Маркіян знав про неї все. Знав, що вона п’є каву без цукру, але з дрібкою кориці. Знав, що коли їй сумно, вона кусає губу і довго перебирає струни старої гітари на балконі третього поверху. Знав, що її звати Орися.
Вони жили в одному київському дворику на Подолі. Маркіян — тихий, стриманий архітектор, який ховав свій талант за проектуванням типових офісних центрів. Орися — стихія, реставраторка старовинних книг, яка пахла ваніллю, сухими травами та пилом століть.
Він кохав її чотири роки. Кохав мовчазно, без надії на взаємність. Його почуття було схоже на хронічну хворобу: воно не вбивало, але не давало дихати на повні груди. Маркіян був для неї «найкращим другим», «надійним плечем», тим самим хлопцем, якому можна зателефонувати о третій ночі, бо в кімнаті заклинило замок або просто «душа болить».
— Ти мій ангел-охоронець, Маріку, — часто говорила вона, втикаючись носом у його колючий светр після чергового розриву з якимось черговим «геніальним і невизнаним» художником чи музикантом.
А Маркіян посміхався, гладив її по волоссю і відчував, як усередині все кришиться на дрібні друзки. Він приймав її будь-якою. Коли вона плакала, коли сміялася, коли зникала на тижні у своїх архівах. Односторонній рух, де він віддавав усе, а отримував лише крихти дружньої теплоти.
Все змінилося наприкінці осені. Орися прийшла до кав’ярні, де вони зазвичай зустрічалися суботніми ранками, не одна. Поруч із нею йшов чоловік.
— Маркіяне, знайомься! Це Ярема, — її очі світилися таким шаленим, майже лихоманковим блиском, якого Маркіян ніколи раніше не бачив. — Він щойно повернувся з експедиції. Він неймовірний.
Ярема справді мав вигляд людини, яка зійшла зі сторінок романів про шукачів пригод: високий, із глибокими сірими очима, сивою пасмую у темному волоссі та шрамом на зап’ясті. Він займався чорною археологією та пошуком рідкісних артефактів.
З того дня Маркіян став тінню. Орися більше не дзвонила вночі. Вона була повністю поглинена Яремою. Вони разом розгадували таємниці якихось стародавніх сувоїв, які Ярема привозив із закритих приватних колекцій.
Маркіян намагався триматися осторонь, але серце краялося від болю. Нерозділене кохання перетворилося на катування. Найгіршим було те, що Ярема не був негідником. Він був ввічливим, розумним і, здавалося, справді обожнював Орисю. Маркіян навіть не міг його зненавидіти — і це добивало найбільше.
«Якщо ти любиш когось, відпусти», — кажуть дурні. Спробуй відпустити того, хто став твоїм повітрям. Ти просто почнеш задихатися.
Одного вечора, коли Київ накрила густа січнева завірюха, Орися прибігла до Маркіяна сама. Вона була бліда, руки тремтіли.
— Маріку, мне потрібна твоя допомога. Ярема… він знайшов щось унікальне. Лист кінця ХІХ століття, написаний тайнописом, що належав знатному українському роду зі Львівщини. Але там потрібні знання з архітектурних креслень того часу, щоб зрозуміти план, схований у тексті. Ярема зараз на зустрічі з покупцем, який хоче викупити цей документ за якісь шалені гроші. Допоможи мені розшифрувати координати до його повернення, я хочу зробити йому сюрприз.
Маркіян хотів відмовити. Хотів сказати, що втомився бути безкоштовним додатком до її щастя з іншим. Але подивився на її змерзлі пальці, на благальний погляд — і здався. Як і завжди.
Вони просиділи над пергаментом до четвертої ранку. Маркіян, використовуючи свої професійні навички, шар за шаром відновлював старі пропорції будівель, згаданих у тексті. Це був план маєтку. Але чим більше він заглиблювався в аналіз, тим сильніше в нього хололо всередині.
Текст листа, який Орися частково переклала, містив не просто опис майна. Це була сповідь жінки, яку насильно видали заміж за багатого шляхтича, тоді як вона кохала бідного підмайстра. Жінка писала про те, що її чоловік дізнався про зраду і замурував її живцем у підвалі новозбудованого крила маєтку разом із її ненародженою дитиною від коханого. А її справжнє кохання — підмайстра — отруїв на прощальній вечері.
— Який жах, — прошепотіла Орися, притискаючи руки до грудей. — Яка трагічна історія нерозділеного і знищеного кохання…
— Орися, — голос Маркіяна став сиплим. — Подивися на ім’я автора листа. І на ім’я того, кому воно адресоване.
На звороті пергаменту ледь помітним чорнилом було виведено: «Моєму єдиному Маркіяну від Олени». А прізвище шляхтича-вбивці, яке згадувалося в тексті як прокляття, було… Троян. Це було прізвище Яреми.
— Це просто збіг, — нервово засміялася Орися. — Маріку, мало людей із такими іменами? Це було сто п’ятдесят років тому!
Раптом двері квартири відчинилися. На порозі стояв Ярема. Його пальто було мокрим від снігу, а в очах не було й сліду колишньої доброзичливості. В руках він тримав важкий старовинний револьвер.
— Орисю, ти виконала мою роботу? — тихо запитав він, зачиняючи за собою двері на засув.
— Яремо… що відбувається? Чому в тебя зброя? — Орися зробила крок назад, інстинктивно ховаючись за спину Маркіяна.
Ярема гірко посміхнувся. Його погляд перевівся на Маркіяна.
— Знаєш, Маркіяне… Генетична пам’ять — дивна штука. Мій прадід був чудовиськом. Він замурував ту жінку, Олену, бо вона кохала твого прадіда. Так-так, архітектора Маркіяна. Твій рід тоді втратив усе, а мій — збагатився на їхніх сльозах. Але прокляття нікуди не зникло. Воно передається через покоління.
Орися нічого не розуміла, її трясло. — Яремо, до чого тут ми? Ми ж кохаємо одне одного!
Ярема подивився на her з глибоким, майже божевільним сумом. — Орисю… Я не кохаю тебе. Я ніколи тебе не кохав. Ти була мені потрібна лише як найкращий реставратор у цій країні, здатний відкрити верхній захисний шар цього пергаменту, не знищивши тайнопис. І ти привела мене до нього, — він кивнув на Маркіяна. — До останнього з роду, який має віддати борг.
Маркіян заступив Орисю собою повністю. Серце калатало як шалене, але страху не було. Була лише чітка, гостра ясність.
— Ти прийшов помститися? Через півтори сотні років? — запитав Маркіян.
— Ні, — тихо сказав Ярема. — Помста — це занадто просто. Мій прадід залишив заповіт. Той, у кому тече кров Троянів, отримає доступ до величезного схованого скарбу цього маєтку лише тоді, коли історія повториться з абсолютною точністю. Кров за кров. Любов за любов. Мені потрібне було твоє нерозділене кохання, Маркіяне. Я знав, що ти кохаєш Орисю. Я бачив це з першої секунди. Твій біль, твоя заздрість, твої страждання — це була перша частина ритуалу. Ти мав страждати так само, як страждав твій прадід, дивлячись, як його жінку забирає Троян.
Ярема підняв револьвер і навів його… на Орисю.
— Ні! — крикнув Маркіян, готуючись кинутися вперед.
— Але є одна деталь, яку мій прадід не врахував, — раптом сказав Ярема, і його голос здригнувся, а з ока покотилася сльоза. — Прокляття змістилося. Орисю, ти справді думала, що я зустрів тебе випадково? Що я вибрав тебе лише через роботу?
Ярема повернув дуло револьвера і приставив його до власної скроні.
— Яремо, що ти робиш?! — закричала Орися, намагаючись прорватися вперед, але Маркіян тримав її щосили.
— Історія повторюється, але навпаки, — прошепотів Ярема. — Мій прадід убив тих, кого кохав, заради грошей. Я ж… я дізнався про цей сувій задовго до нашої зустрічі. Я мав закохати тебе в себе, а потім знищити. Але я зламався. Орисю, я покохав тебе по-справжньому. Настільки, що не можу виконати умови заповіту. Але й жити з цим прокляттям більше не можу. Мій продаж сувою покупцям — це була брехня. Я привіз його сюди, щоб твій Маркіян дізнався правду.
Ярема подивився на Маркіяна поглядом, повним невимовного відчаю: — Вона ніколи не любила тебе, Маркіяне. Вона кохає мене. Її кохання до мене — нерозділене, бо я зараз помру. А твоє кохання до неї — нерозділене, бо вона ніколи не забуде мене. Ми всі програли. Прокляття забирає борг. Бережи її.
Пролунав постріл.
Минуло два роки.
Подільський дворик так само потопав у зелені, а взимку його засипало снігом. На балконі третього поверху більше не звучала гітара. Орися жила в тій самій квартирі, але вона стала схожа на привид. Вона не дивилася на чоловіків. Вона взагалі мало на кого дивилася. Її серце назавжди залишилося там, у тій зимовій ночі, разом із людиною, яка кохала її настільки, що вирішила знищити себе, аби врятувати її від прокляття свого роду.
А Маркіян? Маркіян так само залишався поруч. Він приносив їй продукти, латав старі вікна, мовчки сидів на кухні, поки вона дивилася в одну точку.
Його кохання не зникло. Воно просто трансформувалося у щось величне і водночас жахливе. Мати поруч жінку своєї мрії, мати можливість тримати її за руку, коли їй снилися кошмари, але знати, що кожна її сльоза, кожна думка і кожен подих належать мертвому супернику.
Це було найвище, абсолютне нерозділене кохання. Ідеальна пастка, з якої не було виходу ні для кого з них.
