Сіре бельгійське небо здавалося Андрію важким, мов бетонна плита. Перші місяці в передмісті Брюсселя злилися в суцільну смугу з безкінечних годин на будівництві, запаху дешевої кави з автомату та нічних дзвінків додому, на Тернопільщину.
— Андрійку, — звучав у слухавці втомлений, але рідний голос дружини Оксани. — Малому треба зимову куртку, і за опалення знов платіжку принесли космічну. Тобі там хоч заплатили аванс? — Оксан, ну ти ж знаєш, посередник частину собі забрав, документи оформлюють, — роздратовано відповідав він, потираючи мозолясті руки. — Наступного місяця все вишлю. Потерпіть трохи. Нам усім важко.
Він щиро вірив, що старається ради них — ради Оксани і двох сонячних дітлахів, восьмирічного Дениска та п’ятирічної маgroupенької Злати. Але заробітки виявилися не золотими горами, а важкою рутиною. Доки в його житті не з’явилася вона.
Була субота. Андрій зайшов у невелике кафе на околиці міста, де збиралися заробітчани. За сусіднім столиком сиділа компанія. Серед них виділялася жінка — яскрава, з доглянутим волоссям і гучним, трохи зухвалим сміхом. Її звали Христина. Вона приїхала з Франківська рік тому, працювала в клінінговій компанії, але виглядала так, ніби втоми ніколи не знала.
Коли їхні погляди зустрілися, Андрій раптом відчув, як у грудях щось тьохнуло. Того ж вечора він підсів до їхньої компанії.
— Ой, та яке там будівництво, Андрію! — сміялася Христина, крутячи в руках келих білого вина. — Себе треба цінувати. Життя одне. От я приїхала — і в перші місяці зрозуміла: якщо економити на кожному євро, то нащо взагалі було з дому їхати? — Воно-то так, — ніяковів Андрій, зачарований її парфумами. — Але ж удома сім’я чекає, гроші потрібні… — Сім’я — це добре, — Христина легенько торкнулася його плеча, ніби випадково. — Але чоловік має бути щасливим тут і зараз. А не жити як робот.
Ці слова впали на родючий ґрунт. Андрію, виснаженому самотністю й роботою, шалено захотілося цього «тут і зараз».
Через три місяці Андрій уже збирав свої речі з гуртожитку. Він переїхав до Христини в орендовану затишну квартиру. Життя змінилося кардинально. Замість макаронів швидкого приготування — вечері в затишних бельгійських бістро. Замість відкладання кожної копійки — вихідні в торгових центрах.
Христина вміла просити так, що Андрій почувався справжнім лицарем. — Андрійчику, дивись, яка сумочка в «Michael Kors»! Мені так не вистачає чогось світлого на весну. Але вона така дорога… аж триста євро. — Тобі личить, Христю. Бери, я заплачу, — гордо казав Андрій, прикладаючи до терміналу картку, на яку щойно зайшла зарплата за важку зміну.
Гроші, які раніше мали йти в Україну, тепер танули на очах. Парфуми, дорогі ресторани, поїздка на вихідні в Брюгге, нові кросівки для Христини, айфон останньої моделі в кредит на його ім’я… Андрій наче потрапив у солодкий туман. Життя в Бельгії з коханкою було легким, безтурботним і красивим, а головне — без щоденних побутових проблем і дитячого плачу.
В один із вечорів, коли Андрій та Христина пили вино на балконі, зателефонувала Оксана. Він довго дивився на екран, де світилося «Дружина», і хотів скинути, але Христина невдоволено підняла брову: — Ой, та поговори вже, бо не дасть спокою. Тільки швидко, у нас холоне піца.
Андрій вийшов у коридор і натиснув кнопку відповіді.
— Так, Оксано, швидко кажи, бо я на об’єкті, зайнятий. — На якому об’єкті, Андрію? У вас там десята вечора, — в голосі дружини чулися сльози. — Ти три тижні тому вислав п’ятдесят євро. Це все? Мені Денису треба зимове взуття купувати, у нього пальці тисне! Злата захворіла, ліки дорогі… Ти взагалі про нас думаєш? — Оксано, не починай! — роздратувався Андрій, хоча всередині шкребли кішки. — Ти думаєш, мені тут гроші з неба падають? Тут життя дороге! Податки, за житло заплати, за страховку! Я кручуся як білка в колесі! — Андрію, ти за пів року жодного разу з дітьми по відеозв’язку не поговорив. Дениско щодня питає, коли тато подзвонить. Ти змінився. Тобі що, байдуже на нас? — Все, мені ніколи, я потім наберу! — буркнув він і вимкнув телефон.
Він повернувся на балкон, де Христина вже гортала стрічку інстаграму. — Що там? Знов гроші давай? — ліниво запитала вона. — Та… як завжди. На взуття, на ліки. — Слухай, Андрюш, — Христина сіла до нього на коліна й обняла за шию. — Вони там в Україні думають, що ми тут євро на деревах рвемо. Вони ж не знають, як ти тяжко працюєш. Ти їм вислав трохи? Вислав. От і все, не карай себе. Краще подумай, ми наступного тижня їдемо в Париж, ти ж обіцяв Діснейленд?
І Андрій кивав. Образ Оксани в запраному халаті й заплаканих дітей швидко витіснявся пахощами дорогих парфумів Христини.
Минув рік. Андрій майже перестав дзвонити додому. На повідомлення Оксани відповідав короткими текстовими: «Грошей немає», «Буде пізніше», «Зайнятий». Натомість його сторінка у фейсбуці, яку він необачно забув закрити, майоріла фотографіями: ось вони з Христиною на тлі Ейфелевої вежі, ось п’ють коктейлі в Антверпені, ось він дарує їй золотий браслет.
В Україні настав Новий рік. Оксана сиділа на кухні, дивлячись на скромну ялинку, під якою лежали найдешевші солодощі для дітей. На більше грошей не вистачило. Вона випадково зайшла на сторінку чоловіка через телефон знайомої й побачила нове фото. Христина в новій шубі обіймала Андрія біля брюссельської ялинки. Підпис: «Мій коханий здійснює всі мої мрії».
У цей момент усередині Оксани щось остаточно обірвалося. Біль змінився холодною байдужістю.
Через два дні Андрію на вайбер прийшло повідомлення. Це була не чергова скарга чи прохання про гроші. Це було фото заяви на розлучення та аліменти, надіслане з суду. І коротке повідомлення від Оксани:
«Більше не пиши й не дзвони. Дітям я скажу, що тата в них немає. Живи своїм “важким” життям далі».
Андрій сидів на дивані в Брюсселі, тримаючи в руках телефон. Текст розпливався перед очима. Раптом накотилася така важкість, якої він не відчував ніколи на будівництві. Він згадав, як Дениско біг до нього, коли він повертався з роботи, як Злата засинала в нього на плечі…
З ванної кімнати вийшла Христина, загорнута в шовковий халат, який він купив їй минулого тижня. — Андрійчику, я там бачила такі класні меблі для вітальні в ІКЕА, з’їздимо завтра? Нам треба оновити квартиру. Андрій подивився на неї, потім на екран телефону. — Христь… від мене дружина йде. І дітей забирає. Христина на мить зупинилася, знизала плечима й підійшла до дзеркала, розчісуючи волосся. — Ну, а що ти хотів? Рано чи пізно це мало статися. Давай без драми, Андрію. Ти ж дорослий хлопчик, розумів, на що йшов. То що там з меблями, поїдемо?
Вона навіть не повернулася до нього. В її голосі не було ні співчуття, ні підтримки — лише побутовий інтерес. І в цей момент Андрій чітко, як ніколи, усвідомив: він витратив усе, що мав — гроші, совість, сім’ю — на жінку, для якої він був просто зручним гаманцем у чужій країні. А ті, хто любив його по-справжньому і безкорисливо, залишилися далеко за кордоном, у минулому, куди дороги вже не було.
