Сонце в італійській Калабрії не таке, як в Україні. Воно не пестить, воно випалює. Перші кілька років Оксана ненавиділа цей нестерпний південний зной, від якого плавився асфальт, а в роті постійно стояв присмак сухого пилу. Але вибору вона не мала. Коли десять років тому їхній сімейний бізнес на Тернопільщині прогорів, залишивши після себе величезні борги та купу невиплачених кредитів, рішення довелося приймати швидко.
— Оксанко, ти їдь, під зароби хоч трохи, а я тут якось розгребуся, — казав тоді її чоловік Степан, ховаючи очі. — Рік-два, віддамо банку найстрашніше, і повернешся.
«Рік-два» непомітно перетворилися на десятиліття. Оксана починала, як і більшість українських жінок: нелегалка без знання мови, цілодобова доглядальниця (badante) за вередливими італійськими старенькими, які на схилі віку втрачали розум та людську подобу.
Її робочий день тривав двадцять чотири години на добу. Вона спала на маленькій розкладушці в кімнаті синьйори Франчески, яка могла прокинутися о третій ночі й почати кричати від вигаданого страху або кидатися речами. Оксана терпіла все: капризи, приниження, важку фізичну працю, коли доводилося щодня піднімати й перевертати лежачу жінку, яка важила вдвічі більше за неї.
Через п’ять років такого життя в Оксани почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Спина нила так, що вранці вона не могла розігнутися без знеболювальних уколів. Руки покрилися тріщинами від постійного миття та дезінфекції, а постійний хронічний стрес і недосипання перетворили колись квітучу тридцятип’ятирічну жінку на сиву, худу тінь із глибокими зморшками навколо очей та згаслим поглядом.
Але щомісяця, як за розкладом, Оксана йшла до банку і перераховувала на картку Степана майже всю свою зарплату, залишаючи собі лише кілька десятків євро на найнеобхідніші ліки та засоби гігієни.
— Степане, як там гроші? — втомлено питала вона під час рідкісних недільних дзвінків, коли синьйора Франческа спала після обіду. — Все добре, Оксанко, все отримав, — бадьоро відповідав чоловік. — Частину боргу закрив, решту на ремонт відкладаю, вікна міняю. Ти там тримайся, ще трохи треба. Будинок же наш оновлюємо, для нас обох стараюся.
Оксана заплющувала очі й уявляла свій рідний, затишний дім, де пахне випічкою та свіжою травою, де вони зі Степаном колись були такі щасливі. Ця мрія давала їй сили вставати наступного ранку і терпіти біль.
Проте останні два роки Степан став дзвонити дедалі рідше. Коли вона набирала його, він часто скидав виклик або розмовляв поспіхом, посилаючись на те, що «зайнятий на будівництві» або «порався біля хати». Його голос став якимось далеким, холодним і байдужим. Навіть коли Оксана скаржилася, що лікар в Італії наполегливо радить їй зробити операцію на хребті, бо інакше вона взагалі не зможе ходити, Степан лише роздратовано кидав: — Ну то підлікуйся там трохи, що ти одразу панікуєш? В Україні нормальної медицини немає, ти ж знаєш. Потерпи ще рік, контракт закінчиться, тоді й приїдеш.
І вона терпіла. Поки в один із січневих ранків дев’яносторічна синьйора Франческа просто не прокинулася. Її родичі виплатили Оксані розрахункові, подякували за роки вірної служби і дали тиждень на звільнення кімнати.
Оксана вирішила не шукати нову роботу. Здоров’я було повністю підірване, грошей, які вона роками надсилала додому, мало вистачити на безбідне життя та дороге лікування в Україні. Вона не стала попереджати Степана про свій приїзд. Хотіла зробити сюрприз, уявляла, як він зустріне її на порозі, як обійме і скаже: «Все, Оксано, твої муки закінчилися, ти вдома».
Автобус прибув до її рідного містечка на Тернопільщині вранці. Падав мокрий, важкий сніг. Оксана, ледь тягнучи важку валізу, від якої пекельно стріляло в попереку, найняла місцеве таксі. Серце калатало у грудях, як шалене, коли машина під’їжджала до її вулиці.
Коли таксі зупинилося біля її будинку, Оксана спочатку подумала, що водій переплутав адресу. Замість старого паркану стояв розкішний кований паркан, сам будинок був обкладений дорогою сучасною плиткою, а вікна світилися новим пластиком. Але найбільше її здивувало інше: у дворі, на вичищеній від снігу доріжці, стояла новенька, яскраво-червона жіноча машина-іномарка з великим святковим бантом на капоті, який уже встиг припасти снігом.
«Невже Степан купив це для мене? — промайнула в голові щаслива, наївна думка. — Дізнався якось, що я їду, і зробив такий подарунок?»
Вона розплатилася з водієм, підійшла до хвіртки і з подивом виявила, що та була відчинена. Оксана тихо зайшла у двір. Зсередини будинку лунала гучна, весела музика, чувся дзвін кришталю та сміх.
Вона підійшла до вхідних дверей і легенько штовхнула їх. Вони теж не були замкнені. Оксана переступила поріг і опинилася у просторому, повністю переробленому холі. Скрізь були дорогі меблі, сучасна техніка — усе те, на що вона десять років заробляла своїм потом, кров’ю та втраченим здоров’ям.
З кухні почувся гучний жіночий сміх, а потім кокетливий голос: — Стьопочки, ну ходімо вже, покатаєш мене на моїй новій красуні! Ой, сусіди луснуть від заздрості, коли побачать, яку машину ти мені подарував на іменини!
— Зараз, Танюша, тільки коньяк доп’ю, — відповів до болю знайомий, хрипкуватий голос чоловіка. — Для тебе нічого не шкода. Гуляємо на повну, грошики з Італії капають регулярно, дурна баба там і далі раком стоїть, поки ми тут життям насолоджуємося. На її вік вистачить, а нам жити треба зараз!
У Оксани в один момент потемніло в очах. Повітря наче викачали з легень. Валіза випала з її тремтячих рук і з гучним гуркотом ударилася об підлогу холу.
Музика на кухні раптово стихла. Кроки почулися в коридорі, і за секунду перед Оксаною з’явилися двоє. Степан — роздобрілий, у дорогій шовковій сорочці, з круглим обличчям та легким рум’янцем від алкоголю. І їхня сусідка Тетяна — жінка, яка завжди жила через паркан, а зараз стояла в розкішному халаті, з ідеальним макіяжем та манікюром, тримаючи в руках бокал дорогого вина. На її шиї виблискував золотий ланцюжок, який Оксана добре пам’ятала — вона сама висилала Степану гроші «на лікування його зуба», як він тоді писав.
Запала мертва, страшна тиша. Степан завмер, його склянка з коньяком ледь не випала з рук. Його обличчя в одну мить перетворилося з гордовитого та веселого на бліде й перелякане. Тетяна ж спочатку здригнулася, але швидко повернула собі зухвалий вираз обличчя, скрестивши руки на грудях.
— О… Оксано? — ледь чутно прогарчав Степан, задкуючи на крок. — Ти… ти як тут? Чому не попередила?
Оксана дивилася на нього, і в її голові, мов калейдоскоп, проносилися всі ці десять років. Згадався холодний італійський підвал, куди її ховали від поліції в перші місяці. Згадалися нічні крики божевільної синьйори Франчески. Згадалися моменти, коли вона не могла купити собі навіть яблука, щоб заощадити кожен цент і вислати «коханому чоловікові на ремонт». Вона віддала свою молодість, свою красу, своє здоров’я — її хребет зараз горбився від хронічного болю, а серце стукало так, наче збиралося розірватися.
А вони тут жили. Гуляли на її гроші. Купували машини, робили ремонти, пили дорогий алкоголь і сміялися з її дурості.
— То це… ремонт? — тихим, хрипким від невимовного болю голосом запитала Оксана, обводячи поглядом розкішний хол і зупиняючись на червоній машині за вікном. — Це для цього я там здихала? Для цього я спину свою там залишила, Степане?
— Оксано, ти все не так зрозуміла… Це просто… Тетяна допомагала мені по господарству, ремонт робити… — почав жалюгідно виправдовуватися Степан, підходячи ближче і намагаючись узяти її за руку.
— Не чіпай мене! — раптом закричала Оксана так голосно і страшно, що Степан інстинктивно відсахнувся. Це був крик не просто ображеної жінки — це був крик душі, яку безжально розтоптали й виплюнули.
Сусідка Тетяна, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, вирішила не відмовчуватися. Вона зробила крок вперед і зверхньо промовила: — А чого ти кричиш, Оксано? Тебе не було десять років! Ти думала, мужик буде сам на печі сидіти і чекати твої євро? Йому жива жінка потрібна була, тут і зараз! Ти сама обрала свої гроші та Італію. А будинок цей — Стьопин, він тут прописаний. Так що не треба тут сцени влаштовувати.
Степан мовчав. Він просто опустив голову, боячись підвести погляду на дружину, яка своїми заробітками зробила його багатієм, а сам він став останнім зрадником.
Оксана подивилася на них обох останній раз. У її душі щось остаточно вигоріло, залишивши лише попіл. Більше не було ні сліз, ні бажання кричати чи щось доводити. Вона зрозуміла одну страшну річ: вона повернулася не додому. Її дому більше не існувало. Його пропили й прогуляли ті, кому вона вірила понад усе на світі.
Жінка повільно повернулася спиною до чоловіка та його коханки. Вона нагнулася, зціпивши зуби від різкого болю в хребті, знову взяла в руку ручку своєї валізи і, не сказавши більше жодного слова, вийшла з будинку, який колись з любов’ю будувала. Вона йшла по мокрому снігу геть, залишаючи позаду червону машину, чуже свято і чужого чоловіка, чітко знаючи, що тепер їй доведеться вчитися жити заново — але вже виключно для себе і заради власного порятунку.
