Для свекрухи я завжди була недостатньо гарною, хазяйновитою, талановитою. Вона не приховувала свого невдоволення вибором сина. Адже Русланчик в неї єдиний і неповторний. Свекор пішов до іншої, коли йому виповнився всього рік. І Марина Валентинівна самотужки виростила свого хлопчика.
– Не варто поспішати! Хто знає, може це не твоє! – казала вона просто в моїй присутності.
Та ми все ж побралися. Утім щоразу, коли ми десь бачили, вона принижувала мене.
– Ти що, нормальний одяг купити собі не можеш? Ходиш, як опудало.
– Ну, мені подобається, це стиль такий.
– Нема в тебе смаку зовсім. Дивись, бо Руслан на інших почне заглядати!
Також їй не подобалось, як я готую. Стверджувала, що моя мама погана, бо не навчила доньку нічого. Згодом, коли я народила, то вона критикувала те, як я доглядаю дитину, а тоді й як виховую. Від цього усього в мене їхав дах. Та найгірше, що Руслан ніколи мене не захищав, а лише казав, не звертати увагу.
А тоді почалась війна і на другий її рік чоловіка мобілізували. Свекруха страшенно переймалась через це і знайшла якісь звязки, аби влаштувати його в тиловому місті на офісну посаду.
– Це через тебе він на війну пішов. Ти мала сама всюди ходити, а не його в магазин посилати зайвий раз!
– Я не могла нести ті важкі торби!
– То от зараз і не маєш зовсім допомоги! Так краще?
Минув рік. Мені розповідали, що військові в тих тилових містах охоче випивають і гуляють, а я не вірила. А одного дня мені зателефонував незнайомий номер. Я відповіла:
– Я Алла. Руслан вас більше не кохає! Просто сказати не наважується.
Виявилося, що там у Рівному чоловік часу не гаяв. Мав іншу. Згодом я попросила його нормально:
– Лиш не розлучайся до кінця війни! У нас ж діти!
– Алла хоче офіційний статус мати!
This image was originally published on Onliner.by web site (http://www.onliner.by/). All rights reserved.
І ми розлучилися. Тоді мені так прикро було. А свекруха мені подзвонила і радісним голосом сказала:
– Руслан правильно зробив, що пішов від тебе. Не знаю, як він витримав стільки років! А я попереджала!
Я тоді вирішила все в житті змінити. Зібрала дітей і поїхала до Норвегії. Вирішила, що розпочну нове життя і все. І знаєте що, мені було важко, та я почувалась надзвичайно щасливою. І ось минув рік і мені подзвонила свекруха:
– Яке ти право мала так онуків забрати. Я ж хочу їй бачити!
– Ну у вас вже є нова невістка, а може й онуки.
І раптом та сувора жінка, котра мене завжди ненавиділа почала гірко плакати.
– Прости мені. Я помилилась. Та Алла – жахлива, вона забрала мого сина, використовує його, він вже матері зовсім не дзвонить, сказав, що до Рівного переїде!
– Ну, в житті всіляке трапляється, діти часто в інших містах живуть.
– Але ж у мене нікого нема більше. Як я сама буду? Повертайтеся! Я так скучила!
– Та в нас тут все добре, повертатись не плануємо.
– Як приїдете назад – я на онуків квартиру перепишу. Обіцяю!
Такого я не очікувала. Квартира в Марини Валентинівни велика, гарна. Та чи можна їй вірити? І взагалі, чи може людина змінитися і почати нарешті поважати мене? Порадьте, як краще зробити?
