Мар’яна завжди пишалася своєю інтуїцією, але того літа її внутрішній голос чомусь мовчав. Або ж його заглушив гуркіт ремонту за стіною. У їхньому під’їзді з’явилася нова сусідка — Тамара. Жінка років тридцяти п’яти, з хижим розрізом темних очей, густим, мов смола, волоссям і важким, солодкуватим шлейфом парфумів, який довго стояв у коридорі після її появи.
Мар’яна та її чоловік Андрій жили разом уже дванадцять років. Вони були тією парою, на яку озиралися: виховали десятирічного сина Дениська, збудували невеликий бізнес, трималися за руки в кіно. Андрій був надійним, як скеля. Люблячий батько, спокійний, часом навіть занадто правильний чоловік.
«Ти в мене одна на все життя, Мар’яшко», — часто говорив він, зариваючись обличчям у її волосся після важкого робочого дня. І вона вірила. Бо підстав для сумнівів не було жодних.
Усе змінилося восени. Тамара виявилася «самотньою жінкою, якій потрібна допомога». То розетку вибило, то кран зірвало, то замок заклинило. Андрій, вихований у дусі джентльменства, ніколи не відмовляв.
— Ну як я скажу «ні», Мар’ян? Вона ж сама живе, плаче там, затоплює сусідів, — виправдовувався Андрій, беручи ящик із інструментами. — Добре, йди, — зітхала Мар’яна, відчуваючи дивний, липкий дискомфорт у грудях, якому тоді ще не могла дати назви.
Вона не знала, що в квартирі за стіною її чоловіка вже чекав не просто зламаний кран. Там чекала пастка.
Перші зміни Мар’яна помітила у жовтні. Андрій став згасати. Це не було схоже на звичайну втому від роботи. Його шкіра набула сіруватого відтінку, під очима залягли темні тіні, а погляд став скляним, відсутнім. Він міг годинами сидіти перед телевізором, дивитися в одну точку і не чути, що до нього звертається син.
А ще його почало нудити. Спершу грішили на шлунок. Мар’яна готувала все дієтичне, парове, але Андрій майже не торкався її їжі. — Не хочу, нудить від самого запаху, — бурчав він, стаючи невластиво дратівливим.
Проте з “сусідських” візитів він повертався дивним. Його зіниці були розширені, на губах блукала блукаюча, якась хвороблива посмішка. — Вона мене кавою пригостила, — якось криво посміхнувся Андрій. — З якимись травами. Сказала, від тиску допомагає.
Мар’яна тоді не звернула уваги. А варто було. Тамара не просто варила каву. Вона розгортала древній, брудний ритуал. У чорну рідину, що кипіла в турці, капали краплі «мертвої води», купленої у відьом на кладовищі, сипався попіл від спалених волос Андрія, які вона непомітно знімала з його одягу, і додавалася менструальна кров — класичний, найжорсткіший підклад на повне підкорення волі.
Андрія ламало. Фізично і психічно. Приворот — це не про кохання. Це про насильство над душою. Організм чоловіка пручався чужорідній, брудній програмі, яка випалювала його зсередини. Ночами він кричав уві сні, метався по ліжку, прокидався в холодному поту.
— Мені сниться, що я тону в болоті, Мар’яно, — хрипів він, стискаючи голову руками. — А на березі стоїть вона… і сміється. — Хто вона? Я? — лякалася дружина. — Не знаю… не пам’ятаю.
З кожним днем Андрій ставав дедалі агресивнішим до власної родини. Син, якого він обожнював, раптом почав його дратувати. — Заткнися! Не шуми! — міг крикнути Андрій на хлопчика через якусь дрібницю. Дениско закривався у своїй кімнаті й тихо плакав, не впізнаючи тата.
Мар’яна відчула, що коїться щось страшне, коли знайшла під порогом їхньої квартири розсипану землю, змішану з сіллю та дрібними голками. Жіноче серце тьохнуло. Вона змела все це на совок, не торкаючись руками, винесла на вулицю і спалила, як радив інтернет. Але було запізно. Отрута вже текла по венах її чоловіка.
Одного вечора Андрій не прийшов додому вчасно. На дзвінки не відповідав. Мар’яна, збожеволіла від паніки, вискочила в під’їзд і раптом почула його голос за дверима Тамари. Двері були прочинені — мабуть, Тамара навмисно залишила їх так, щоб Мар’яна почула свій вирок.
Мар’яна штовхнула двері й зайшла. Картина, яку вона побачила, закарбувалася в її пам’яті на все життя.
У кімнаті горіли лише чорні свічки. Пахло ладаном, перепаленою шерстю та чимось гнилим. Андрій сидів на стільці, обм’яклий, із напівзаплющеними очима, як маріонетка, якій обрізали нитки. Тамара стояла перед ним навколішках, шепочучи щось йому в обличчя і гладячи його по голові. На столі лежала фотокартка Андрія, залита воском, і шматок закривавленої тканини.
— Що ти робиш, тварюко?! — закричала Мар’яна, кидаючись до чоловіка. — Андрію, вставай, ходімо додому! Дениско чекає!
Вона вхопила його за руку, але рука була крижаною. Андрій повільно підвів на неї очі. У них не було нічого: ні любові, ні злості, ні впізнавання. Лише суцільна, чорна порожнеча.
— Іди геть, — хрипко, чужим голосом сказав він. — Я залишаюся тут. — Андрію, це не ти! Вона тебе опоїла, вона тебе приворожила! — Мар’яна задихалася від сліз, трясучи його за плечі.
Тут уперед виступила Тамара. На її обличчі була торжествуюча, єхидна посмішка хижака, який нарешті загнав жертву. — Не старайся, люба, — прошипіла сусідка. — Він більше не твій. І ніколи твоїм не буде. Його доля тепер зв’язана зі мною. Сама відпусти, бо гірше буде. Він здохне, але до тебе не повернеться.
Мар’яна замахнулася, щоб ударити відьму, але Андрій раптом різко встав і перехопив її руку. Сила в його пальцях була нелюдською, він стиснув її зап’ястя до синців. — Не чіпай її, — холодно сказав він дружині. — Забирайся. Я подаю на розлучення.
Наступного дня Андрій прийшов до їхньої колишньої квартири з однією валізою. Він не дивився дружині в очі. Збирав свої речі мовчки, механічно.
Дениско вибіг у коридор, вчепився в батькову куртку: — Тату, татусю, не йди! Ти ж обіцяв піти зі мною на футбол у суботу! Тату!
Андрій на мить завмер. На його обличчі промайнула судома — наче справжній Андрій десь там, глибоко в підсвідомості, намагався пробитися крізь залізобетонну стіну привороту. Але в цей момент за стіною почувся гучний, навмисний стукіт у стіну. Це Тамара кликала свого бранця.
Погляд Андрія знову став скляним. Він грубо відштовхнув десятирічного сина. Хлопчик впав на підлогу, розбивши коліно. — Відчепись від мене, — кинув батько, переступив через дитину і вийшов, грюкнувши дверима.
Він пройшов рівно три метри по коридору — і двері сусідньої квартири зачинилися за ним.
…Минуло пів року. Життя Мар’яни перетворилося на суцільне пекло наяву. Кожного дня, виходячи з сином на вулицю, вона ризикувала зустріти його. Але те, що вона бачила, викликало вже не стільки біль, скільки жах.
Андрій став схожий на живого мерця. Він схуд на двадцять кілограмів, його колись міцні плечі зсутулилися, він почав сильно кульгати на ліву ногу. Його воля була повністю зламана. Тамара водила його за руку, як слухняного собаку. Вона забрала його бізнес, переписала на себе його машину. Тепер вона виглядала квітучою, дорого вдягненою, сяючою від задоволення, а він — як тінь, яку волочуть за собою.
Мар’яна намагалася ходити до церкви, замовляла сорокоусти за здоров’я, їздила до однієї старої знахарки в карпатське село. Знахарка, подивившись на фото Андрія, лише сумно похитала головою: — Там такий вузол зав’язано — на крові й цвинтарній землі. Якщо силою знімати — він або збожеволіє, або серце зупиниться. Вона його душеньку в полон взяла. Сама його зжирає, його життєвою силою харчується. Відпусти його, доню. Рятуй дитину, бо ця чорнота і на вас перекинутися може.
Мар’яна сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм. За стіною почувся глухий удар, а потім — хрипкий, надривний кашель Андрія. Тамара щось кричала на нього, принижувала, обзивала нікчемою. Андрій навіть не захищався. Він лише тихо, по-звірячому вив від безсилля і болю.
Мар’яна затулила вуха руками. Вона більше не плакала. Сльози закінчилися. На зміну їм прийшло чітке, холодне усвідомлення: чоловіка, якого вона кохала, більше немає. Те тіло, що живе за стіною — лише оболонка, порожня лялька, яку підла і заздрісна сусідка купила ціною власної душі.
Вона підійшла до кімнати сина, який мирно спав, обійнявши плюшевого ведмедя. — Ми поїдемо звідси, маленька моя, — прошепотіла Мар’яна, гладячи сина по волоссю. — Обов’язково поїдемо. Далеко. А вони нехай жеруть одне одного в своєму пеклі.
Через місяць Мар’яна продала квартиру і виїхала в інше місто. А ще через пів року їй подзвонила колишня знайома з будинку і повідомила: Андрія забрала швидка з інсультом. Тепер він паралізований, а Тамара вже знайшла собі нового «ремонтника» з третього поверху.
Зло завжди повертається бумерангом, але ціна, яку довелося заплатити за чужу заздрість, назавжди залишила шрам на серці Мар’яни. Вона вижила. Вона врятувала сина. А Андрій… Андрій залишився там, де сам вирішив залишитися, піддавшись першому солодкому ковтку сусідської кави.
