“Мій чоловік був золотою людиною: працьовитий, добрий, щедрий. Поруч з ним я відчувала себе, ніби в Бога за пазухою.
– Поки я живий, у мого сина буде все, що йому тільки треба.
Не так все сталося, як гадалося.
Помер мій Матвій. Серце прихопило…
Я не могла в це повірити! Йому ж всього 50 років було – ще жити і жити!
– Як я тепер житиму без Матвійчика, Надю?! Як далі бути?! – ридала я на кухні, поки подруга заварювала чай.
– Слухай, Іринко, то може, ти зі мною в Португалію поїдеш? Грошей заробиш, тобі вже тоді статків до самої старості з головою вистачить. Та й відволіктися треба, обстановку змінити. Ти ж сама на себе не схожа.
– Ти права! Я поїду! Мене тут нічого не тримає. Назарчик уже дорослий, у нього своє життя.
Так все і сталося. В своєї сеньйори я вже 20 рік працюю. За той час встигла вже й сина одружити і онуків дочекатися.
Аліночці, старшій нашій, нещодавно 18 років виповнилося, а я її ще крихіткою пам’ятаю. Михайлику 10 років, а найменшому, Степанкові – 7.
Син продав нашу з батьком квартиру, доклав свою частину спадку і побудував красивий заміський будинок. Матвій пишався б ним.
Я допомагала Назару та невістці грошима постійно. Трьох дітей ставити на ноги – завдання не з простих.
Коли малі трохи підросли, я вирішила й про себе подбати.
Скільки я ще витримаю на тій чужині? Додому хочеться. Тим більше, коли країна переживає такі непрості часи. Влаштуюся якоюсь касиркою, та й буду бодай якось економіку піднімати.
От і домовилася з сином, що гроші, які я йому надсилала останні 3 роки, він відкладе і купить мені квартиру.
Назар погодився. Я ще кілька місяців попрацювала, щоб на ремонт назбирати, а тоді вирішила назовсім повернутися до рідної Вінниці.
Приїжджаю на початку вересня, а в сина з невісткою мало щелепи не відпали.
– Мамо, ти що тут робиш?
– Як це що? Додому повернулася.
– Надовго?
– Назавжди! Але ви не хвилюйтеся, я одразу ж в свою квартирку переїду, ремонт почну робити. Вас притісняти не буду.
– Емммм, не все так просто…
– Ти про що?
– Твоя квартира вже зайнята…
– Алінка наша заміж зібралася, от ми молодят там і поселили. Звідки ж ми знали, що ви приїдете, – втрутилася в розмову невістка.
– Чудово! То я перед вами ще й звітувати повинна? Назаре, як ти міг так зі мною вчинити?
– Мамо, не роби з мухи слона. Я ж не чужу людину туди повів, а твою рідну онучку!
– А мені куди подітися?!
– Можеш поки у нас пожити.
– Поки?!
Одним словом, я наполягаю на тому, щоб мені повернули мою квартиру! Для чого я стільки років важко гарувала в тій Португалії, щоб зараз бути наймичкою в домі невістки?!
Не бути цьому! Хай син сам собі голову ламає, як йому забезпечити власних дітей. Я свій материнський обов’язок виконала, хай і він про свій батьківський потурбується!
Хіба я не права?”
Чи підтримуєте Ви рішення Ірини?
Напишіть нам у коментарях
Усі фото в статті є ілюстративними.
