
Після цього Роман різко підвівся.
— Зрозумів. Отже, родичі потрібні тільки тоді, коли їм щось від мене треба. А коли мені знадобилася допомога, відразу почали рахувати кожну ложку супу.
— Тобі дали дах над головою, — відповів Сергій. — Це і є допомога. Але ти сам повинен зробити наступний крок.
Роман нічого не відповів і пішов до своєї кімнати.
Сергій повернувся на кухню, сів біля дружини й довго дивився на стіл.
— Мені здається, я його зовсім не знаю, — тихо сказав він.
Олена накрила його руку своєю.
— Ти пам’ятаєш його з дитинства. Але це не означає, що знаєш, яким він став.
Наступного ранку ситуація отримала несподіване продовження.
Олена збиралася на роботу, коли помітила, що на тумбочці біля вхідних дверей лежать розкидані папери. Там зберігалися квитанції за комунальні послуги, гарантійні талони та документи на ремонт.
Серед них лежав аркуш із нотатками, зробленими чужим почерком.
Олена спершу подумала, що це записи Сергія. Але, придивившись, побачила цифри, приблизну площу земельної ділянки, суму можливого продажу та кілька телефонних номерів.
Унизу було написано: «Уточнити, чи можна поділити ділянку без згоди власника».
Жінка відчула, як усередині все похололо.
Вона не стала робити поспішних висновків. Можливо, Роман просто цікавився нерухомістю. Але навіщо йому було записувати такі речі про будинок, у якому він лише тимчасово жив?
Олена сфотографувала аркуш і повернула папери на місце.
Увечері вона показала фотографію чоловікові.
Сергій довго розглядав записку, а потім похитав головою.
— Це вже не смішно.
— Я не кажу, що він збирається щось украсти. Але я хочу знати, чому він узагалі цим цікавиться.
Сергій зателефонував Романові, хоча той перебував у сусідній кімнаті.
— Зайди на кухню. Нам треба поговорити.
Роман з’явився за хвилину, демонстративно позіхаючи.
Сергій поклав перед ним телефон із фотографією записки.
— Поясни, що це.
Роман глянув на екран, і його обличчя на мить змінилося.
— А ви що, мої речі переглядаєте?
— Це лежало серед наших документів біля дверей, — відповіла Олена. — Я нічого не шукала. Просто побачила.
— І що тепер? Я не маю права цікавитися нерухомістю?
— Маєш. Але чому ти записуєш, як поділити нашу ділянку без згоди власника? — запитав Сергій.
Роман відсунув телефон.
— Один знайомий сказав, що можна заробити на земельній ділянці. Я просто хотів розібратися.
— На моїй ділянці? — перепитав Сергій.
— Та не збираюся я нічого робити! Ви все перекручуєте!
— Тоді поясни, навіщо тобі це, — не відступав чоловік.
Роман нервово провів рукою по волоссю.
— Бо мені потрібні гроші! Оренда дорожчає, роботи нормальної немає, борги накопичилися. Я думав, що, можливо, у вас є якісь можливості допомогти. Усе-таки сім’я!
— Ти хотів, щоб я продав власний будинок і дав тобі частину грошей? — Сергій дивився на нього з недовірою.
— Я цього не казав!
— Але саме до цього ти підводив розмову вже кілька разів.
Роман мовчав.
Олена вперше побачила, що йому справді нічого відповісти.
— Послухай мене уважно, — сказав Сергій. — Цей будинок я отримав від батька. Ми з Оленою вкладаємо в нього свої гроші, працюємо тут, ремонтуємо, платимо податки. Ніхто не обіцяв тобі жодної частки. І ніяких прав на моє майно через те, що ми родичі, у тебе не виникає.
— Я знаю! — різко відповів Роман. — Не треба говорити зі мною, як із дурнем.
— Тоді не поводься так, наче тобі хтось щось винен.
Роман відвернувся до вікна.
Кілька секунд у кімнаті було чути тільки гудіння холодильника.
Нарешті він тихо сказав:
— Добре. Я зрозумів.
Але за його тоном було очевидно, що він не стільки зрозумів, скільки образився.
Того ж вечора до будинку завітала старша сестра Сергія — Людмила.
Вона жила в іншому місті, працювала бухгалтеркою й рідко втручалася в сімейні справи. Проте Сергій зателефонував їй і розповів про ситуацію з Романом.
Людмила уважно вислухала брата.
— Ти впевнений, що він справді залишив у вас записки про землю?
— Я бачив їх на власні очі.
— Тоді я розповім тобі одну річ, яку давно не хотіла згадувати.
Сергій здивовано подивився на сестру.
Людмила зняла окуляри й поклала їх на стіл.
— Десь пів року тому Роман телефонував мені. Просив позичити гроші. Казав, що хоче відкрити невелику справу з продажу автомобілів, але йому не вистачає стартового капіталу. Я відмовила, бо сама виплачую кредит. Тоді він почав розпитувати, чи залишилася в нашій родині якась нерухомість, яку можна було б продати.
— Чому ти раніше нічого не сказала? — запитав Сергій.
— Бо я подумала, що він просто шукає можливості. А потім він перестав телефонувати.
Олена мовчки слухала розмову.
— Він справді мав якісь фінансові проблеми? — запитала вона.
Людмила кивнула.
— Наскільки я знаю, він заборгував знайомим і мав прострочені платежі за кредитом. Але я не знаю точно, скільки й кому.
Сергій повільно потер обличчя долонями.
— Чому ж він нічого не сказав прямо? Ми могли б допомогти йому знайти роботу, домовитися про виплату боргів. Але він приїхав і почав поводитися так, наче ми зобов’язані вирішити всі його проблеми.
— Бо це простіше, ніж визнати власні помилки, — відповіла Людмила. — Якщо людина сама не хоче змінюватися, ти за неї нічого не зробиш.
У цей момент із коридору долинув голос Романа:
— Дуже цікаво про мене говорити, коли я все чую!
Він зайшов до кімнати, почервонілий від обурення.
— Значить, уже всю родину проти мене налаштували? Чудово! Я так і знав, що нічого доброго з цього не вийде.
— Романе, ніхто не налаштовує родину проти тебе, — спокійно сказала Людмила. — Ми просто хочемо зрозуміти, що відбувається.
— А що тут розуміти? Мені потрібна була допомога, а ви влаштували допит!
— Тобі дали кімнату, їжу й час, щоб ти міг оговтатися, — сказала Олена. — Але ти навіть не спробував скористатися цим часом.
— Я не збираюся звітувати перед тобою за кожен свій крок!
— І не треба. Але й жити тут безкінечно ти не будеш.
Роман різко розвернувся до Сергія.
— Це твоя дружина вирішує, хто може жити у твоєму домі?
Сергій підвівся.
— Ми вирішуємо разом. Це наш дім, Романе. І я більше не дозволю тобі принижувати мою дружину за те, що вона просить елементарної поваги.
Роман відкрив рота, але Сергій не дав йому договорити.
— Завтра ти телефонуєш за номером, який я тобі дав. Якщо вакансія ще вільна, йдеш на співбесіду. Я можу допомогти тобі з дорогою та купити продукти на перші кілька днів, поки отримаєш зарплату. Але до неділі ти маєш визначитися, де житимеш далі.
— А якщо не визначуся?
— Тоді все одно доведеться виїхати. Я допоможу перевезти твої речі, але залишатися тут без домовленості більше не дозволю.
Роман дивився на нього з образою, ніби не міг повірити, що брат дитинства справді встановлює такі умови.
— Я думав, ти інший, Сергію.
— Я теж думав, що ти приїхав до мене по допомогу, а не з наміром розпоряджатися моїм майном.
Ці слова повисли в повітрі.
Роман нічого не відповів і пішов до своєї кімнати.
Наступні два дні в будинку панувала напружена тиша.
Роман майже не виходив із кімнати, їв переважно те, що купував сам, і демонстративно не розмовляв з Оленою. Кілька разів він голосно телефонував комусь із друзів і скаржився, що родичі виявилися жадібними людьми.
Олена чула ці розмови, але більше не реагувала.
Уперше за три тижні вона перестала почуватися винною через те, що хотіла спокійно жити у власному домі.
У п’ятницю ввечері Роман несподівано зайшов на кухню.
— Сергію, я поговорив із тим твоїм знайомим щодо роботи.
Сергій відклав телефон.
— І що сказали?
— Запросили в понеділок. Потрібно пройти співбесіду й оформити документи.
— Це вже добре.
Роман помовчав, а потім додав:
— Щодо житла… Я знайшов кімнату в оренду. Господар бере оплату помісячно, але просить завдаток.
— Скільки?
Роман назвав суму.
Сергій замислився. Це були гроші, які вони з Оленою відкладали на частину ремонту, але сума не була надмірною.
— Я можу позичити тобі частину. Але домовимося відразу: повернеш після того, як почнеш отримувати зарплату. Запишемо суму й строки, щоб потім не виникало непорозумінь.
Роман скривився.
— Ти ще й розписку хочеш?
— Так. Не тому, що не довіряю тобі як родичеві, а тому, що гроші часто псують стосунки. Краще все записати.
Роман довго мовчав, а потім неохоче погодився.
Наступного дня Сергій переказав йому обумовлену суму. Вони склали просту письмову розписку про позику, зазначили суму й термін повернення. Роман підписав документ без зайвих розмов.
Олена не втручалася. Вона не була проти того, щоб допомогти людині, яка справді намагалася вибратися зі складної ситуації. Але тепер допомога мала чіткі межі.
У неділю Роман зібрав речі.
Сумка виявилася майже такою самою, з якою він приїхав три тижні тому. Лише додалося кілька пакетів із продуктами, зарядні пристрої та одяг, який Олена випрала й повернула йому напередодні.
Перед виходом він зупинився біля дверей кухні.
— Олено, можна на хвилину?
Жінка обернулася.
Роман ніяково переминався з ноги на ногу.
— Я хотів вибачитися. За те, що поводився так, наче ви мені щось винні. Мабуть, я справді перегнув.
Олена не стала вдавати, ніби все забула.
— Ти нас поставив у незручне становище. Ми хотіли допомогти, але ти сприйняв це як належне.
— Знаю. Просто в мене все навалилося. Борги, робота, житло… Я думав, що якось викручуся, а потім почав злитися на всіх навколо.
— Твої проблеми не роблять тебе поганою людиною, Романе. Але вони не дають тобі права перекладати їх на інших.
Він кивнув.
— Я зрозумів.
Цього разу його голос звучав без колишньої самовпевненості.
Сергій допоміг йому завантажити сумку в машину. Вони домовилися, що в понеділок він відвезе Романа на співбесіду, а за кілька днів зателефонує й дізнається, як усе минуло.
Коли машина виїхала за ворота, Олена довго стояла на ґанку.
Вона не відчувала ані злості, ані перемоги. Лише полегшення.
Уперше за багато днів їй не потрібно було думати, чи вистачить їжі на вечерю, чи знову доведеться мити чужий посуд і чи не знайде вона вранці порожній холодильник.
Вона зайшла до будинку, відчинила дверцята холодильника й усміхнулася.
На верхній полиці стояла каструля борщу. Поруч лежали сир, ковбаса, овочі й продукти для вечері.
Звичайні речі, на які раніше вона майже не звертала уваги.
А тепер вони здавалися ознакою того, що життя нарешті повертається у звичне русло.
Минув місяць.
Роман справді влаштувався на роботу на склад будівельних матеріалів. Зарплата була не захмарною, робота — фізично важкою, але платили регулярно. Спочатку він скаржився на ранні підйоми й втому, проте поступово звик.
Кімнату він орендував разом із чоловіком, який теж працював на складі. Вони поділили витрати на житло й комунальні послуги.
Одного вечора Сергій отримав від нього повідомлення.
«Брате, отримав першу зарплату. Завтра перекину частину боргу. Дякую, що не відмовив тоді остаточно».
Сергій показав повідомлення дружині.
— Схоже, нарешті взявся за голову.
— Хотілося б, щоб так і було, — відповіла Олена.
Наступного дня Роман справді повернув частину позичених грошей, як і домовлялися.
Відтоді він більше не розпитував про будинок, не пропонував його продати й не натякав на якусь частку спадщини. Час від часу телефонував Сергієві, розповідав про роботу й питав, як справи вдома.
Одного разу він навіть приїхав у гості на вихідні. Цього разу зателефонував заздалегідь і запитав, чи зручно буде завітати.
А перед приїздом купив торт і пакет продуктів.
Олена помітила це, але нічого не сказала.
За обідом Роман сам прибрав зі столу, помив свою тарілку й допоміг Сергієві винести сміття.
Марія Петрівна, яка того дня теж була в них, спостерігала за ним із неприхованим здивуванням.
Коли Роман вийшов у двір, вона нахилилася до невістки й тихо сказала:
— Бачиш, як буває. Коли людина розуміє, що їй ніхто нічого не винен, вона раптом починає сама щось робити.
Олена усміхнулася.
— Можливо, йому просто треба було перестати чекати, що хтось вирішить усе замість нього.
Вона не знала, чи надовго вистачить Романові цього запалу. Не збиралася ні ідеалізувати його, ні тримати вічну образу. Довіра не повертається за один день, навіть якщо людина щиро вибачається.
Але тепер вона розуміла головне: допомагати можна по-різному.
Можна безкінечно годувати дорослу людину, прикривати її бездіяльність і виправдовувати кожен учинок словами про родинні зв’язки. А можна дати їй тимчасовий прихисток, підтримати в пошуку роботи й чесно сказати, що далі вона повинна відповідати за власне життя сама.
Іноді саме друга допомога виявляється набагато ціннішою за першу.
Бо справжня родина — це не ті, хто дозволяє тобі користуватися собою без жодних меж. І не ті, хто відвертається, щойно в тебе виникають проблеми.
Це люди, які готові простягнути руку, коли ти падаєш, але не дозволяють тобі перетворити їхню доброту на постійний обов’язок.
І найважливіше — вони не вимагають від тебе віддати власний дім, спокій і гідність лише заради того, щоб ти міг і далі нічого не змінювати у своєму житті.