Ганна Михайлівна завжди вважала, що знає, як краще. Коли її єдиному синові Андрію виповнилося двадцять п’ять і він оголосив, що збирається одружутися з Мариною, дівчиною з сусіднього району, серце матері стислося від неприємного передчуття. Марина здавалася їй занадто самостійною, занадто міською і, що найголовніше, вона не заглядала Ганні Михайлівні в рот, очікуючи порад.
— Андрійку, сину, вона ж тобі не пара, — бідкалася мати вечорами на кухні, коли син повертався з роботи. — Я ж бачу, вона навіть борщ варити не вміє як слід, усе якісь салати трав’яні крутить. Та й горда вона, не буде вона тебе шанувати так, як рідна мати.
— Мамо, я кохаю Марину, і ми будемо жити разом, — твердо відповідав Андрій.
Весілля відгуляли, і молоді, не маючи грошей на власне житло, оселилися на другому поверсі великого будинку Ганни Михайлівни. Це й стало початком кінця. Материнська «турбота» не знала кордонів. Ганна Михайлівна вважала своїм святим обов’язком контролювати кожен крок молодого подружжя. Вона могла без стуку зайти до їхньої кімнати о сьомій ранку в неділю, щоб забрати білизну в прання, або переставити меблі на свій розсуд, поки молоді були на роботі.
— Марино, ну хто так прасує сорочки чоловікові? — повчала свекруха, стоячи над душею у невістки. — Комірці ж зім’яті! Мій Андрійко звик ходити як лялечка. І що це в холодильнику? Напівфабрикати? Ти хочеш моїй дитині шлунок зіпсувати?
Марина спочатку намагалася терпіти. Вона кохала Андрія, бачила, як він важко працює на меблевій фабриці, і не хотіла влаштовувати скандалів. Вона просто тихо ковтала сльози на кухні, коли свекруха вкотре виливала її суп у помиї, заявляючи, що він «недосолений і взагалі неправильний».
Проте з кожним місяцем тиск посилювався. Ганна Михайлівна почала діяти витонченіше — через сина. Щойно Марина йшла вмиватися чи виходила в магазин, мати сідала біля Андрія й починала капати отруту в його вуха.
— Андрійку, а де це твоя Маринка вчора до восьмої вечора забарилася? Каже, що з подругою каву пила? Ну-ну, дивись, синку, щоб ти роги не носив. І гроші… Ти помітив, як вона твою зарплату тринькає? Собі чобітки нові купила, а ти в старих черевиках ходиш. Не дбає вона про тебе, зовсім не дбає.
Андрій, який спочатку захищав дружину, під постійним пресингом матері почав здавати позиції. Йому, змученому після зміни, не хотілося вислуховувати вечірні скарги Марини на матір, а потім — материнські бідкання на «невдячну невістку». Він почав шукати легшого шляху — просто закривав на все очі.
— Марино, ну потерпи, вона ж стара людина, вона просто бажає нам добра, — відмахувався він від дружини, коли та зі сльозами благала його з’їхати на орендовану квартиру.
— Андрію, ми не живемо своїм життям! Твоя мати вирішує, що ми їмо, куди витрачаємо гроші й коли нам мати дітей! Вона руйнує нашу сім’ю, невже ти не бачиш? — кричала у розпачі Марина.
Але з’їхати Ганна Михайлівна не дозволяла. Варто було Андрію заїкнутися про оренду, як у матері «раптово» хапало серце, піднімався тиск до критичних позначок, і вона викликала швидку, звинувачуючи сина в тому, що він хоче її в труну звести.
Минуло три роки такого життя. Марина змінилася до невпізнаваності: колись весела дівчина перетворилася на замкнуту, знервовану жінку з постійними синцями під очима від недосипання. А Андрій, щоб не чути вічних сварок удома, все частіше став затримуватися з друзями після роботи. Спочатку це було одне-два пива «для зняття стресу», потім — щось міцніше.
Ганна Михайлівна і тут знайшла винну: — Бачиш, синку, до чого тебе твоя змія довела? Ти через неї пити почав! Нормальна дружина вдома зустрічає з посмішкою, а ця тільки пиляє й гроші вимагає.
Останньою краплею став день народження Андрія. Марина приготувала святкову вечерю, купила подарунок, на який довго збирала гроші. Але Ганна Михайлівна вирішила повністю перехопити ініціативу: вона скликала своїх родичів, сіла на чільне місце і весь вечір розповідала, як вона важко виховувала сина сама, а Марина весь цей час сиділа з кам’яним обличчям. Коли гості розійшлися, свекруха привселюдно заявила, що подарунок Марини — дешева безглуздість. Андрій, який уже був добряче напідпитку, не став на захист дружини, а лише буркнув: «Мама права, могла б і краще постаратися».
Наступного ранку, поки Андрій спав після п’янки, Марина мовчки зібрала свої дві валізи. Вона підійшла до Ганни Михайлівни, яка з переможною посмішкою пила чай на кухні.
— Ви перемогли, Ганно Михайлівно, — тихо, без сліз сказала Марина. — Я йду. Забирайте свого сина собі. Тільки пам’ятайте: ви його не любите, ви ним володієте. І ця ваша «любов» його знищить.
— Скатертиною доріжка! — кинула навздогін свекруха. — Знайде мій син собі нормальну, слухняну дівчину, а не таку емансиповану істеричку.
Коли Андрій прокинувся і дізнався, що Марина пішла і подала на розлучення, він спробував її повернути. Дзвонив, приїздив до її батьків. Але Марина була непохитна: «Я кохаю того Андрія, за якого виходила заміж. Але його більше немає. Його забрала твоя мати, а ти дозволив це зробити».
Перші кілька місяців Ганна Михайлівна тріумфувала. Вона знову стала одноосібною господаркою в житті сина. Готувала йому улюблені голубці, прала сорочки, заглядала в очі. Але Андрій зламався. Ту порожнечу, яка залишилася після Марини, він почав заливати алкоголем. Тепер він пив не після роботи, а щодня. Його швидко звільнили з фабрики за прогули.
Мати спочатку намагалася його сварити, потім лікувати, возила до знахарок і кодувала. Але нічого не допомагало. Андрій приходив додому брудний, пропивав усе, що було в хаті, витягував з материнської пенсії останні копійки. З красивого, ставного чоловіка він за два роки перетворився на опухлого, безвольного алкоголіка з трясучими руками. Він більше не розмовляв з матір’ю про життя, лише дивився на неї вовком і вимагав грошей на пляшку.
Одного осіннього вечора, коли на вулиці йшов холодний дощ, Андрій прийшов додому зовсім ніякий. Він упав на порозі коридору, не маючи сил навіть зняти брудне взуття. Ганна Михайлівна підбігла до нього, намагаючись підняти, плакала, благала:
— Андрійку, синочку, що ж ти з собою робиш? Подивися на себе! Я ж усе для тебе, все життя тобі віддала! Чому ти п’єш, дитинко моя?
Андрій повільно підвів на неї свої каламутні, червоні від алкоголю очі. У цих очах не було ні злості, ні любові — там була лише страшна, холодна пустка.
— Це ти… ти в усьому винна, мамо, — прохрипів він, ледь ворочаючи язиком. — Ти задушила мене своєю любов’ю. Ти вигнала Марину… Єдину людину, яка мене по-справжньому любила і тримала на цьому світі. Ти хотіла, щоб я був тільки твоїм? Ну ось, дивись… я твій. Отримуй те, що хотіла.
Він відштовхнув її руку, перевернувся на бік і важко заснув прямо на брудній підлозі.
Ганна Михайлівна залишилася сидіти поруч на колінах. Слова сина вдарили її в саме серце, немов гострий ніж. Вона озирнулася навколо: великий, розкішний будинок був порожнім і холодним. На другому поверсі, де колись лунав сміх Марини і де вони з Андрієм будували плани на майбутнє, тепер панувала мертва тиша й пахнуло сирістю.
Жінка закрила обличчя своїми старими, тремтячими руками, і з її грудей вирвався страшний, розпачливий плач. Сльози текли по її зморшкуватих щоках, падаючи на брудну куртку сина, який спав важким п’яним сном.
Вона нарешті зрозуміла все. Зрозуміла, що Марина була права. Вона не захищала сина, вона руйнувала його щастя через власні егоїстичні ревнощі. Вона так боялася втратити контроль над ним, що в результаті втратила самого сина, перетворивши його на живу руїну.
Ганна Михайлівна плакала й голосила на всю хату, благаючи у Бога прощення, але час не можна було повернути назад. На порозі власного будинку, біля спитого сина, вона залишилася абсолютно самотньою, згоряючи від запізнілого каяття та невимовного огидного болю від усвідомлення того, що власноруч зламала життя єдиній дитині.
