Мені 17 років, цьогоріч я закінчила школу. Зараз складаю іспити та планую вступати до столичного університету. Я дуже стараюсь, бо не хочу розчарувати тата, він військовий і з першого дня повномасштабної війни захищає нашу країну.
Тато – найкраща людина в моєму житті. Він дуже добрий і завжди в усьому мене підтримував. У нас особливий зв’язок. Маму я також люблю, та вона інакша, більш груба, постійно мене критикує.
І ось нещодавно я прийшла додому раніше, ніж зазвичай. Скасували заняття в репетитора. Мама мала бути на роботі, та коли я увійшла зрозуміла, що вона дома. Ще й не сама.
Я застала неньку в спальні наших батьків з дядьком Іваном, рідним братом мого тата. Я почала кричати на маму, не стримувала емоцій:
– Як ти так можеш? Тато ж на фронті! Це ж так підступно!
– Ти нічого не розумієш! Ти ще мала! Твій тато не такий хороший, як ти думаєш! Ти не все знаєш!
– Ніяка я не мала!
Я заснула в сльозах. Подзвонити татові так і не наважилась. Тепер не знаю, як бути. Чи варто розповідати йому все. Чи справедливо так засмучувати зараз? Чи краще поїхати на навчання і не спілкуватися з мамою?
