Про цю неймовірну історію розповіла Ярослава Коба у себе на сторінці в Фейсбук.
Подаємо мовою оригіналу:
Подаємо мовою оригіналу:
Ми вже доїжджали до Львова, як перед нами постав дідусь поряд зі старим жигулем на обочині.
Чоловік активно подавав знак зупитинися. Звичайно ж ми не змогли проїхати повз.
– Діточки, я вас прошу, купіть у мене щось, горіхи є, яблука, куртка нова – говорить він й реально ледь не плаче.
– Дякуємо, не треба нам яблука, у вас щось сталося?
– Газ закінчився, пересохла прокладка, а бензину нема, мені би якость доїхати до Львова, грошей зовсім немає на пальне, купіть хоч щось, не залишайте мене, я вже чотири години тут машини зупиняю і ніхто.. всі повз проїжджають.
– Каністра є? – запитує Іван – давайте.
Ми повернулися за 15 км назад до найближчої заправки, залили 20 літрів пального та привезли її дідусеві.
– діточки, візьміть куртку за бензин, мені вас Бог послав…,- зі словами вдячності каже він.
– Ні-ні, не треба нам курточка, просто візьміть та благополучно доїдьте додому, – відповідає Іван, а я розглядаю автівку старого.
Багажник та салон заповнений всім підряд: книгами, одягом, консервацією, на переднього сидінні – великий чорний пес.
– А ви звідки їдете і чому? – цікавлюсь я.
– З Васильківського району, хату мою розбомбили рашисти. Я її ремонтував все літо, як міг, але почалися холоди… будинок не придатний до життя в такий холод. Їду до сестри, у Львівську область.
Я зі сльозами на очах попрощалася з дідусем. Іван пожав руку та ще раз побажав безпечної дороги. Далі ми поїхали в тиші. На душі було тяжко через дідуся, його історію та байдужість.
До речі, весь шлях до Львова був достатньо загружений рейджроверами та мерседесами, всі вони кудись поспішали.
Більшість з них вчасно добереться до місця призначення, хтось увечері піде в ресторан з друзями та за келихом вина буде довго розповідати, як українців погано приймають в Європі, які сноби французи та як німці мало виплачують допомоги.
Я так хотіла вірити, що ця війна змінила націю, навчила нас не відвертатися від чужого горя, не проходити повз, бо ми всі в одному човні, один за одного, але вчорашній випадок – то як нокаут по моїй вірі в український народ.
Тож не проходьте повз, не закривайте очі, не відвертайтесь, помічайте, пропонуйте.
Україна більше не ділиться на чужих та своїх, захід та схід – ми всі одна родина, яка має гідно боротися та допомогати один одному.
